Московіада - Андрухович Юрий Игоревич (читаем книги бесплатно .txt) 📗
– «Стукайте у двері, і відчинять нам. Бо хто стукає, тому відчиняють».
І справді, старий пройдисвіт має рацію, поруч є ще двері, на які ти просто не звертав уваги. Штовхаєш їх досередини і потрапляєш у допоміжні приміщення, завалені порожніми коробками і чомусь картонами з-під яєць. Ідеш на людські голоси і врешті знаходиш усіх – і продавця риби, і голоногу кралю у халаті, і ще двох-трьох не бачених раніше дуболомів з тутешнього персоналу. Сидять, курять, п'ють пиво, до речі, з кухлів, мають для різноманітності й почату пляшку білої. Сім'я обіда коло хати.
– Я дікоізвіняюсь, – кажеш якомога ґречніше, – можно лі от вас позвоніть?
Вони вилуплюються на тебе досить посоловіло, однак мирно, хтось навіть, здається, киває головою, і ти йдеш до апарата на сусідньому столику. Вони тим часом усі разом говорять про щось дуже інтимне, бо білявка декілька разів повторює «ну, дала я єму, і улі?», а її партнери не те щоб якось цим обурюються, однак і не схвалюють, надто ж помічник Вельзевула, який повчальним тоном заявляє:
– Ти, криса, в слєдующій раз думай, кому дайош, а то зацепят нас…
– Што я, пісюха малолєтняя? – нервово затягується димом криса.
Потойбіч телефонного дроту довгі гудки, але після п'ятого з них чуєш бадьоре Кирилове «алло».
– Кириле, це я, Отто.
– О, дуже гарно! – Поспілкувавшися з діаспорою, Кирило навчився тішитися з будь-якого приводу. – Коли будеш у мене?
– Я ему, мєжду прочім, сказала: «Как хочеш, но в рот не возьму понял?»– розповідає своїм друзям «криса», і тобі доводиться перепитувати Кирила.
– Коли я буду в тебе? Розумієш, дощ. У мене мокра голова, я щойно мився. А надворі дощ, і йому немає кіпця. Він витягає з мене дуту. До того ж звідси неможливо вийти.
– Звідки? – не розуміє Кирило.
– Я потом Сашку прівєла, показиваю: «Смотрі што скотіна сдєлал – все трусікі порвал, в чом я тєпєрь буду?…»
– Звідки ти не можеш вийти? – дошукується істини Кирило.
– Ну, власне кажучи, з гуртожитку, – здобуваєшся на відповідь. – Такий дощ, неможливо вийти…
– Дьорнєш?– запитує тебе один із бевзів, наливаючи півгранчака білої.
– Спасібо, шеф.
– Що? – кричить у слухавку Кирило.
– Карочє, Настьона, – інструктує «крису» продавець риби, – єслі опять етот мудак об'явітса, ти Васільку скажеш, ясно?
– Само собейшн, – видихає дим Настьона, – я ему сама х(…) откушу…
– Кириле, я тобі за півгодини подзвоню, гаразд?
– О'кей, добре! Але не пізніше, прошу. Є купа справ.
– Домовились.
Кладеш слухавку, а в руку береш натомість запропонований гранчак.
– Спасібо, рєбята. За ваше свєтлоє будущеє.
Вони мовчать І дивляться на тебе. І коли ця рідина опиняється вже частково у твоєму стравоході, починаєш розуміти, що то зовсім не горілка, а їдка, безпощадна самогоняра. Однак уже пізно. Сяк-так пішло. Зі сльозами.
– Слиш, друг, тебе подруга на вєчєр нужна? – запитує один із них.
Витираєш рукавом вуса і дивишся на гострі зубки Настьони.
– Спасібо, очєнь занят, рєбята…
– А яйца возьмьош? – пропонує рибник. – Здаю большую партію. Оптом.
– Спасібо, спасібо, – повторюєш і йдеш геть.
Виходячи з лабіринтів допоміжних приміщень, спотикаєшся об ті самі, накидані всюди, порожні коробки. В очах застрибало ще веселіше.
Коли я п'яний, то, дивлячись на Інших, гадаю, ніби п'яні всі вони. Зауважую купу дошкульних неточностей та незугарностей у рухах. Особливо в ході. Зрештою, зараз я недалекий від Істини. Тут усі п'яні, не лише я. Це сталося через дощ. Ми всі дуже нещасні.
Нещасні, жалюгідні виродки з розкоординованими рухами.
Але то я в усьому винен. Я накликав цей дощ, сотворивши сьогодні вранці, в душовій, магічне дійство з невідомою темношкірою жрицею. Так мені й треба. Я пишаюся цим.
