Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Гаррі кивнув і запропонував гостеві кави. Потім вони посідали за столом, і Рендалл сказав:
— Гаррі, я дозволив собі з’явитися, бо, як пам’ятаю, ви казали, що хочете викладати в університеті. Так ось, на літературному факультеті в Берроузі звільнилося місце. Знаю, це не Гарвард, але ми таки достойний університет. Якщо вакансія вас цікавить, то вона ваша.
Гаррі обернувся до пса кольору сонця і поплескав його по гамалику.
— Чуєш, Шторме, — прошепотів він йому на вухо. — Незабаром я викладатиму в університеті.
6. Принцип Барнаскі
— Бачите, Маркусе, слова — це чудово, та часом вони марні, самих слів замало. Трапляються такі миті, коли дехто не хоче вас чути.
— І що тоді робити?
— Згребіть їх за барки і тисніть ліктем на горло. Якомога дужче.
— Навіщо?
— Щоб задушити. Коли слова безсилі, бийте кулаком.
На початку серпня 2008 року прокуратура штату Нью-Гемпшир надала судді, який вів справу, новий висновок, де йшлося, що в світлі додаткових обставин, з’ясованих під час розслідування, вбивцею Дебори Купер і Ноли Келлерґан є Лютер Калеб — він викрав дівчину, забив її до смерті і поховав у Гусячій бухті. На основі цього висновку суддя викликав Гаррі на термінове слухання, де з нього остаточно зняли всі обвинувачення. Цей поворот подій надав справі присмаку великого літнього серіалу: Гаррі Квеберт, зірка, стає жертвою свого минулого і опиняється в опалі, йому загрожує смертна кара, кар’єру зруйновано, та зрештою з’ясовується, що він ні в чому не винен.
Лютер Калеб зажив огидної посмертної слави, життя його ялозили в усіх газетах, а його ім’я занесли до пантеону найбільших злочинців в історії Америки. Незабаром усе суспільство звернуло на нього увагу. Журналісти порпалися в його житті, ілюстровані тижневики докладно змальовували його минуле — безтурботні роки в Портленді, мистецький талант, розбійницький напад, усе, чого він зазнав, — і публікували світлини, придбані в рідні. Надто ж вражала публіку його потреба малювати оголених жінок, і журналісти брали коментарі психіатрів: чи знають вони таку патологію? Чи можна було, з огляду на неї, перебачити трагічний розвиток подій? Через витікання інформації в пресу потрапили фото портрета, знайденого в Елайджі Стерна, і це дало поживу для найнеймовірніших домислів: усі гадали, чому така поважна і впливова людина, як Елайджа Стерн, дозволив сеанси живопису, де позувало оголене п’ятнадцятирічне дівча?
Дехто дорікав прокуророві штату, вважаючи, що він діяв непродумано і поквапився запроторити Квеберта до в’язниці. А дехто вважав, начебто, підписавши той горезвісний висновок, він зруйнував свою подальшу кар’єру. Прокурора почасти порятував Ґегаловуд. Як очільник розслідування він узяв відповідальність на себе: скликав прес-конференцію і заявив, що це він заарештував Гаррі Квеберта і сам же випустив його на волю, й це не парадокс і не провал, а — навпаки, свідчить про належне функціонування правосуддя. «Ми нікого не посадили помилково, — сказав він численним журналістам. — У нас були підозри, і ми їх розвіяли. В обох випадках ми діяли послідовно. В цім і полягає завдання поліції». І, пояснюючи, чому потрібно було стільки років, щоб з’ясувати особу злочинця, послався на власну теорію концентричних кіл: Нола була центральним елементом, довкола якого оберталося чимало інших. Щоб знайти вбивцю, їх потрібно було відтинати по одному. Та всю цю роботу вдалося виконати завдяки знайденому тілу. «Ви кажете, що на розкриття цього вбивства згаяно тридцять три роки, — нагадав він учасникам прес-конференції, — та насправді нам вистачило на це двох місяців. Решту часу нічого не відбувалося: нема тіла — нема вбивства. Лише пропале безвісти дівча».
Найгірше розумів усю цю ситуацію Бенджамін Рот. Якось надвечір я зіткнувся з ним у відділі косметики одного з найбільших торгових центрів Конкорда, і він сказав мені:
— Здуріти можна, я вчора їздив до Гаррі в його мотель: таке враження, наче він не радий, що з нього зняли обвинувачення.
— Він просто сумує, — сказав я.
— Сумує? Виграв справу і сумує?
