Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
Повертаюся в гуртожиток через парк. Небо високе, вода в озері — чиста. Набагато прозоріша, ніж улітку. Білі й чорні лебеді відбиваються в ній, як у дзеркалі. У спориші набивають собі вола міські голуби. Дозріло дрібнесеньке насіння, й воно для сизокрилої зграї, як для людей — горіхи: й смачне, і поживне. Господи, бузок розцвів! На кущі усього три китиці, й на них тільки пуп'янки, але в другій половині жовтня — й цвіт! Гарна це прикмета чи зла? Мабуть, добра, бо квіти не можуть пророчити щось погане.
Звертаю на вузеньку стежечку, з якої уже видно наш гуртожиток, і на плече мені сідає синичка. Та ще про щось голосно цвірінькає! Треба до пташки озиватися, бо полетить. Питаю, чи вона не боїться холодів й чим буде живитися, коли все вкриє снігом? Зимуючі в нас пташки гинуть не стільки від студені, скільки від голоду. Синичка весело щебече й час від часу тріпоче крильцями. Молода пташка. Пір’ячко дуже блискуче, пругке. Дай, Боже, тобі, синичко, пережити тяжкі часи, бо з десяти твоїх родичок до весни доживе тільки одна. Так написано в книжці. Об'єктивна статистика, сказала би я сьогодні.
Синички мене люблять особливо. Ластівки вже на плечі давно не сідають, а синички — два-три рази на рік. І в Селі, й у Києві, й у нашому Обласному Центрі. Якось, не поспішаючи, простую на пару в університеті вулицею Шевченка: часу ще доволі, тож ще й у бібліотеку можна зайти, пресу переглянути, бо ж навіть професорська зарплата не дає можливості всі потрібні газети й журнали передплатити. Погода препаскудна: вогко, холодно — листопад. На кованій огорожі сидить жовтогруда пташка.
— Привіт! — вітаюся з нею, і синичка сідає мені на комір плаща.
Цвірінькає, крильцями підтримує рівновагу, але не злітає. Кажу їй, що маю проблеми з виданням уже готових до друку книг і з обіцяним мені владою житлом. Навряд чи пташка мене розуміє, як не розумію її щебету я, але щось мені дуже вже старається повідомити: дзьобик не закривається, так щебече-цвірінькає.
О, а це що за молоді люди? П’ятдесят друга група! Мої студенти, в яких маю сьогодні третю пару. Ах ви ж, біженці українські, впіймалися! Дівчата також мене помітили. Втікати вже нікуди — прямують назустріч.
— Добрий день!
— Добрий! Куди, царівни-жаби, натхненно мігруєте?
— О, ви зловили синичку, Ольго Володимирівно?
— Я не кицька. Птахів не ловлю. Вона мені сама на плече сіла!
— Як таке може бути?
Рукою легенько зганяю пташку, вона робить коло й сідає мені на плече знову.
— Я також так хочу! — мрійливо каже староста групи.
Це гарна студентка, сумлінна, талановита.
— То нехай вона сяде й тобі! — зганяю синичку зі свого плеча вдруге, й пташка навіть несподівано для мене самої сідає на старосту, але не на плече дівчині, а на її в’язаний берет.
— Ой! — завмирає Тамара, боячись від радості поворухнутися.
— Ви, напевно, відьма? — шепоче наляканим голосом котрась, ошелешена дивом, п’ятикурсниця, ховаючись поміж дівчатами.
— Відьма, — віджартовуюсь я. — Втечете з моєї пари — у ваших корів молоко пропаде, а в хлопців — чоловіча сила.
— Та ми не з вашої пари тікали! Чесне слово! Ваша — третя, а ми — з другої. Ми на вашу пару обов’язково би повернулися!
— Ну, якщо вже впіймалися, то прийдеться, хоч би й не хотілося! Лети, синичко, ти ж — не студентка, в університет тобі не треба! — зганяю пташку з голови старости. — Пішли, царівни-жаби!
До практичного заняття дівчата дійсно готові. Ймовірно, втікати й не збиралися, хоча насправді хто їх знає: студенти — завжди стихія. Правда, ще такого не було, щоб якась група мені зірвала заняття. Поки що не було. А друга пара в них за розкладом справді в такого викладача, що й сам більше не з’являється на заняття, ніж з’являється. Тепер обидві сторони — квити.
