Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗
— Що, пішов той ухажор? — спитала баба, коли дід, ступаючи підкреслено струнко, наблизився.
— Та от не видно, — сказав він, роблено позіхаючи. — Ходім уже спати, чи що?
— Чим це од тебе тхне? — насторожилася баба.
— Тьху на твою голову, — розсердився дід. — Куривом тхне, чи заклало тобі?
— Кадиш цю заразу день і ніч! Здоров’я б своє пошанував.
— Ти не кадиш, а от зігнуло тобі спину, а я каджу — і поки що, як огірочок! — сказав не без гордості дід і, пропустивши перед собою бабу, грюкнув дверима, засвідчивши цим завершення своєї з бабою участі у цій виставі.
Гевал перекинув пляшку, і в його горлі забулькали рештки хмільного пійла.
— Ну й кат з ним! — сказав виразно і звісив на груди голову, мабуть, тяжко задумавшись чи подрімуючи.
Але він не спав. За хвилину знову звів голову, і я почув слова, які здалися мені несподіваними. Дивно було й те, що проказав він їх хоч і уповільнено, але не пропустивши жодної голосної:
— Дурний ти, Володько, дурний. Дурний і нещасливий! Не в’язалося в тебе життя, і ти вирішив стати зовсім іншою людиною. Так урочисто поклявся і вже начебто сам повірив, що міняєшся. Аж тут ця зустріч! Таке щось, що й не скажеш! Ніколи не був ти такий щасливий. А чим усе закінчилося? Оцією безглуздою і дурною п’янкою і ще безглуздішою облогою. Дурний ти, Володько, дурний!
Він говорив ці слова з відчайною гіркотою, і я аж з кущів висунувся од надмірної цікавості: це що — каяття Магдалини?
— А, це ти, зараза! — ревнув раптом Гевал, дивом мене помітивши, і метнувся з такою прудкістю, що я кавкнув вражено і ледве встиг відскочити. Тоді Гевал, не задумуючись, цибнув просто на мене, як воротар на м’яч, і таки хапнув мене за хвоста. Я закричав.
— Ось хто головний винуватець моїх нещасть! — люто процідив крізь зуби Гевал, обертаючи мене з шаленою швидкістю. Я вивернувся наскільки міг і цапнув лапою з метою скарифікувати йому фізіономію — у той пам’ятний вечір це мені з успіхом вдалося. Тепер закричав Гевал, я відчув, що мого хвоста відпущено і я лечу в безвість. Розпрямив у польоті тіло і вже ладен був мчати до зірок, але впав на пухку грядку і з таким спритом майнув на найближчий клен, що мене не догнала б і ракета.
— Я тбі мзок впщу з чрепа! — бубонів тим часом Переходовець, витираючи скарифіковане мною обличчя.
Але він не дуже своїми ранами переймався, бо знову сів на землю і обперся спиною об паркан. Я ж не наважувався злазити долі, бо вже не сподівався на Гевалову оспалість, окрім того, в хату мені ходу все одно не було — забарикадовано її наглухо. Там не світилось уже й вікно, і взагалі весь дім наш поринув у темряву; мені навіть здалося, що я почув із сусідської кватирки могутнє дідове хропіння, і до мого тонкого нюху дійшов бридкий дух алкогольного перегару, хоч так міг пахнути й Переходовець, котрий сидів неподалець од мене, скулений і жалюгідний.
У цей момент і з’явилася Подруга. Вона одразу побачила зіщуленого під парканом Переходовця (світив у той вечір місяць і видно було як удень) і, анітрохи не здивувавшись, підійшла до нього, як я зауважив, без найменшого остраху.
— Чого це ти сидиш, Володю? — м’яко спитала вона.
— Бо дурний, — смутно відказав Переходовець. — Сиджу й дивуюся сам на себе.
Говорив тверезим тоном і не проковтнув при тому жодної голосної.
— І довго так збираєшся сидіти?
— А куди мені йти? — спитав так само смутно Переходовець. — Жінку я свою покинув; думав, тут знайду собі дім, а бач, що вийшло?.. Не пустила вона мене.
— Не пустила, бо ти п’яний, — м’яко й прихильно сказала Подруга.
— Це я вже потім напився, — відповів Переходовець. — Прийшов до неї як людина, на крилах летів…
— Ішов би ти додому, Володю. — Подруга торкнула його за плече. — Проспався б, а тоді все й вияснилося б…
— Не піду! — уперто буркнув Гевал і аж головою махнув. — Буду її тут чекать. Не каменюка ж вона!
— Не каменюка, а тебе не хоче. Хіба ти цього не збагнув? Окрім того, й повівся ти не так, як треба.
— Таки не так! — хитнув головою Переходовець. — Повівся як останній дурень. Але не можу я піти звідси, не поговоривши…
— Ой, у тебе і кров на лиці! — зойкнула Подруга. — Де це ти так, Володю?
— Чортів кіт! Це все через нього так вийшло!
— Лишенько ти моє! — зітхнула Подруга й узяла Гевала під пахви. — Ану, вставай!
— Нема мені куди йти, — сумно сказав Гевал.
— Та десь уже дінешся. Вставай, я тобі кажу!
