Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе (онлайн книга без txt) 📗

У перший день подорожі, позаяк ноги мандрівців ще до неї не звикли, вони пройшли не так багато, й не слід забувати про те, що в одному гурті з ними йшли також старі люди й малі діти, перші прожили на світі надто багато і встигли розтратити всі свої сили, й тепер були неспроможні навіть прикинутися, що досі їх мають, другі ж, навпаки, не знали, як правильно розпорядитися ними, й марнували їх за дві години, бігаючи, мов несамовиті, так ніби незабаром мав настати кінець світу й треба було використати його останні хвилини. Вони зробили привал у великому селі, що називалося Ізреель, розташувавшись у тамтешньому караван-сараї, де, з огляду на прибуття неймовірної кількості подорожніх, було справжнє стовпотворіння, де всі метушилися та галасували, наче божевільні, хоч, правду кажучи, галасу там було набагато більше, аніж метушні, але після того, як минав певний час і очі та вуха призвичаювалися до гамору й товкотнечі, людям щастило спершу відчути, а потім і зрозуміти, що в цій масі людей і тварин, які перебували в постійному русі всередині чотирьох стін, панувала воля до певної впорядкованості, хоч і неорганізована та несвідома, усе там відбувалося, наче в розтривоженому мурашнику, де тільки на перший погляд панують безлад і паніка. Але навіть за таких умов нашим трьом родинам пощастило влаштуватися не просто неба, а під навісом, чоловіки полягали з одного боку, а жінки — з другого, але полягали вони вже пізніше, коли ніч опустилася над караван-сараєм, і тварини та люди поринули в сон. Спочатку жінки мусили приготувати вечерю й наповнити бурдюки водою біля колодязя, а чоловіки тим часом розв’ючили віслюків і повели їх напитися, причому їм треба було вгадати, коли біля корита не буде верблюдів, бо ті тварини спроможні, зробивши лише два ковтки, вицмулити з корита все до останньої краплі, тож треба було вилити в нього безліч відер, перш ніж верблюди нарешті погамують спрагу. Напоївши віслюків та насипавши їм корму, подорожні нарешті посідали вечеряти, спершу чоловіки, бо жінки, як ми вже знаємо, є істотами в усьому вторинними, тут варто буде в черговий — і не в останній раз — згадати про те, що Єву було створено після Адама, до того ж із його ребра, й нам доведеться визнати: є істини, які можна зрозуміти, лише піднявшись до витоків.

Після того як чоловіки повечеряли, а жінки у своєму кутку доїли те, що після них залишилося, сталося так, що один дуже старий чоловік, який жив у Віфлеємі і їхав на перепис у Рамалу — його звали Симеон, — скориставшись тією авторитетністю, якої надавав йому похилий вік і мудрість, що є, як вважають, його прямим наслідком, звернувся до Йосипа й запитав у нього, як він думає вчинити в тому вельми ймовірному випадку, якщо Марія — чийого імені старий, проте, не назвав — не народить дитину в межах часу, відведеного для перепису. Власне, йшлося про питання суто академічного характеру, якщо нам буде дозволено застосувати це слово у стосунку до того часу й того місця, адже лише переписувачі, обізнані з усіма процесуальними тонкощами римського права, могли ухвалювати якісь рішення в таких сумнівних випадках, як цей, коли переписуватися приходить жінка з дитиною в череві. Сказав Симеон: Ми всі підемо на перепис, але як записати того, хто перебуватиме в лоні твоєї дружини, як можна довідатися, хлопець там чи дівчина, а не можна виключати й такої можливості, що твоя жінка носить у череві двох близнюків, які можуть виявитися братами, сестрами або братом і сестрою. Як правовірний юдей, яким він себе вважав як у теорії, так і на практиці, тесля Йосип навіть не подумав би вдатися до логіки, притаманної західному мисленню, і сказати, що нічого не вартий той закон, який не може дати ради суперечностям, що в ньому виникають, і якщо Рим неспроможний передбачити цей та інші подібні випадки, то в цьому винні ті, хто укладає його закони, й ті, хто їх тлумачить. Проте, поставши перед такою складною проблемою, Йосип глибоко замислився, намагаючись знайти у своїй голові найвитонченішу з можливих відповідей, відповідь, яка не тільки дала б йому можливість показати себе глибоким мислителем перед усіма, котрі вечеряли, сидячи навкруг вогнища, а й була б винятково дотепною. Після тривалих і напружених роздумів він підняв погляд, який досі був утуплений у тремтливе полум’я вогнища, і сказав: Якщо в день закінчення терміну, призначеного для перепису, мій син іще не народиться, то це означатиме, що Господь не хоче, щоб римляни про нього довідалися й занесли його до своїх списків. Сказав Симеон: Ти надто самовпевнений, бо береш на себе нахабство заявляти, ніби знаєш, чого хоче, а чого не хоче Господь. Сказав Йосип: Бог знає всі мої шляхи й рахує всі мої кроки, й ці слова теслі, які ми можемо прочитати у Книзі Йова, означали в рамках тієї дискусії, що там перед усіма присутніми й усіма відсутніми теж Йосип заявив про свій цілковитий послух Господові, про своє смирення й про те, що всі його почуття повстають проти диявольської спокуси, на яку натякав Симеон, нібито він намагається розгадати недовідомі помисли Бога. Саме так, певно, зрозумів його той старий чоловік, і тепер він мовчав, а Йосип скористався з його мовчанки, щоб перехопити ініціативу в суперечці. Він сказав: День народження й день смерті кожної людини перебувають під печатями, що їх янголи оберігають від сотворіння світу, й лише Господь зриває ці печаті, коли Йому так захочеться: спочатку Він зриває одну, потім другу, а іноді й обидві водночас Своєю правицею і Своєю лівицею, а бувають випадки, коли Він так довго не зриває печать смерті, що, здається, Він забуває про цю людину. Він зробив паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді додав, посміхнувшись не без лукавства: Сподіваюся, наша розмова не нагадає Йому про тебе, Симеоне. Присутні засміялися, але кожен із них сміявся тихенько, собі в бороду, адже всім стало очевидно, що тесля не виявив усієї тієї поваги, яку належить виявляти до чоловіка похилих літ, навіть у тих випадках, коли розум і розважливість, з огляду на його вік, не надто присутні в його судженнях. Старий Симеон гнівним рухом загорнувся в плащ і так йому відповів: Схоже, Бог зірвав твою печать надто рано, й тобі ще не слід було народжуватися, якщо ти так брутально і з такою нахабною самовпевненістю розмовляєш із людьми, набагато за тебе старшими, які більше жили на світі й у всьому обізнані набагато краще, ніж ти. Сказав Йосип: О Симеоне, ти мене запитав, щo я робитиму, коли мій син не народиться до того, як закінчиться термін перепису, але я на це запитання не міг тобі відповісти, бо не знаю римських законів, як і ти, думаю, їх не знаєш. Не знаю. Але ж ти сказав… Що я сказав, те сказав, можеш не завдавати собі клопоту й не повторювати моїх слів. Це ж ти перший заговорив до мене неподобними словами, коли звинуватив у тому, що я намагаюся тлумачити волю Бога і вдаю, ніби знаю її, перш ніж вона себе проявить, і якщо я потім тебе образив, то прошу пробачення, але ти образив мене перший, а будучи чоловіком старим, а отже, моїм учителем, ти мав би подати мені зовсім інший приклад. Люди навколо вогнища схвально зашепотілися, тесля Йосип здобув очевидну перемогу в суперечці, але всім було цікаво знати, що відповість тепер йому Симеон, які аргументи знайде. І ось як він йому відповів, без дотепності й без фантазії: З пошани до моїх літ ти мав би лише відповісти на моє запитання й не базікати зайвого, а Йосип сказав: Якби я відповів так, як тобі хотілося, то для всіх би зразу стала зрозумілою марнотність твого запитання, і ти повинен визнати, хоч це для тебе й непросто, що моя відповідь була виявом найвищої поваги до