Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Джезмі-ага звичними рухами поставив мангал під каміном, умонтованим у стіну.

— А де книжки? — пошепки запитав майстер Осман.

— Які саме книжки? — перепитав карлик. — Ті, що привезені з Аравії, чи Корани, написані куфічним шрифтом, [190] чи, може, ті книжки, які блаженної пам'яті Його Величність султан Явуз Селім-хан привіз із Тебріза, чи книжки пашів, конфісковані після їхньої страти, чи томи, подаровані дідові нашого падишаха венеційським послом, чи, може, християнські видання, котрі дійшли до нас із часів султана Мехмеда Фатіха?

— Ні. Нам потрібні ті, які тридцять літ тому шах Тахмасп надіслав у дар достойному раю Його Величності султану Селіму, — відповів майстер Осман.

Карлик підвів нас до здоровенної дерев'яної шафи. Майстер Осман відчинив дверцята, глянув на томи й не витерпів: схопив першу-ліпшу книгу, прочитав написане й загортав сторінки. Я теж заворожено розглядав ілюстрації, старанно й акуратно виведені зображення ханів з ледь розкосими очима.

— Дженґіз-хан, Чаґатай-хан, Тулуй-хан, Кубілай-хан — правитель Китаю, — дочитав майстер Осман, згорнув книгу й узяв іншу.

Ми натрапили на неймовірну, неперевершену мініатюру, сцену, в якій Ферхат завдяки силі кохання, напружившись, несе на спині свою кохану Ширін разом з її конем. Щоб зробити наголос на палких почуттях і смутку закоханих, чиясь печальна рука настільки тремко, настільки зболено вивела скелясті гори, хмарини та листя трьох благородних кипарисів — свідків Ферхатової любові, що той трагічний настрій відразу передався й нам із майстром Османом. Ми немов відчули присмак сліз, котрі скрапували з тисточків граційних дерев. Вражаюча сцена малювалася не для того, щоб підкреслити силу Ферхатових м'язів, а щоб ми усвідомили: гіркоту кохання відчуває водночас увесь світ. Так творили великі майстри древності.

— Наслідування Бехзатової мініатюри, створеної ним у Тебрізі вісімдесят літ тому, — промовив майстер Осман, поклавши том на своє місце й розгортаючи наступний.

Не була ілюстрація до «Калілі й Дімні», котра змальовувала вимушену дружбу кота та миші. Затиснута в полі з обох сторін куницею й шулікою, що ширяє в небі, нещасна миша знаходить порятунок під покровом у бідолахи кота, котрий потрапив у мисливський капкан. Вони порозумілися: кіт поводиться, як товариш, і любляче лизькає мишу. Куниця й шуліка, злякавшись кота, дають миші спокій. А та обережно визволяє свого захисника з капкана. Я ще не збагнув, які почуття вклав маляр у цю роботу, а майстер уже засунув книжку в кипу томів і навмання розгорнув наступне видання.

На милій мініатюрі загадкова жінка, однією рукою жестикулюючи, а другою притримуючи зелене ферадже, про щось розпитує якогось чоловіка, а той, стоячи до неї в профіль, ловить кожне слово ханим. Я з насолодою розглядав цю пару, заздрячи їхній близькості, палким і дружнім почуттям. Та майстер Осман відклав і цю книгу, взяв ще якусь, і ми розглядали далі. Ось вершники армій двох одвічних ворогів — Ірану й Турану, — перед тим як кинутися один на одного й відправляти душі Аллаху, терпляче спостерігають за поєдинком своїх воєвод, котрі зійшлися в герці. Воїни одягнуті в лати, шоломи, наколінники, при них — луки й сагайдаки зі стрілами, вони сидять на казкових, чарівних скакунах, закутих у броню з голови до ніг, а списи ратників підняті вгору, і ряди різнокольорових наконечників з обох сторін виділяються на тлі жовтої пилюки степу — як гарно! Чи то художник творить у наші дні, чи то — століття тому, чи то він зображує сцени побоїщ, чи то — сцени кохання, однак, у будь-якому разі, він показує нам боротьбу з самим собою та свою любов до живопису, а отже, відображає в мініатюрі власне терпіння, — хотів був сказати я, але тут озвався майстер Осман, згортаючи важкий том:

— І це не те.

Ми роздивлялися простору панораму, на якій поле тяглося вдалину аж за край, а верхи високих гір потопали в хмарах. Творець мініатюри зумів показати відомий йому світ незвичним, інакшим, — подумалося мені. Майстер Осман розповів, як цей китайський малюнок потрапив з Китаю до Стамбула, як примандрував з Бухари до Ґерата, з Ґерата — до Тебріза, з Тебріза — до палацу нашого падишаха; малюнок побував у найрізноманітніших книжках, томи шматувались, а його з іншими ілюстраціями підшивали до нового видання.