Гевал устав. Стояв, похилившись і звісивши на груди голову, ледь-ледь похитувався.
— Ну от я і встав. А далі що?
— Вернутися тобі додому тра, — сказала Подруга. — До жінки своєї і дитини. Чи та дитина не твоя кров?
— Моя, — сказав Переходовець. — Але нема мені туди повороту.
— Чому нема, Володю? У тебе така жінка — очі за тобою виплакала. Куди схочеш — за тобою піде.
— Нема повороту, — сказав Гевал. — А через те нема, що недобрий я з нею був.
— Берися мені за шию! — наказала Подруга.
Він поклав руку їй на плечі, а вона обхопила його за спину.
— Тримаєшся?
— Та тримаюсь.
— То пішли.
— Куди пішли? — сумно спитав Гевал. — Куди ти мене ведеш?
— Як куди? Поки що до себе веду, дурня такого. Проспишся, а тоді, може, за розум візьмешся.
Я мало не впав од здивування. Щось відчувалося тут таке, чого я не міг укласти до голови. Не міг зрозуміти цієї несподіваної Подружчиної ніжності й турботливості щодо Гевала, хіба б вона хотіла відвести його від нашого дому. Що ж, у цьому теж може бути резон, воєнна, так би мовити, хитрість, але я все-таки був спантеличений і досить нетямкувато стежив за двома постатями, що повільно пересувалися по блискучій од місячного світла дорозі. Подружчина була маленька, вислозада, із дрібними ноженятами, на її схиленій шиї лежала важенна Гевалова рука, а Переходовцева — велика й незграбна, що ледве трималася на ногах. Вони хиталися на тій залитій світлом дорозі досить довго; очевидно, то був для Подруги і її супутника немалий труд; я завмер на кленовій гілці, очі мої палали, а в грудях незвідь-чому прокинувся незрозумілий і дивний жаль.
Гевала таки було відведено од нашого дому — Подрузі це вдалося. Відтоді він зник із мого життя, і що з ним сталося, я, певне, ніколи не довідаюся. Здивувало мене в цій ситуації інше: з того дня почалося розхолодження в стосунках між моєю господинею і Подругою. Вона ще зрідка навідувалася до нас, але щось там у них поламалося, і незабаром зникла з мого виднокола й сама Подруга. В цьому є якийсь парадокс, і я не все тут добираю. Чи господиня моя образилася на Подругу, чи Подруга — на господиню, збагнути я не міг. Випадало, що я мав би думати про Подругу краще, ніж звик, а того мені аж ніяк не хотілося. Через це я вчинив найзручніше: вилучив Гевала й Подругу зі своєї свідомості і вирішив навіки їх забути: не маю надто гострої потреби розбиратися в тонкощах людського співіснування; досить того, що мені вдалося відшити від господині Гевала, а відтак зберегти недоторкано основні засади власного існування, про що мені, зрештою, і йшлося. Можливо, Гевал повернувся до своєї жінки, покаявся і в нього виросли за плечима ангельські крила; можливо, пригрівся в Подруги, а може, блукає десь по широкому лиці нашої матінки землі, шукаючи того чи ту, хто б йому ті ангельські крила зміг би до плечей пришити. В містичні хвилини мені верзеться й таке: може, я недаремно називав Гевала Переходовцем, а що, коли він справді перетворився на якусь тваринку? Я навіть питав себе: той здичавілий Васько, хто він і звідки? Але це вже були надто химерні думки, і я прошу за них вибачення. Зрештою, думати про те — не моя турбота.
Після того в нашому домі настав мир, тиша і злагода. Невдовзі господиня завела собі нову подругу, яку можна б назвати: Подруга-2; ця істота була зовсім іншого складу, ніж Подруга-1. Вона вдягалася ошатніше і ніколи не приміряла речей моєї господині, хіба що роздивлялася їх із серйозною шанобливістю; носила вона окуляри і стуляла губи зовсім так, як господиня: трохи суворо, а трохи й сумно. Моя володарка вечорами стала менше виходити з дому, натомість придбала телевізора, і вони з Подругою-2 інколи просиджували навпроти тієї коробки годинами. Я пробував і собі їх наслідувати, але через кілька хвилин засинав, а коли прокидався, дві мої близнючки, як подумки почав їх називати, все ще безмовно вдивлялись у коробку. Цікаво відзначити одну річ — спання на книжках і спання на телевізорі (чи біля нього) дає зовсім неоднаковий ефект. В той час коли спання на книгах приводить до високих, сомнамбулічного походження наслідків, спання біля телевізора (чи на ньому) не дає нічогісінько. Саме тому я не схвалюю цей модерний засіб інформації, хоч мене навряд чи можна назвати консервативним. Більше того, за ці півроку, що минули від часу купівлі телевізора, я інтелектуально зголоднів, бо господиня моя начебто забулася про книжки на полицях. Сам я їх дістати не можу, тож коли вона чи Подруга-2 таке дійство чинять, я страшенно радію і поглинаю ту книгу за один сомнамбулічний сеанс. Це єдина незручність мого новочасного існування, в усьому іншому життя в мене складається якнайкраще.