тебе, надавши тобі, хоч ти цього й не зрозумів, можливість обговорити тему, для всіх цікаву, чи знайде Господь за потрібне коли-небудь заховати Свій народ від очей ворога. Ти тепер так говориш про народ Божий, як про свого ще не народженого сина. Не вкладай в мої уста того, чого я не говорив і ніколи не скажу, о Симеоне, і розумій мої слова так, як треба їх розуміти, а не так, як тобі хочеться. На цю фразу Симеон уже нічого не відповів, він підвівся, вийшов із кола й сів у найтемнішому закутні, його близькі родичі відійшли слідом за ним, їх до цього зобов’язувала кревна спорідненість, але у глибині душі вони були дуже засмучені, що їхній патріарх програв у словесному поєдинку. Товариство стало готуватися до сну, й незабаром їхній тихий гомін та шепотіння змінилися тишею, в якій знову стало чути відлуння розмов, що відбувалися в караван-сараї й іноді уривалися якимсь дзвінким вигуком, форканням та сопінням віслюків, а іноді й нестямним, гротескним зойком верблюда, якого мучив любовний шал. Тоді, забувши про недавню суперечку й намагаючись дотримуватися одного ритму, подорожні з Назарета тихими голосами — але виходило досить гучно, бо їх було багато — стали проказувати останню молитву, з якою треба звертатися до Господа протягом дня і яка звучить так: Слава Тобі, Боже наш, царю небесний, який затуляєш сном мої очі й робиш мої повіки важкими, а мої зіниці несприйнятливими до світла. Нехай сповниться воля Твоя, Господи, Боже мій, царю небесний, хвала Тобі за те, що Ти приносиш мені мир, і завтра я зможу пробудитися для життя щасливого й мирного, радий, що виконую волю Твою, і Ти не дозволиш мені зійти з праведної дороги. Не допусти, щоб я вчинив гріх, піддався спокусі, утратив сором. Зроби так, щоб у мені перемогли нахили до добра, не дозволяй, щоб сили зла запанували наді мною. Звільни мене від поганих намірів і смертних хвороб, від тривожних сновидінь і лихих думок, зроби так, щоб мені не снилася Смерть. Минуло лише кілька хвилин, а вже ті, хто мав чисту совість, і, певно, ті, котрі стомилися найбільше, провалилися в сон, причому деякі з них цілком бездуховно хропіли, а за ними почали вкладатися до сну й усі інші, більшість хто в чому був, і лише старих та малих, з огляду на те, що ті й ті були слабшими, накривали удвічі складеним простирадлом або витертою ковдрою. Незабаром вогонь, у який перестали підкладати паливо, догорів і погас, лише окремі язички полум’я стрибали по останній галузці хмизу, яку підібрали на дорозі саме для цієї мети. Під навісом, де знайшли собі притулок люди з Назарета, тепер усі спали. Усі, крім Марії. Через свій великий живіт, у якому вона, схоже, носила велетня, вона не змогла зручно влягтися, тож сиділа, прихилившись спиною до в’юків, щоби бодай трохи відпочив її змучений поперек. Як і всі інші, вона слухала суперечку між Йосипом і старим Симеоном і раділа, що її чоловік переміг, такі почуття повинна переживати кожна дружина навіть тоді, коли йдеться про боротьбу безкровну. Але з її пам’яті вже стерлося, про що вони сперечалися, чи то спогади про їхню суперечку були витіснені відчуттями, які то накочувалися, то відкочувалися в її тілі, як ото припливи та відпливи в морі, якого вона ніколи у своєму житті не бачила, але про яке їй розповідали, і ці хвилі, перекочуючись у її тілі, означали, що син у її тілі ворушиться, але ворушиться якось дивно, так, ніби, перебуваючи всередині неї, він намагався підняти її на свої плечі. Очі в Марії були розплющені й блищали в темряві, вони блищали навіть після того, як світло від вогнища цілком погасло, але в тому не було нічого дивного, бо так буває з усіма матерями від самого сотворіння світу, а про її материнство ми довідалися ще тоді, коли перед дружиною теслі Йосипа з’явився янгол, який сам повідомив про те, що він янгол, хоч і прийшов до неї в образі та подобі мандрівного жебрака.