Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
ПІЗНІЙ ВЕЧІР
— Де ми?
Хрипкий голос розбудив Канае від задуми. Пригадуючи, що міркував над чимось важливим, він видивився на чоловіка з червоними посоловілими очима, що заворушився н протилежному сидінні.
— Де? — повторив той самий голос.
— Щойно виїхали з Кобе. А ти міцно спав…
— Кобе?..
Чоловік остаточно прийшов до пам'яті й оглянувся: більшість місць була зайнята, й ніхто з пасажирів не стояв. У вагоні панувала тиша, майже всі люди спали або куняли, і заплющивши очі.
— Це експрес?..— запитав він ввічливіше і спробував мерщій підвестися, але тут-таки брязнувся на лавку. У дощовику з піднятим коміром чоловік мав нещасний вигляд. Роками він, певно, був трохи старший за Канае. Його бліде обличчя над переніссям зорали товсті передчасні зморшки.
— Експрес до Кагосіми,— пояснив Канае і з жалем запитав: — Що, сів не в той поїзд?
Чоловік кивнув головою.
— Тепер уже до Хімедзі зупинки не буде. Доведеться повертати аж звідти. Та не переживай, таке з кожним буває.
Звичайно, буває. Однак він, Канае, ще ні разу сп'яна не сів у чужу електричку. Йому було смішно, але він поспівчував своєму попутнику:
— Добре, що ти вчасно схаменувся. Бо якби прокинувся вранці, то довелося б їхати до Хіросіми.
Назва цього міста, вимовлена ненароком, вразила його слух. „Хоч би куди заїхав цей чолов'яга, все обійдеться тим, що тільки час буде змарновано. А от я не зможу переїхати через Хіросіму. Як тільки я сів на цей експрес, ніщо, крім Хіросіми, для мене не існує. Ще п'ять годин їзди, і все з'ясується”,— міркував Канае.
Вивертаючи руку, сусід спробував глянути на стрілки годинника, але, мабуть, його пусті очі нічого не бачили. Канае прийшов йому на допомогу:
— Двадцять на дванадцяту. В Хімедзі прибуваємо за дві дванадцята.
„Так наче я провідник”,— подумав Канае про себе. У пам'ять йому врізався лише один рядок цифр з графіку руху.
— Спасибі. Піду вмиюся.
Чоловік швидко підвівся і, притримуючись руками за бильця сидінь, рушив поволі до дверей, його хода видавала в ньому п'яного, але не настільки, щоб переживати за нього. Канае проводжав очима його кремезну спину, поки вона не зникла в тамбурі. Попереду ще п'ять годин. Як це довго! Ціла вічність. Та якщо він, Канае, витримає це, то хіба чекає його щось радісне? „Все вже звершилося. Тільки я ще протягом п'яти годин нічого про це не знатиму. Марно витрачений час. Та нема змоги дізнатися, хто вмер — Мотоко Моегі чи Аяко Аймі”.
— Панове пасажири, вибачте, що перебиваю вам сон! Хто сів в Осаці та Кобе, прошу приготувати квитки! — пролунав ззаду голос провідника.
Пасажири загомоніли— здавалось, ніби на поверхню драглистого озера піднімаються бульбашки метану і тріскаються. „Мабуть, мій сусід знав про перевірку квитків, а тому заховався в туалет,— подумав Канае.— Ну й спритний!” Він зиркнув у кінець вагона — двері все ще були зачинені. „Цікаво, про що дівчата говорили протягом такої довгої мандрівки поїздом? Зважились на фатальний крок ще перед посадкою чи обдумували його в дорозі під стук коліс? Заздалегідь знали, що квитки назад не доведеться купувати? Цікаво, чи згадувала Мотоко або Аяко тоді про мене?”
Несподівано провідник опинився біля Канае, вклонився й пішов далі.
— Пробачте, ви б не розбудили мене, якщо я спатиму? Я виходжу в Хіросімі,— зупинив його Канае.
— Гаразд.— Провідник обернувся й кивнув головою, потім поторгав за плече сонного пасажира на сусідній лавці.
„Та навряд чи я засну,— міркував Канае.— Роман наближається до кінця, залишилося переглянути небагато розділів, але ж і після його прочитання буде над чим подумати. Одна з дівчат уже мертва — це незаперечний факт, а, значить, мій роман у чомусь помилковий. Адже я не допускав, що вони — М. і А.— можуть загинути. Я гадав, що це малоймовірно. Та дійсність випередила мене, бо вона зіткана з нескінченного числа отих „малоймовірно”.
