Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
Інсталяцію було визнано задовільно збудованою. Хоча, напевне через інтенсивність Асмусового лікування, її геометрія бажала кращого (один з кутів Пентаграми зроблений був невиправдано довгим, наче означував собою стрілу, спрямовану у бік Коломиї). Пентаграму осмолили і запалили, і у тому пророчому полум'ї каштелян побачив видіння усіх шести цегляних бастіонів майбутньої Станиславівської фортеці…
Так передбачено було Місто, котрим йде на побачення з Пепсі Аристид Корват, і очі вбитої мантикори стежать за ним круглими модерними вікнами сецесійної забудови. Понад кам'яницями, скверами і асфальтом сяє, на тлі ультрамаринового неба, золотий шолом каштеляна, оявле-ний у маківці міської ратуші, і десь поряд — на розі вулиць Вітовського і Міцкевича — приліпився наріжним куполом химерний капелюх окультисти Асмуса. А там далі, у тій квітневій — кольору бірюзи, халцедону, хрізоспасу і кобальту — безодні, де віддзеркалені всі міста від часів Каїнових, там, де безсило глевкими стають всі реставруючі, мантри чаклунів і алхіміків, все штрихове штукарство графіків і всі пиятики краєзнавців, там чекають виповнення часів аватари Міста зо всіма їхніми атрибутами. Там, сховані у лусці метафізичної цибулини, стоять непорушно втрачені Містом Знаки, зруйновані його цвинтарі, десяток дахових шпилів, п'ятнадцять цехових синагог, фортечні стіни, брами і бастіони. І тече межи ними ріка стертої до синього блиску бруківки…
Середмістя.
Сквер на площі Міцкевича.
Місце, що обрали для рандеву Корват і Пепсі.
Друг реввоєнгакера приходить до скверу раніше домовленого часу. Він тим втішений. Адже півгодини можна посидіти на лаві під розквітлою яблунею, далеко від вуличного гармидеру і небезпечних спалахів бузкового полум'я, подивитись на паркових гросмейстерів, що порозкладали на сусідніх лавах шахові дошки і годинники, на перших похмільних вболівальників, ранково видовжених і розпатланих, з хрипкими голосами хронів, на цибатих студенток медакадемії, що починають прогулювати другу пару, на зграбного бронзового Міцкевича, фундаментальово засраного безугавним станиславівським птаством.
— …Нащо ж ти качку віддав, болт ржавий? — питає бомж Юрік старого шахіста Йосипа. Старий грає білими. — Чим ти тепер ферзя прикриєш?
— Дупою! — Йосип на мить відривається від дерев'яних лакованих стовпчиків, виймає з рота згаслу «приму», — Відійди, бо оскаженію…
— Ідійот, — не залишається у боргу Юрік.
— Еті глаза напротів… — виспівує спаринґ-партнер Йосипа дядя Саша. — А ми слоником сюдаааа…
— От, бачиш, — тріумфує Юрік, — казав я тобі, пуцю ти, не віддавати качку.
— То нічо, — втішає Йосипа болільник Микола. — Дві пєшки, вони не завжди дві пєшки…
— Вони і в Африці — дві пєшки! — важким басом відставного прапора рубає дядя Саша.
— Ніяких, нассере мамі, пєшок! — Йосип робить довгий рвучкий хід ферзем і задоволено оглядає спостерігачів. — Тра взувати, бо ж скажуть, шо нєумєйка.
Юрік хрипкувато сміється.
— Що регочеш, бахур? — питає його Йосип. — Йди працювати. Люди вже дві години як на городах… Ґе! — звертається він до Корвата. — Дайте тому бахурові п'ять копійок… Абись щез.
Юрік скрушно похитує сивою нечесаною головою:
— Ідійот…
З яблуні на голову Корватові падає тлуста зелена
гусениця.
— Беніні діти! — невмотивовано ображається на шахістів похмільний дідок Круць. — Я зпупію без манґала…
Уболівальники весело регочуть.
— Він зпупіє! — підтверджує Юрік.
— Без манґала! — рубає дядя Саша. — Ґарде!
— Отож, — позіхає Микола, спостерігаючи за тим, як Корват виколупує з-волосся гусеницю.
Якраз у цю мить той відчуває у грудях мікрозрив. Коротке, але достоту болісне, розпломбування серцевого механізму. Починає діяти атенолол. «Нажерся», — констатує Корват.
— …Слоняра тут стирчить якийсь зовсім неакуратний, — голос Юріка досягає його свідомості стишеним і далеким. Клинописні сонячні рефлекси на свіжому листі зливаються У блискучий сірий текст. Корват дивується: невже сірий колір може бути таким яскравим? Він згадує давній ранок, коли, пробудившись, він довго милувався, лежачи, райдужною грою сонячного світла на віконному склі, аж доки не зрозумів, що радісні світлові ефекти відбуваються на гострих уламках вибитої кимось уночі кватирки. Великий Уламок скла потім знайшовся коло подушки.
— …Шо такоє шлоябонь? — Дідок Круць продовжує веселити шахістів. — Єто старий шелупонь!
— Про себе кажеш, діду? — плескає старого по плечах Юрік.
Корватові уявляється, що він недостатньо готовий до читання пообідньої лекції в університеті. «Адже, — міркує він, — розмова з Пепсі може затягтися. Потім ще конче треба заскочити у редакцію до Єрульчака. І не встигнеться ж навіть прочитати конспект перед парою». Він витягає зошит та окремі аркуші з перекладом «Ступенів досягнення істини» Чжаня Бодуаня. Текст перед очима пливе, але Корват знаходить потрібний уривок з описом ритуалу «запліднення безсмертного зародка цзе сян тай».
— Та він же просуває коня наперед, — чути з сусідньої лави.
— Нєумєйка.
— Нємажліво…
— На с5! Гепай його. Гепай! Ладьйоююю! Фау!
— Нємажліво…
«Обов'язково треба усамітнитись у знаменні роки, визначені триграмами Кань і Кунь, — читає Яцина ритуальні приписи Чжана. — Поститися сто днів, не вживаючи п'яти регулярних північних приправ та свіжовпійманої риби. Не дозволено бачитись з людьми натовпу, спостерігати за готуванням їжі. Тільки тоді дозволяється почати народження Великої Суміші».
— …Тисни ж, болт ти ржавий!
— Не можу ж. Курка слонярою прикрита… Навпроти Корвата вмощуються на лаві дві студентки.
Одна з них, гарна шатенка, закидує довгу ногу так, що обсервації відкриваються планетарні форми обтягнутого трилоном розкішного стегна.
— Еті глаза напротів, — затягує дядя Саша у передчутті виграшної комбінації. — Шах!
Дія піґулки інтенсивнішає.
Гарчання мантикори змішується з кислотним схлипом мандрівного радіоприймача.
Хвилинний мікс протяглого техно і мінімалістичного хауза.
Швидке зниження тиску дратує вестибулярну систему, яка, у свою чергу, підлаштовує Корватові просторовий ілюзіон. Йому ввижається: він сидить біля студенток, а стегно шатенки — на відстані витягнутої руки. Його ледве не поборює спокуса доторкнутись до сірого трилону. Стрьомним гусарським нападом вітер знищує фата моргану близькості, але геометрія скверу залишається порушеною. Пряма перспектива атракційно переплутана із зворотною, вікна далеких будинків насуваються на нього, просотуючись крізь дерева, лави, шахістів. Стара жінка, нахилена у пошуках їстівного над двоногою урною-перевертнем, несподівано збільшується, вивищується над ліхтарями.
