Молоко з кров'ю - Дашвар Люко (онлайн книга без .TXT) 📗
— Сам себе плутаєш, — вона йому.
— Та як же…
Підвелася на лікті, серйозна стала.
— Давай повінчаємося, — попросила. — Богу поклястися — не закарлючку в сільраді поставити…
— Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я — комуніст… Мене за це…
Згасла, відвернулася. Він — з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.
— Кажи, бо вб'ю!
— Твоя я.
— Точно?
— А ще з вищою освітою! — розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.
Злякався. Руку відпустив, цілує її.
— Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю — правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся — прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?
— Твоя я. — відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. — Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.
— А що? Буває якось інакше? — вхопився за той сумнів, як за соломину.
— Буває, — відрізала.
Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.
— Я Льошку розумію! — розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.
— Сором би мали, — дратувалася горбоноса Тетянка. — Хіба їм ночі мало?
— А онде! Пливуть наші риби! — радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.
Глянули рокитнянці — точно! Від Марусиної хати чешуть молоді — Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.
— Куди це вони? — захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!
Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.
— А то — повернемося? — Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі — аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…
Маруся краєчком вуст — та як хочеш! І — до хати. А він сміється, за руку її, до себе.
— Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.
— Та я б і повернулася. Льошка сміється.
— Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,
вже й до хати крок ступила, аж помітила — на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.
— А чи пройдемося! — І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя — вище, вище…
Льошка піджака поправив — з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…
— Чекай, Марусю, — Льошка дружині молодій. — Піду до німця привітаюся.
— Разом ідемо.
Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.
— Привіт німцям! — Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. — А що це ти на нашу свайбу не прийшов?
— Був… — затягся цигаркою очі відвів. — Це вас уже не було.
— Льошка сміється, на Марусю — хазяйським оком.
— Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася — дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?
Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.
— Ну, ну… Потерпи вже. — Льошка Марусю обійняв. — Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.
До німця нахилився.
— Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! — Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.
Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.
— Давай, німець! Не чхай! — Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю — мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.
Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.
— Не знадобиться, — пробурмотів.
Сів на ґанку. І знову закурив.
«Помру я без неї, — подумав спокійно і гірко. — До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка — Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» — не розумів каліка.
«Помру я без неї», — знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що — йому? Ночі.
Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.
— Німець… Це ти? — почув тихий шепіт від вікна.
«Ну все! Задражнить!» — перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.
— Привіт, Марусько, — буркнув, окуляри поправив. — А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, — замовк. — А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.
— Звісно, ніч, — шепоче. — А вночі дівчину зірка зігріває…
— Як це? — не зрозумів.
— Лізь у вікно, — наказала.
— Нащо? — перелякався.
— Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…
Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:
— Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш — всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.
— Та не гляну, — зашарівся.
— Клянися!
— Щоби мене на шматки розірвало!
— Що це за клятва така дурна?!
— Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.
— Добре. Хай тебе розірве на шматки! — погодилася.
— Та не розірве, — захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. — То я піду?
Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.
— Можеш поцілувати. Та тільки один раз.
— Добре. — розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.
Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!
— Тепер я, — серйозно.
Плечиком повела, підборіддя — вище, до німця підступилася і просто в губи — цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові — десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом — як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться — бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі — теж, і — плакати від несподіваного і неймовірного щастя.
Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.
— Годі… Тепер йди…
— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.
— Дивись мені! Люби! — наказала.
У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.
Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:
