Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
— Мені нема чого соромитися,— відповіла А. й відразу пожалкувала. Краще було б мовчки вислухати, а відмовитися тільки від оглядин. Та коли вже вона заговорила, слова самі, як живі істоти, зірвалися з її язика:
— Я зустрічалася з тим хлопцем у кав'ярні, але не бачу в цьому нічого поганого. Ви пропонуєте мені зробити вибір на основі анкетних даних і фотографії, я ж власними очима і серцем оцінила його. Він простого роду, займає скромну посаду, тож вам, тату, не підійде. А мені він до душі. Я люблю його.
Ці слова відбилися в кімнаті луною, а батьки ще не встигли опам'ятатися, як А. встала і, не оглядаючись, зникла за дверима.
ВЗИМКУ, ДВАДЦЯТЬ СІМ ДНІВ ТОМУ
Як і було домовлено, Канае завітав у дім Нісімото в неділю ввечері. Ген-тян одержав від нього під Різдво просту розбірну іграшку, а господиня прийняла гостя з такою радістю, так його щедро пригощала, що він аж здивувався. Не було сумніву: іграшка справді припала хлопцеві до серця. Веселий настрій Ген-тяна передався й Канае, завдяки чому (а також випитій склянці пива) він почувався якнайкраще, коли піднявся на другий поверх.
— А де Аяко-сан? — ніби між іншим, запитав він, умостившись навпроти Мотоко й засунувши ноги під ковдру над котацу.
— Допомагає господині прибирати на кухні. Скоро прийде.
Хоча за вечерею Мотоко теж спробувала пива, її обличчя , було спокійне. І тільки в очах проглядала іронія, а тому, побоюючись, що вона глузуватиме, Канае поспішив узяти ініціативу в свої руки.
— До речі, як вам мій подарунок?
— Та нічого. Тільки не треба говорити про це Ая-тян, а то в неї зіпсується настрій.
— Я про інше. Маю на увазі вовняний жакет.
— Ага-а. Дякую.
— Нема за що. Краще скажіть: не сподобався?
— Чому ви так думаєте?
— А тому що Аяко-сан одягає, а ви — ні. Я відразу не певен, сподобається вам така приглушена барва чи ні. Ви, художники, вибагливі щодо цього.
— Якщо ви так переживали, то не треба було купувати. З якої це радості я мала б одержувати від вас подарунки?
Як і в барі, її обличчя прибрало недбалого, ба навіть зневажливого виразу.
— А чому б і ні? Хіба я не маю права подарувати вам щось на знак прихильності?
— Я можу обійтися без цього. Не хочу йти проти себе й напускати на обличчя добродушної усмішки, як Ая-тян.
— О, які ви суворі! Чого в вас такий поганий настрій? Там, у їдальні, ви були начебто іншою.
— Мені не до вподоби, коли чоловіки підносять жінкам дарунки, щоб привернути їх до себе. У такому випадку тільки й чекай що тебе ошукають. Особливо ризикують такі щирі й довірливі, як Ая-тян. Я раз по раз нагадую їй про це.
— Можна подумати, ніби я — вовк, що чатує на овечку,— проказав ображено Канае, та, однак, не почував зла проти ущипливої співрозмовниці, бо знав, що це в її дусі.
— Викликає побоювання й ваш м'який характер.
— Невже ви гадаєте, що я такий безневинний?
При цих словах вигляд Мотоко раптом змінився, а її напрочуд лагідний голос навіть уразив Канае.
— А хіба ні? Ви такий несміливий, що далі нікуди. Через це ви ніколи не могли б закохатися, правда?
„Цікаво, на що вона натякає?” — подумав Канае, але, почувши на сходах тупіт людських ніг, не міг видобути з себе жодного слова.
— Вибачте, що довго затрималася. Чаю налити? — Аяко прийшла з термосом у руці й почала поратися коло буфету.— Про що це ви говорили?
— Сома-сан допитувався, чому я не ношу жакета, якого він мені подарував.
— Он що!
Аяко обернулась і глянула широко відкритими очима на гостя. Канае принишк, але тут же в нього влучив другий удар.
— Сказав: я заберу, якщо вам не подобається.
— Неправда! — поспішив заперечити він.
— Мотоко-сан не з тих, що зразу видають своє захоплення або розсипаються в подяках. Хоча в душі, будьте певні, радіє. Правда, Мотоко-сан?
Обороняючи подругу з усією серйозністю на обличчі, Аяко не відводила очей від Канае — так, наче вірила, що це його слова. На ній був яскраво-червоний жакет, що справді дуже пасував їй. „А от Мотоко жакет не сподобався”,— тут же згадав Канае.
