Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
— Тунгусе, не починай…
— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.
— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.
— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!
— Ти не пропонуєш, а береш!
— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.
— Та йди ти зі своїм характером!
— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?
— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?
— Правду, чи брехати?
— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.
— Я тебе ніколи не обманював.
— Просто ніколи не казав правди?
— Ти сама розумієш, що не все мала знати.
— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…
— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…
Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.
Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися — виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою — вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.
Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, — механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.
— Едуарде, я буду кричати… — нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.
— Ой, пробачте, Маргарито Львівно, — відпустив жінку. — Задумався…
— Не відпускайте так різко, бо впаду, — продовжувала всміхатися Маргарита. — То буде не вельми приємне видовище — жінка посеред зали.
— Така жінка посеред зали ніколи не буде, — напускав на себе галантності. — Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…
— На цьому зупинимося, — перебила на півслові. — Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»
— Я мав на увазі…
— Не це? Шкода…
— Повірте, це — насамперед. Але ви така жінка…
— І це звучить непогано…
— Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…
— Я вже забула, яка я, — мовила серйозно. — І хотіла б згадати, — пристрасно глянула Едуардові в очі.
— Що ви маєте на увазі? — запитав розгублено.
— Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… — сказала неоднозначно.
— Мені тяжко вас розгадати… — розгубивсь Едуард.
— А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… — кивнула на Марусю. — Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…
— А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?
— Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? — повела кокетливо очима.
— У цьому вам не відмовиш…
— А в чому відмовиш?
— Та, мабуть, ні в чому…
— Тоді домовилися?
— Про що? — не втямив Едуард.
— Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, — всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.
— Ну, коли ненадовго… — мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.
— Я пам’ятаю, що вас дома чекає дружина… — поблажливо мовила керівниця.
— Коли їдемо? — поцікавився.
— Через півгодини я вийду звідси. За кілька хвилин після мене непомітно вийдете ви. Машина зліва від порога. Я в ній чекатиму, — по-змовницьки підморгнула.
— Гаразд, — без особливого ентузіазму прийняв гру Едуард.
Уже в одному колі танцювали компанії з-за різних столів, було весело і невимушено. Танці час від часу переривалися вітаннями підпилих гостей. Можна було почути банальні віршики й зізнання в коханні. Словом, свято вдалося. Маруся сиділа під ялинкою. Але снігуронькою не почувалась. Їй думалося про своє невезіння. Ще зранку вона планувала отримати хороший настрій і дальше надиктовувати його колеґам. Але в її плани знову вплутався випадок.
Зі стількох сотень ресторанів, що діють у місті, вони з Тунгусом зійшлися на одному. Що за банальний збіг? Це не було потрібно ні їй, ні йому. Вона знала цього чоловіка, як ніхто. Раз він вирішив не шукати її, значить, добре обдумав і зважив. А для нього знайти будь-кого не становило жодної проблеми. Якщо вона правильно порахувала, то на волі він років два-три. І якби мав на меті, то за цей час знайшов би її в-Джамбулі, не тільки в Києві.
— Королево, ти готова йти? — вивів її зі задуми Тунгус.
— Йти? — перепитала Маруся, наче сама не знала, що це обов’язково й обговоренню не підлягає.
— Марусю, чи я колись зробив тобі що зле? Чому так вороже дивишся на мене?
— Коли б ти міг знати, як перекапустив мені життя…
— Ти про що?
— Я про все…
— Про все ти мені ще розкажеш…. Згода? — запитав і, не очікуючи відповіді, простягнув руку.
— Куди?
— Тут гамірно, і я не можу з тобою поговорити…
— Мені треба вдягнутися.
— Чекаю тебе біля машини.
Маруся зодяглася і, ні з ким не прощаючись, вийшла з ресторану. Мороз припав до щік і миттю схолодив її схвильоване обличчя. На ходу защіпала шубу, шукаючи очима Тунгуса. Він, вийшовши зі своєї машини, помахав Марусі рукою. Неподалік стояло вже заведене авто керівниці — прогріваючись чи когось дочікуючись. Маруся пірнула у просторий салон джипа, вмостилася й одразу помітила Едуарда, який швидким кроком прямо з порога біг слідом. Жінка налякано шарпнулася, подумала, що той вирішив її наздогнати. Але Едуард так швидко, як біг, сів у легківку Маргарити. Машина, лишаючи прикритий темнотою слід, зникла у зимовому просторі.
Напевне, дуже здивованою виглядала Маруся, бо Тунгус запитав:
— Ти побачила снігову людину?
— Навіть тоді я так би не здивувалася, — відповіла, приголомшена побаченим.
— Той Отелло буде за тобою стежити?
— Який? — перепитала, відразу збагнувши про кого мова. — Гадаю, що сьогодні у його плани це не входить. А ти все зауважив?
— Марусю, ти мене забула…
— Ой, орле… — помовчала і додала: — Сивий…
— Помітила… Сивину…
— Це найпомітніша в тобі зміна…
— А решта?
— Решта лишилася такою ж — наполегливою…
— Ти хотіла сказати — нахабною…
— Цього у тебе не віднімуть ні роки, ні люди.
— Ти іншого в мені просто не хотіла бачити.
— На зір не скаржуся.
— Я тобі зіпсував вечір?
— І ти про це шкодуєш…
— То зіпсував?
— Ще не знаю…
— Що це значить?
— Якщо я правильно розумію, то вечір ще не закінчився. Може, скажеш, куди мене везеш?
— А що ж ти — сіла в машину до страшного чоловіка і навіть не знаєш, куди він тебе везе?
— Можна подумати, що страшний чоловік колись радився зі мною чи запитував про мої бажання…
— Королево, я готовий виконати будь-яке твоє бажання… Тільки будь цей вечір зі мною… — з уст Тунгуса це прозвучало несподівано благально.
— Господи! Тунгусе, у тебе нові прийомчики…
— Ні, Марусю, це зовсім інше… Я знаю: коли ти поруч, то зі мною буде все добре.
— У тебе проблеми?