Ми розглядали сцени смерті та воєн, кожна з яких була щоразу страшнішою й краще намальованою: Рустем та шах Мазендеран; Рустем атакує рать Ефрасіяба; знову Рустем, таємничий невідомий воїн, вдягнутий у лати… На іншій сторінці перед нами постали легендарні полки — ми так і не здогадалися, чиї вони; людські тіла, порубані на шматки в кривавій січі, ми побачили кинджали, забарвлені кров'ю нещасливих воїнів — в очах відбивалися промені смерті, побачили бійців, котрі різали одне одного, наче цибулю. Майстер Осман утисячне вдивлявся в зображення Хосрова, що спостерігає в сяйві місяця за Ширін, котра купається в озері, закоханих Лейлу та Маджнуна, які, зустрівшись після довгої розлуки, не можуть намилуватися одне одним; розглядав радісний малюнок, що ряснів деревами, квітами, птахами й тішив наші очі постатями Саламана та Абсада — вони втекли від усього світу на щасливий острів і нарешті залишилися на самоті. Як справді видатний майстер, Осман-ефенді не міг не звернути мою увагу на хиби навіть найгіршого малюнка, й не мало значення, чи вони породжені слабкістю живописця, чи — самовільним добором кольорів. Ось Хосров і Ширін слухають милу серцю оповідь недіме, але який нещасний художник з лихими намірами помістив на гілці дерева цю сову, якої там не повинно бути? — показував мені майстер Осман. Хто зобразив отого гарненького хлопчака у дівочому вбранні посеред єгипетських жінок, котрі постійно врізають собі пальці, чистячи апельсини й заглядаючись на вродливого Юсуфа? А чи здогадувався маляр, котрий показав, як Ісфендіярові виколюють стрілами очі, що з часом і сам він отемніє?

Ще ми побачили: нашого великого Пророка, який в оточенні янголів здіймається на небеса, довгобородого дідугана з золотими руками, що символізував планету Сатурн, Рустема — немовлям, котре тихо спить в інкрустованій перламутром колисці під наглядом своїх мами та няні; Дара, що тяжко вмирає в обіймах Іскандера, Бехрама Ґюрю та російську княжну, які зачинилися в червоній кімнаті, печальний похорон Хосрова, вбитого власним сином, Сіявуша, що перескакує вороним конем через вогнище, — особливостей у зображенні храпів скакуна ми не виявили. Інколи майстер Осман упізнавав авторів, називав їхні імена, викривав непримітні підписи, скриті в найпотаємніших місцях мініатюри, — на дні чорного колодязя, де причаївся джин, у закутку древніх руїн, серед квітів. Зіставляючи підписи й написи на малюнках, він висновував, який маляр у якого і що запозичив. У деяких томах нам траплялись ілюстрації на кількох сторінках, які ми довго гортали. Бувало, між нами западала тривала мовчанка, й було чутно тільки шелест аркушів. А іноді майстер Осман голосно вигукував: «Ого!», я ж мовчав, не розуміючи, чому він дивується. Зрідка звертав мою увагу на розмітки ілюстрацій, розташування дерев, воїнів і нагадував, що ми на таке вже натрапляли в попередніх томах, інших сценах інших оповідей. Для прикладу порівнював мініатюру з «Хамсе» Нізамі, фактично книги двохсотлітньої давнини, яка дійшла до нас аж з часів Тимурового сина шаха Ризи, та малюнок з видання, котре побачило світ у Тебрізі сімдесят років тому, і запитував мене: в чому таємниця цих однакових зображень, схожих, мов дві краплі води, якщо художники ніколи не бачили творінь одне одного? А потім сам відповідав:

— Малювати — означає пам'ятати.

Розгортаючи й згортаючи стародавні томи, сумуючи над дивовижними малюнками (бо так більше ніхто не творить) і потішаючись з бездарних робіт (усі ми, маляри, — браття), звертаючи мою увагу на колишні зображення дерев, янголів, сонць, тигрів, наметів, драконів і печальних принців, майстер Осман старався, щоб я усвідомив: колись Аллах уздрів світ як щось неповторне і, вірячи в красу побаченого, подарував його своїм рабам — оце і закладено в пам'яті маляра. Наше завдання художників та поцінувачів мистецтва — не забувати ті чарівні краєвиди, які вздрів Аллах і залишив їх нам. Найвидатніші майстри кожного малярського покоління, поклавши на вівтар живопису все своє життя, працюючи до отемніння, докладаючи величезних зусиль, з неймовірною наснагою стараються досягти тієї неперевершеної уяви, яку називають видивами Аллаха, й відтворити її в усій красі. Їхній труд нагадує спроби людини згадати щось давно забуте. Однак, хоч як прикро, навіть майстри над майстрами, змучені старці, отемнілі від роботи талановиті маляри можуть згадати предивну Аллахову мініатюру нечітко й розмито, сяк-так. Оце вона і є: причина того, що художники древності, розділені між собою відстанями в сотні поколінь, ніколи не бачачи робіт один одного, траплялося, відтворювали дерев, птахів, принців, що миються в лазні, і дівчат, котрі стоять у вікнах, так, що не відрізниш, де чия рука. Зображення були однаковими — це диво.