Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

За два дні Тамара побачила, що папірця в сейфі нема. Жінка аж не тямилася: вона ж точно його туди клала, і тепер його там нема. Відімкнути сейф ніхто не міг, ключ завжди у неї, замок цілий, усе на місці. Невже вона згубила його в кабінеті? Чи несамохіть поклала не туди? Вона годинами нишпорила в кімнаті, вивертала шухляди і знову клала в них речі, перебирала папери і знову складала у стоси, та все було марно: той папірець безслідно щез.

*

Роберт Квінн розповів, що коли за декілька тижнів після того Нола зникла, дружина аж занедужала.

— Вона казала: якби в неї був той аркуш, поліція могла б узятися за Гаррі Квеберта. А Пратт пояснив їй, що без того папірця нічого не може вдіяти. Її охопила істерика. По сто разів на день вона вигукувала: «Це Квеберт! Це Квеберт! Я знаю, ти знаєш, усі ми знаємо! Ти ж бачив ту писанину, так?».

— А чому ви не розповіли в поліції те, що знали? — запитав я. — Чому не сказали, що Нола приходила до вас, говорила з вами про Гаррі? То був би слід, хіба ні?

— Та я хотів. Мене це дуже хвилювало. Ви могли б вимкнути диктофон, пане Ґольдмане?

— Авжеж.

Я вимкнув плеєр і поклав його в наплічник. Він сказав:

— Коли Нола пропала, я страшенно лютував на себе. Шкодував, що спалив той папірець, який вів до Гаррі. Адже завдяки цій дрібниці поліція могла б звернути на нього увагу, допитати, з’ясувати все до пуття. І якщо йому нема чого боятися, то й добре. Зрештою ж, невинним людям нема чого непокоїтися, правда ж? Одне слово, я гнівався на себе. І тоді почав писати анонімні листи й чіпляти Гаррі на двері, коли знав, що його немає вдома.

— Що? То це ви писали ті анонімки?

— Я. Надрукував їх цілу купу на машинці своєї секретарки на рукавичковій фабриці в Конкорді. «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Я зберігав ті листівки в автівці, у бардачку. І коли бачив, що Гаррі в місті, їхав у Гусячу бухту і залишав лист.

— Але навіщо?

— Щоб заспокоїти власне сумління. Дружна весь час товкла, що він винуватець, і я гадав, що, може, так воно і є. А коли я весь час дошкулятиму Квебертові і лякатиму його, він урешті здасться поліції. Це тривало декілька місяців. А потім я це облишив.

— І що змусило вас відмовитися від цього?

— Його скорбота. Після її зникнення він був такий сумний… Просто інша людина. І я зрозумів, що то не може бути він. І дав йому спокій.

Я сидів, роззявивши рота. Про всяк випадок запитав:

— Скажіть, пане Квінне, це не ви часом підпалили Гусячу бухту?

Він усміхнувся: моє запитання його майже потішило.

— Ні. Ви чудова людина, пане Ґольдмане, і я б вам такого не заподіяв. Не знаю, який це шаленець утнув.

Ми допили пиво.

— То ви так і не розлучилися, — сказав я. — А з дружиною тепер усе гаразд? Маю на увазі, після того, як ви знайшли у сейфі її щоденник і всі ті дрібнички?

— Усе стало тільки гірше, пане Ґольдмане. Вона так само допікала мені й жодного разу не сказала, що кохає. Жоднісінького разу! За місяці, а потім і роки, що минули відтоді, я часто підсипав їй снодійне, щоб читати і перечитувати щоденник, оплакуючи наші спогади та сподіваючись, що все якось владнається. Надія на краще — це, мабуть, і є кохання.

— Мабуть, — кивнув я.

У своєму номері я з подвоєним завзяттям узявся до книжки. Змалював, як п’ятнадцятирічна Нола Келлерґан зробила все, щоб захистити Гаррі. Як вона підставляла і компрометувала себе, щоб він міг залишитися в Гусячій бухті й писати, щоб його ніхто не турбував. Як вона потроху стала музою і берегинею його творіння. Як їй пощастило створити довкола нього такий захисний ковпак, щоб він міг зосередитися на праці й пустити на світ найкраще творіння свого життя. І поки я писав, то ловив себе на думці, що Нола Келлерґан була тією винятковою жінкою, про яку мріє кожен письменник. Якось надвечір мені з Нью-Йорка зателефонувала Деніза, яка напрочуд старанно і самовіддано правила мій текс; вона сказала:

— Маркусе, здається, я плачу.

— Чому це? — не второпав я.

— Через ту дівчинку, Нолу. Здається, я теж її люблю.

Я всміхнувся й відказав:

— Як на мене, Денізо, її всі любили. Всі на світі.

А за два дні зателефонував страшенно схвильований Ґегаловуд.

— Письменнику! — заволав він. — У мене результати експертизи! Нехай йому всячина, ви своїм вухам не повірите! Почерк на рукописі — Лютера Калеба! Ніяких сумнівів. Ми знайшли вбивцю, Маркусе. Ми його знайшли!

7. Після Ноли

— Бережіть кохання, Маркусе. Нехай воно буде найбільшою вашою перемогою, єдиною метою. Коли вмирають одні люди, після них приходять інші люди. Після книжок будуть інші книжки. Після слави настане інша слава. Після грошей припливуть іще гроші. Та після кохання, Маркусе, після нього залишиться тільки сіль висохлих сліз.

Після Ноли не було вже ніякого життя. Всі казали, що після її зникнення Аврору багато місяців переслідував страх і містечко потроху поринало в депресію.

Була осінь, дерева пістрявіли барвами. Та дітлахи більше не качалися у величезних купах опалого листя вздовж алей: занепокоєні батьки пильно наглядали за ними. Тепер вони супроводжували своїх нащадків до шкільного автобуса, а коли він мав повернутися, виходили на вулицю. З пів на четверту матері вишиковувалися рядком на тротуарі, перед своїми домівками: живоплоти на пустельних вулицях, мовчазні чатові, що чекали на своїх дітлахів.

Дітям заборонили виходити надвір без дорослих. Де й поділася та щаслива пора, коли на вулицях було повнісінько малечі, яка гасала, заливаючись веселим реготом. Ніхто не грав у хокей на роликах біля гаражів, ніхто не плигав через шворку і не скакав величезними «класиками», намальованими крейдою на асфальті центральної вулиці, а хідник перед цукернею родини Гендорфів, де менше ніж за п’ять центів можна було купити цілу жменю цукерок, не був захаращений велосипедами. На вулицях стояла моторошна тиша: Аврора перетворилася на місто-примару.

Люди замикалися на ключ, а як западала ніч, батьки та чоловіки, організувавшись у загони самооборони, ходили вулицями, захищаючи свої домівки і свої сім’ї. У більшості були киї, декотрі мали мисливські рушниці. І казали, що стрілятимуть, не вагаючись.

Довіри не залишилося. Приїжджих, комівояжерів і водіїв далеких рейсів зустрічали неприязно і наглядали за ними. Та найгірше було те, що мешканці міста не довіряли одне одному. Сусіди, які дружили понад чверть століття, тепер шпигували одне за одним. І кожен думав собі: а що ж робив інший надвечір 30 серпня 1975 року.

Авророю весь час їздили автомобілі місцевої та окружної поліції; відсутність правоохоронців непокоїла, а їхня надмірна присутність викликала жах. І коли знайомий чорний «форд» без знаків розрізнення, що належав поліції штату, стояв коло будинку номер 245 на Террас-авеню, всі непокоїлися, чи не привіз капітан Родік якихось новин. Дім Келлерґанів стояв зі зсунутими шторами — день при дні, а потім — тижнями та місяцями. Оскільки Девід Келлерґан не служив уже відправ у церкві, з Манчестера терміново прислали нового священика, щоб відправи у соборі Сен-Джеймс не припинялися.

А потім були жовтневі тумани. В усіх усюдах запала густа сіра і вогка імла, потім пішли холодні дощі. Гаррі сидів сам у Гусячій бухті й потроху занепадав. Уже два місяці він нікуди не виходив. На весь день замикався в кабінеті й цокотів на друкарській машинці, не відриваючись від стосу списаних сторінок, перечитував їх і старанно передруковував. Прокидався він рано і давав собі лад: ретельно голився, гарно вбирався, хоч і знав, що не вийде з дому і нікого не побачить. Потім сідав за стіл і брався до праці, часом одходячи лише для того, щоб зварити кави; решту часу — переписував, правив, шматував написане і розпочинав усе наново.