Підходиш до столика, де твої побратими по перу ще раз оновили трилітровий слоїк, укотре наповнивши його.
– І тому я наполовину, – закінчує Юлій Цезар довгу й заплутану розповідь про свою національну приналежність.
Пора б уже звідси вигрібатися. Розмова з друзяками потрапила в колаптичну безвихідь. Ніхто до ладу не розуміє, що хоче сказати, але кожен щось говорить. Це радше розмова чотирьох імбецилів, яким просто подобається вимовляти певні слова – прекрасні, піднесені, а також паскудні й ниці. Вони тішаться звучанням. Слова не тримаються купи, кожне з них живе своїм п'яним окремим життям. Бо кожен із вас – майстер художнього слова. Окремого художнього слова.
І дощ, дощ, який не вщухає, і пики, пики, їх усе більшає, вони розмножуються діленням і плавають довкола вас, наче риби, глибоководні плескаті риби з дна найчорніших океанів.
Але всі брами вже розчахнуто, і ви стоїте на протязі, на лютому азіатському вітрюгані, який зносить піну зі столів та слоїків. Ця держава ще продукує дещо. Наприклад, летючу піну з кислим нудотним запахом.
Тобі зле, фон Ф. Тебе морозить. І трохи нудить. Пора б уже звідси вигрібатися. «Дитячий світ» чекає, Кирило чекає, Україна чекає, втомившись без своєї газети в Москві, а ти тут розталяпуєш дурним язиком про святу необхідність кожному йти своїм окремим шляхом. Бо що єднає тебе з узбеком за стіною, крім стіни? З узбеком, котрий вічно готує плов і потім заманює на його тлустий запах не одну голодну студентку. І напихає її пловом, набиває її пловом, як опудало тирсою, і вона ціпеніє, робиться опудалом, і тоді він пече її, а в неї з рота і з носа сиплеться плов. А ти, фон Ф., ніколи не навчишся готувати плов. І що єднає тебе з Худайдурдиєвим, понурим і товстим, як євнух, у зв'язку з чим дехто називає його «худий Дурдиєв», з туркменом, котрий щовечора, рівно о дев'ятій, у спортивних штанах виростає перед телевізором, бо не життя йому без програми «Час»? І що єднає тебе з Єжевікіним, котрий заходить у чужі кімнати не постукавши, бо вважає себе господарем на всьому просторі – від Карпат до Тихого океану? І що єднає тебе з Благолєповим, у котрого тесть – генерал кагебе, але, незважаючи на це, Благолєпов пише духовні вірші про Сергія Радонезького, дихає за йогівськими системами і називає себе учнем Реріха, хоч насправді всі упевнені втому, що він стукач? І що єднає тебе з Шурою Гороховим, котрий шукає універсальний знак буття, тож забуває віддавати позичені гроші? І що єднає тебе з Олегом Сексопатологом, котрий вивчив французьку мову тільки для того, аби читати «Війну і мир» в оригіналі? І що єднало тебе з Пашею Байстрюком? Що єднає тебе з кожним із них і з усіма іншими?
– Кожен з нас однаково дихає, п'є, кохає, смердить, – виголошує щось потаємне Юра Голіцин.
– Значить, ми створені для того, щоб бути разом. Світ об'єднується в ім'я загальнолюдських цінностей, – вторує Ройтман. – А ми?
– Тобі легко про це булькати, пам'ятаючи, що, на всякий випадок, десь там, на Близькому Сході, ти маєш свою державу, свою окрему державу…
– А держава – це монстр, це стихійне лихо, – потрясає гемінгвеївською бородою Цезар.
– Чому ви, націоналісти, так прагнете розбігтися? – питає Голіцин. – Чому зненацька всім так закортіло розлучення? Адже в нас багато спільних дітей! Адже це великий досвід братерства, коли всі разом ділять єдине лихо. Чому, націоналісти, скажіть мені?
Кожну з вимовлюваних фраз він чітко відмежовує гиканням.
– Якби я був націоналістом, то відповів би тобі, – кажеш повільно й виразно, аж занадто повільно, занадто виразно. – Але який з мене націоналіст, коли я отут з тобою п'ю пиво?
Ця логіка незламна. Голіцин подає руку і довго тисне її. Він славний хлопець. У ньому немає ані краплі дурного імперського шовінізму Але він дуже любить братерство. Свободу. Рівність.
– Учора ввечері я подумав про те, що Бога немає, – сумовито інформує Ройтман.
– Учора ввечері? – дивується Горобець. – Ти зобов'язаний думати так завжди. Згідно зі статутом тієї б(…) партії, до якої належиш…
– При чім тут партія? Справа не в тому. Я подумав, що Бог, справжній Бог, а не надуманий, фіктивний, ніколи не допустив би існування націй…