День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— Володю, — сказала вона, — Володю, ну про що ти?
— Та про Рекса ж... Такий капосний собака...
Він уже догадувався, що Вероніку пригнало так пізно щось надзвичайне; він міг би заприсягнутися, що її пригнало сюди те, чого він найбільше боявся, про що не хотів думати, а воно само думалося, і от тепер теж не насмілювався спитати дівчину, не насмілювався навіть вислухати її, а говорив про собаку, потім згадав про виноград, який ждав Вероніку в чорному конверті з-під фотопаперу.
— А я тобі винограду приготував. В пакетику з-під фотопаперу. Чорний пакетик. А виноград знаєш який виріс. Сизий-сизий, аж чорний! Це ще батько мій посадив... А потім я зірвав листок винограду і поклав на пакет, він так і лежить на підвіконні, ось ходімо глянеш, ти ніколи не бачила такого: зелений різьблений листок на чорному тлі. Майже абсолютно зелене на майже абсолютно чорному...
— Володю, — сказала Вероніка і схлипнула від щастя, — Володю, чому ти не хочеш мене вислухати?
— Але ж ти нічого не кажеш! Стривай, я прив’яжу Рекса.
— Він не кусається. Ми з ним давні знайомі. Відпусти його.
Володя відпустив собаку. Той тріпнув шиєю, вирівнюючи шерсть, придавлену хазяїновою рукою, став за кілька метрів від Володі й Вероніки, дивився на них пильно, думав свою собачу думу.
— Володю, — вона простягла руки, пішла до нього, мов сліпа, поклала йому руки на плечі, роздивлялася його невродливе, вперте, розумне обличчя.
— Ну що, Вероніко? Ти сама на себе не схожа.
— Володю! — вона обхопила його шию, наблизила свої очі до його очей. — Тобі присудили... «Сонце для всіх»... Тобі — перша премія...
Він слабо відвзаємнив її обійми, не знав, чи вірити, чи ні, не знав, що щастя буває таким великим, гучним і несподіваним. Потім ухопив дівчину, стиснув її, підняв.
— Вероніко! Мамо!
* * *
Стільки людей змагалося, стільки розчарувань, зла, ненависті, боротьби — і все тільки для того, щоб ці двоє мали щастя.
* * *
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота,
Питається сон дрімоти:
«Де ж ми будем ночувати?»
А ночувати будемо в будинках Володимира Пушкаря, в Пушкаревих будинках ночуватимем.
Київ — Алупка,
1961 — 1963
