Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗

— Цікаво їх лущити, але тільки тоді, коли вмієш..

— Справді, пальці чорніють,— сказав Канае й навіть не доторкнувся до каштанів.

— Коли ви все це купили?

— Каштани сьогодні, на станції.

— А подарунки?

— Минулої неділі. Півдня змарнував, бо довго вагався, що вибрати.

— То чого ж одразу не зайшли? Мотоко-сан була вдома.

Не підводячи голови, Аяко глянула на нього з докором. Справді, що його тоді затримало?

— Я подумав, що негарно спішити з врученням різдвяних подарунків. Хотів принести на святий вечір, але згадав, що завтра Мотоко-сан не буде вдома, і тому зайшов сьогодні.

Усе це були відмовки, бо насправді Канае тоді роздумував, як би передати дарунки кожній з дівчат окремо: Мотоко — нишком у барі „Леда”, Аяко — в домі Нісімото. Може же, він побоювався, що вони порівнюватимуть їх між собою або ж виходив з егоїстичних міркувань: хотів створити в кожної враження, що має до неї особливе зацікавлення? З порівняння дарунків могло з'ясуватися, котрий дорожчий, отож якщо його цінністю вимірювати глибину почуттів, то звідси виходило б, що Канае дужче кохає Мотоко, бо на неї більше витратився. „Але ж саме Мотоко доречно і подарувати щось коштовне, бо вона працює в барі”, — переконував себе Канае. Придумавши для себе таке виправдання, він уже ладен був повірити, що зможе піднести її їм обом дарунки одночасно на квартирі в Нісімото, та, поки пробивався надвечір крізь людський натовп у торгівельньному кварталі міста, змінив свій намір. „А як на це подивиться Аяко? — по-новому міркував він.— Навіть якщо дарунки відповідатимуть їхнім індивідуальним особливостям, усе одно Аяко, напевне, засмутиться, коли побачить у руках подруги щось набагато вартісне. Мотоко не виявляє інтересу до речей, а тому їй буде байдуже до того, хто що одержить. А от Аяко має тонку нервову систему і, може статися, розгадає мій душевний стан, а це вже нікуди не годиться — після довгих вагань дійшов висновку Канае.

— То, може, ви прийдете наступної неділі?

— Це буде двадцять сьомого числа?

— Приходьте вечеряти. Мотоко-сан буде вдома, і ми, хоч і з запізненням, але таки відсвяткуємо разом Різдво. Ми для вас теж дещо приготуємо.

— Мені нічого не треба. А от від вечері не відмовлюся. Така річ мене приваблює.

— Отже, домовилися?

— А може, я вам заважатиму? Все-таки перед зимовою відпусткою ви будете зайняті. Та й коректуру у книжки „Шлях до миру” Йосіди-сана мені доведеться робити, можливо, навіть у неділю. Як не впораюся з нею до відпустки, то не зможу поїхати на батьківщину.

Його обличчям промайнула тінь.

— Збираєтесь до батьків?

— Ще точно не вирішив. Поки не відправлю гранок, нічого сказати не можу. Та, власне, мені й не дуже хочеться їхати. Поїзди завжди переповнені і, зрештою, що мені з того, якщо я побачу батька й матір?

— Що ви таке кажете! — спохмурніла Аяко й запитала: — Ви згадали про ту книжку, для якої Мотоко-сан має приготувати обкладинку?

— Саме про ту. Просто біда з нею. Вже рік минув, а ми не випустили її.

— А як справи з обкладинкою?

— Договір з Мотоко-сан залишається в силі. Правда, я їй останнім часом про це не нагадував. А доведеться, і то в різкій формі. Зрештою, ми самі в тому винні, самим духу не вистачає, як учорашньому пиву, тож не дивно, що Мотоко-сан забула про свою обіцянку.

На тарілці лежала ціла купа облущених каштанів.

— Може, досить?

— Авжеж. Проте тепер можна тільки їсти. Сома-сан, пригощайтесь, а я піду руки помию.

Аяко згорнула лушпиння в папірець і, легко відкланявшись, вийшла з кімнати. Незабаром гість почув, як вона спускається сходами.

Минулої неділі надвечір Канае повернувся з подарунками під пахвою додому, але так і не придумав, що йому робити, а в понеділок забіг в універмаг перед самим закриттям і придбав подарунок приблизно такої ж вартості, як і для Аяко, ще й запакований у подібну коробку. Таким чином вийшло, що для Мотоко він приготував аж два подарунки, і один з них лежав зараз у його портфелі.