Провідник швидко закінчив перевіряти квитки і зник за дверима. Пасажири знову почали куняти. По той бік білястої шибки (важко було сказати, падав сніг чи дощ) загусла темрява. Сусід все ще не повертався. „Може, йому стало незручно, і він перебрався в інший вагон?” — подумав Канае. Він повільно встав і, твердо ступаючи ногами, попрямував до туалету, звідти до вмивальні навпроти — помити обличчя. Холодна вода — найкращий засіб прогнати сп'яніння і дрімоту. Правда, тут вона була дуже холодна. Канае помітив, що з тамбура дме ще більш холодніший вітер. Мабуть, двері вагону були прочинені. Канае витер обличчя хустинкою й зиркнув у тамбур — чолов'яга в дощовику з піднятим коміром, зіпершись об двері, виглядав надвір. Звідти у вагон заносило сніг з дощем.
— Так небезпечно!
Попутник обернувся своїм невиразним обличчям із зморшками над переніссям, на якому важко було прочитати, про що він думав, до Канае і розгубився.
— Все одно…
Чоловік гримнув дверима і, зіпершись на них плечима, глянув на Канае. -Що з тобою?
— Та думав зістрибнути…
— Що за безглуздя! Скоро прибудемо в Хімедзі. Так можна було б забитися.
— Думаєте, забився б?
Чоловік запитував настільки серйозно, що Канае аж сахнувся назад.
— Якби налетів на щось тверде, загинув би. Що з тобою сталося?
Чоловік витріщився на Канае своїми червоними каламутними очима, стиснувши губи,— здавалось, хотів перевести дух. І треба ж було йому, Канае, зв'язуватися з п'яним! Він вирішив був податися на своє місце. Зрештою, той чолов'яга зможе пересісти в Хімедзі на інший поїзд і повернутися в Осаку чи Кобе. Але саме в ту хвилину його попутник розтулив рота:
— Відваги бракує. Якби я знав, що зістрибну й загину, довго б не роздумував. А от щоб стати калікою — нема інтересу.
— Що це ти верзеш?
— Я всерйоз про це думав. Хоч я й п'яний, та глузду не втратив. Як хочете знати, я впився тому, що хотів померти. Це погано?
— Звичайно, погано! — Канае підвищив голос.— Хіба можна бути таким легковажним? Смерть — це серйозна справа.
— Я це добре знаю. Я не легковажний. Ви, може, не повірите, але я був колись у загоні спеціального призначення. Був молодим червонощоким солдатом військово-повітряних сил. І вмерти я тоді зовсім не боявся. Навіть коли війна підійшла до кінця, я був певен, що не здригнуся в останню хвилину. Та в критичний момент спасував. Бракувало сміливості. І тепер живу в ганьбі.
— Не падай духом. Бо смерть — це малодушність.
Очі п'яного ще більше налилися кров'ю й засвітилися зловісним блиском. Тільки зараз Канае помітив, що чоловік, очевидно, хвилину перед тим плакав.
— Малодушність? Ви нічого не розумієте. Ні того, чому мені життя обридло, ні того, чому я все-таки не зміг розпрощатися з цим світом. Не загинути — ось що таке малодушність. Бо є люди, які ні на що не здатні і їм залишається одне: вкоротити собі віку. Якби ще раз почалася війна… Я б першим пішов на смерть. От прокляття!
Канае обімлів від таких слів. „Якщо я його слухатиму, то він ще дужче розпалиться. Ну що ти візьмеш з п'яного? Патякає таке, що й на голову не налазить”.
— Ну, бувай! Щоб жити, потрібна мужність, — сказав наостанок Канае й пішов, а за його плечима хрипкий голос повторював:
— От прокляття! Якби ще раз почалася війна…
ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ
Останнє засідання групи „Сатурнієць” відбулося одного задушливого вечора наприкінці літа. Швидкими кроками М. піднялася на другий поверх ресторану і, вибачаючись за спізнення, зайняла звичне місце на розі продовгуватого стола недалеко від дверей, за яким мовчки сиділо четверо товаришів — хто переглядав журнал, а хто підпирав щоку рукою. „Як на поминках”,— подумала М.Р. на протилежному боці стола зустрівся з нею очима і, злегка кивнувши, почав:
— М.—сан прийшла, отже, ми всі в зборі. То почнемо?
М. неприємно вразили порожні стільці. Як рахувати і її, то на засідання з'явилося тільки п'ятеро членів групи. Минулого разу їх було дев'ять, бо незадовго перед тим з життя пішов С., але М. проймав тоді якийсь особливий сум. А от сьогодні присутніх знов поменшало, і кімната здалася їй до невпізнання просторою. Над головами мляво крутилися лопаті вентиляторів.