Після того випадку минуло більше, ніж півроку. Перед державними іспитами з кожного екзамену в розклад обов’язковою ставлять оглядову лекцію. Для короткого повторення викладачем своїм підопічним найголовнішого, для основних нагадувань, рекомендацій. Але вранці прибігла староста, попросила перекласти її групі останню лекцію на наступній день, бо вони ще не сфотографуватися для свого альбому. Що ж, на завтра, то й на завтра — відпустила. Вийшла з кафедри, щоб йти додому, — коло дверей п’ятдесят друга група у повному складі!
— Ви що, передумали?
— Та ні, просто хочемо переконатися: ви нас точно відпустили?
— А Тамара вам хіба не повідомила?
— Староста сказала, але…
— Ви нам мстити не будете?
— Дивні ви, молоді люди! Коли я в університеті комусь мстила?
— А як нас тоді перейняли на вулиці Шевченка, коли синичка у вас на плечі сиділа, то попереджали!..
— А-а-а! — пригадую і сміюся від щирого серця. — Що у ваших корів молоко пропаде, а в наречених — чоловіча сила? Про кого ж ви більше турбуєтеся, царівни-жаби? Про своїх кволих бой-френдів? Ідіть уже, фотографуйтеся, не вигадуйте дурниць!
Але поки що я сама вчуся на першому курсі, йду-бреду опалим листям по стежині з парку в гуртожиток, і моїй голові не дають спокою старі туфлі. В останні дні вони для мене вже стали ідеєю-фікс. Ходжу — й тільки дивлюся, хто в чому взутий.
На столику в фойє гуртожитку — свіжі листи. Є й для мене, але не від Вовочки: він моєї гуртожитської адреси не знає. Від цьоці Дозі. Пише, що продали дядькову «Волгу», бо грошей на третю операцію треба неміряно. Що влаштувалася на роботу в газетний кіоск. Він поруч із їхнім будинком, тож старенька сусідка завжди зможе сповістити, якщо дядькові раптом стане гірше. Він ще ходить, але дуже ослаб. Що в нього рак, здогадався сам перед другою операцією, і їй довелося в усьому признаватися. Сьогодні Данило буде мені телефонувати на переговорний пункт, тож треба, щоб я не забула й прийшла туди о сьомій годині. Вперся, що мені треба негайно переводитися з педінституту у Львівський університет. Перевестися, виявляється, значно легше, ніж просто вступити. Якщо я наважуся це зробити, треба попередньо приїхати в Львів, щоб Данило пішов зі мною до ректора університету. Все інше — по-старому. Правда, цьоця Жирафа знову розлучилася. А Маргарита Григорівна подарувала свою квартиру дорослому внукові. Тепер він її виживає з рідних стін, настійливо радить перебиратися в будинок для людей похилого віку, який у народі йменують просто дідорнею. А ще у Львові цвітуть каштани й бузок. Восени, як у травні. Страшно. Старі люди кажуть: знову почнеться війна, бо так само дерева й кущі цвіли в жовтні сорокового року. Та що буде, те й станеться. Нічого від нас у цьому світі не залежить.
Настрій цьоциного листа — сумний. Мені здається, аж жовто-коричневий. Від нього й мені на душі робиться зле: біда не одна ходить, а з діточками! Зараз піднімуся на свій поверх і, якщо в нашій кімнаті ще нікого нема, хоч виплачуся.
Та в кімнаті й Анеля Шутка, й Танька-Кулеметниця. Сваряться, як базарні перекупки. Щезла Анелина нова утеплена курточка. Красива річ! Заздра Геля аж облизалася, коли Шутка при нас приміряла свою обновку. На базарі за курточку з Анелі здерли сто карбованців! Тільки вчора купила, ще й не одягала жодного разу, бо надворі тепло — а сьогодні куртка зникла, як лизень злизав! На біду, Анеля в гуртожиток повернулася пізніше від нашої Проні Прокопівни, ще й застала в кімнаті її брата, студента медінституту, теж кандидата в члени КПРС. Гельчин братчик підозріло заквапився, ледь Шутка ступила на поріг, і так поквапно змився, наче йому земля під ногами горіла. З собою мав велику чорну сумку. Тепер Танька-Кулеметниця божиться, що Іван забрав лише її скляні банки, що в них із дому привозила голубці й котлети, та брудну постіль. Але Шутка їй не вірить. Анелиної куртки нема ніде, хоча вже у всіх шафах усе перерито. Розгнівана дівчина втретє виголошує Таньці, образно кажучи, навздогад буряків, щоб дали гречки, народну в'їдливу примівку: «Ми нічого не маємо до вас, але після вас нікого не було у нас, а пропало багато чого якраз!»
— Там твоя курточка, де мої чорні туфельки! — не витримую і я й стаю на бік Анелі.