— Ні, я не міг такого сказати.
Допитливий погляд Аяко перескочив на подругу.
— Сома-сан таки правий. Просто я спробувала розіграти тебе, Ая-тян.
— Який жах! Ви це серйозно?
— Будь ласка, подай мені оту коробку.
Аяко зняла подарунок з буфета для чайного посуду, а Мотоко вийняла з коробки жакет і розгорнула його на дошці над котацу.
— Що, надто похмурого кольору?
— Саме для бабусь.
— Е, ні. Дайте я приміряю на себе.
Аяко притьмом скинула свій жакет і одягла новий, що проти яскраво-червоного здавався простим, але вражав глибиною темно-синіх і коричневих відтінків на майже чорному тлі.
— Що це за колір?
— Червонувато-коричневий,— коротко відповіла Мотоко.
— Мотоко-сан, ви віддаєте перевагу темним барвам, а тому я подумав, що такий подарунок припаде вам до смаку.
— А я не сказала, що жакет не сподобався мені. Ая-тян, дай-но його мені.
— Як на мене, то він чудовий. Може, обміняємося?
— Такий крикливий дитячий колір — ні, тільки не це.
Здавалось, ображена Аяко замовкла і, знявши жакет, хихикнула. Засміявся й Канае.
— Мотоко-сан, отже, мій вибір вас задовольняє?
— Мені все підходить, бо я не ганяюся за модою.
Все ще насупившись, Мотоко склала жакет у коробку — не як щось непотрібне, а як дорогоцінне. А може, це лише так здалося Канае. Як завжди, на ній був чорний светр з обмазаними фарбою рукавами, що пасував їй якнайкраще.
Коли гостеві подали чаю, він попросив чогось міцного. Мотоко вийняла з буфета віскі і, довго не роздумуючи, налила йому просто в чашку. Язик у Канае розв'язався, правда, скоріше від такого обслуговування, ніж від хмелю. Аяко не втручалась, а тільки стежила за розмовою, всміхаючись.
— Значить, ви, Мотоко-сан, не хотіли прийняти мій подарунок тому, що наші смаки розходяться?
— І через це.
— Невже ви так дорожите своїми уподобаннями?
— Сома-сан, що ви кажете? Ви ж митець… Чим же тоді дорожити?
— Воно-то так… А хіба підносять дарунок не з урахуванням цього моменту? І роблять це, гадаю, не просто для того, щоб здобути прихильність.
— Мені, однак, здається, що Сома-сан вибрав для мене жакет краще, ніж це зробила б я сама,— підтримала гостя Аяко, та це, видно, ще більше зіпсувало настрій Мотоко. Бо, зсунувши брови, вона раптом накинулася на подругу:
— Невже ти, Ая-тян, не здогадалася, що все це розраховано на те, щоб завоювати твою прихильність? Звичайно, в Сома-сана непоганий смак. Але я сумніваюсь, щоб такий юнак та розумівся на жіночому вбранні. А втім, ти, Ая-тян, наперед настроїлася на те, що його подарунок припаде тобі до серця. Безперечно, колір твого жакета симпатичний, але ти прийняла б радо будь-який інший, навіть найгірший, рожевий, аби тільки з рук Сома-сана. Ти диктуєш свою волю беззахисному серцю.
— Таке скажете!
— Хіба неправда? Якщо ти себе шануєш, то сама повинна вибирати для себе одяг на свій смак, якщо ж ні, то тобі все одно. Якби батько й мати звеліли тобі вийти заміж за чоловіка, знайомого лише по фотокартці, то невже ти послухалася б? Невже тобі було б байдуже, кого тобі ладять за нареченого?
— Наречений і подарунок — різні речі.
— Різні? Найдорожче в людині:— це власна особистість, власні прагнення й уподобання. Тобі, Ая-тян, не повинно бути однаково, який колір жакета — рожевий чи яскраво-червоний. І не все з рук Сома-сана має тебе задовольняти.
— Мотоко-сан, виходить, червоно-коричневий колір вам не до душі? — покепкував Канае й вів далі, бо співрозмовниця мовчала: — Загалом ви маєте рацію, але ваше звинувачення, що я намагаюся здобути прихильність Ая-тян, безпідставне. Я ж вам обом підніс однакові дарунки.
— Однакові?..— Канае почув злість у цьому слові, і злякався: ану ж Мотоко виведе його на чисту воду? Але тим часом вона провадила: — Та з якої це радості я маю одержувати подарунки?