— Сумує, бо Нола померла.
— Таж вона вже тридцять років мертва.
— А тепер померла по-справжньому.
— Не розумію, Ґольдмане, що ви хочете цим сказати.
— Мене це не дивує.
— Одне слово, я заїхав до нього сказати, щоб дав розпорядження щодо свого дому: в мене були працівники страхової компанії, вони всім опікуватимуться, та Гаррі повинен зв’язатися з архітектором і вирішити, що він хоче. Він мав такий вигляд, наче йому все одно. Все, що він мені сказав: «Завезіть мене туди». Ми й поїхали. Там купа різних речей вціліло, знаєте? Він усе покинув — і меблі, і все інше… Каже, нічого йому вже не треба. Ми там понад годину вешталися. За цей час я уграв черевики, що коштують шістсот баксів. Я йому показував, що він може забрати, надто ж старовинні меблі. Пропонував розвалити одну стіну, щоб розширити вітальню, і нагадав, що він може подати до суду на штат за моральні збитки, завдані цією справою, — так можна злупити чималі грошенята. А він і не слухав. Я запропонував йому зв’язатися з транспортною компанією, перевезти все, що збереглося після пожежі, і скласти це на меблевому складі; казав, що йому пощастило, бо досі ні дощу не було тут, ні злодіїв, а він відповів, що не варто. Ще й докинув, мовляв, байдуже, коли тут усе покрадуть, принаймні меблі хоч комусь знадобляться. Ви щось розумієте, Ґольдмане?
— Розумію. Дім йому більше не потрібен.
— Не потрібен? Чому?
— Бо вже нема кого чекати.
— Чекати? Кого чекати?
— Нолу.
— Таж Нола вмерла!
— Так отож.
Рот стенув плечима.
— Правду кажучи, я від самого початку мав рацію. Ця дівчинка була хвойда. Давала всьому місту, а Ґольдман (так в оригіналі. — Прим. верстальника) просто пошився в дурні: закохався в неї по вуха, романтик прицюцькуватий, писав їй слиняві листи і навіть цілу книжку набазграв.
Він цинічно захихотів.
То було вже занадто. Я схопив його за комір і притиснув до стіни, а ліктем другої руки вперся йому в горлянку. Друзки від пляшечок із парфумами розлетілися по підлозі.
— Нола змінила Гаррі життя! — заволав я. — Вона пожертвувала собою задля нього. Я забороняю вам казати всім, що вона була хвойда!
Він спробував було видертися, та нічого не міг удіяти: я чув, як він задихається й харчить. Нас оточили люди, прибігла охорона, і я його відпустив. Він був червоний мов буряк, у розхристаній сорочці.
— Ви… ви… ви навіжений, Ґольдмане! — прохрипів він. — Ви несповна розуму! Як і Квеберт! Я ж і поскаржитися можу, до речі!
— Та робіть, що хочете!
Він розлючено пішов і, опинившись на безпечній відстані, зарепетував:
— Ґольдмане, це ви сказали, що вона хвойда! Це було у ваших нотатках, правда ж? Це через вас усе!
Книжкою я хотів виправити страшне лихо, спричинене публікацією моїх нотаток. До офіційного виходу роману в світ залишалося півтора місяця. Рой Барнаскі казився і телефонував мені по кілька разів за день, щоб вихлюпнути свої емоції.
— Усе ідеально! — вигукував він під час однієї з наших розмов. — Таймінґ розкішний! Цей прокурорський висновок саме вчасно нагодився, весь цей шарварок — неймовірний успіх, адже за три місяці президентські вибори, і всім уже буде начхати на вашу книжку й на цю історію. Знаєте, інформація — це безмежний потік в обмеженому просторі. Маса інформації зростає за експонентою, та час, що їй вділяє людина, дуже невеликий, і збільшити його не можна. Переважно люди щодня присвячують новинам близько години. Вранці хвилин зо двадцять — безкоштовна газета в метро, півгодини — інтернет в офісі, і хвилин п’ятнадцять «Сі-ен-ен» перед сном. А матеріалу, щоб наповнити той відтинок часу, страшенно багато! На світі коїться ціла купа всілякого лиха, та про нього мовчать, бо обмаль часу. Не можна ж воднораз розповідати про Нолу Келлерґан і про Судан, часу бракує. Він обмежений п’ятнадцятьма хвилинами «Сі-ен-ен» увечері. Потім люди хочуть дивитися серіал. Життя — це питання пріоритетів.