Поки він, почуваючи якийсь сором, знічев'я споглядав коробки, загорнуті в барвистий папір — вони так і стояли на буфеті для чайного посуду — повернулася Аяко і сказала:

— Можна поглянути, що там таке?

— Звичайно, можна.

— А Мотоко-сан не сердитиметься?

— Не повинна,— усміхаючись, відповів Канае.— Своїм подарунком можете розпоряджатися, як вам заманеться. Та на щось особливе не сподівайтесь. Бо я в таких справах не силач.

— Не силач?..

Показуючи виразом обличчя, що вона розуміє його становище, Аяко старанно розв'язала стрічку, відгорнула папір і, відкривши коробку, мало не ахнула. Перед нею був яскраво-червоний плетений жакет, куплений після довгих вагань у жіночому відділенні універмагу. Чарівного забарвлення, він наче вбирав у себе електричне світло й наповнював тісну кімнатку теплом.

— Чудовий! Та чи не занадто яскравий для мене?

— Ви спершу приміряйте, тоді й побачимо. А взагалі вам пасували б різкуваті кольори. Ви ж молода.

Аяко накинула жакет на плечі і сказала:

— Без білої блузки поганий вигляд.

На ній був синій светр про будень.

— То одягніть її,— запропонував Канае.

— Зараз? — Аяко зиркнула на нього.

— А що?

— Якось незручно. От приходьте наступної неділі, тоді я й одягну.

— Отже, приймаєте дарунок? — наче знесилено проказав Канае і, ледь-ледь усміхнувшись, перепитав: — Сподобався?

— Звісно. Але я його не заслужила.

— Та що ви! Просто шукати було важко. Я так переживав: ану ж вас розсердить мій поганий смак? До того ж, я не знав, що вам найбільше личить. Тепер бачу, що вам догодив, а от Мотоко-сан висварить мене.

— Чого це?

— А того, що вибрав для неї надто скромну річ.

— То, може, поміняєте з моїм подарунком?

Аяко склала жакет у коробку, загорнула її в папір і перев'язала стрічкою. Рухи її були млявими, як у завороженої.

— В універмазі людей сила-силенна. Найпопулярніші тепер моделі фірми „Діор”, та хіба при такій дорожнечі й економічному застої японець може їх придбати? Тож бродить він по магазину й роздивляється. І хоч виставлено якісь підробки, а не справжні речі, то все одно, походиш — тільки нерви собі зіпсуєш.

— Коли так, то й ці подарунки, мабуть, дорого вам обійшлися?

— Хай це вас не турбує. Все це на якісь там преміальні. Та було б краще, якби я міг купити вам костюм.

Навіть тоді, коли Канае насилу вирвався з-під чарів Аяко на темну вулицю, перед його очима все ще стояло її засмучене обличчя. „Може, вона прийняла дарунок на знак того, що пам'ятає про наші колишні, дружніші стосунки? А може, ця річ наводить її на думку, що я напрошуюсь до неї в женихи, або нагадує про того коханця, з яким у неї не вийшло сімейне життя?” — міркував Канае, пробираючись до автобуса тихим провулком, у якому було чути лише собачий гавкіт. Певно, смуток на її обличчі якось пов'язаний з його поїздкою до батьків на Хоккайдо. А може, Аяко згадала про своїх рідних, яких давно не бачила і не зможе побачити, або про те, як їй було незручно, коли він запропонував минулого літа зробити подорож на його батьківщину? Канае не сумнівався в тому, що Аяко прийняла б її з радістю, а тому на душі в нього лишився гіркий осад.

Затиснувши під пахвою портфель із другим подарунком для Мотоко, він почував щось схоже на докори сумління.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

Дощова пора затяглася аж до кінця липня, поки, як звичайно, не змінилася сліпучим сонцем і спекою. Ближче до полудня на більшості столів починали мляво обертатися вентилятори, а рідкі подуви вітру з вікна тільки наганяли дрімоту. Дехто, ховаючись за купу довідників, куняв. Навіть обличчя головного редактора не показувало, що він заглибився у щось важливе, хоч і підпирав рукою підборіддя і втуплювався у стелю напівзаплющеними очима, як личить мислителю.

Розморило й Канае. Він уже шукав приводу для того, щоб вийти й попити чаю, як раптом лунко задеренчав телефон. Редактор за сусіднім столом стрепенувся від сну, Канае теж мало не підскочив з місця, а Коїма, приязно всміхаючись, простягла руку до слухавки.