Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна (электронную книгу бесплатно без регистрации txt) 📗
За тиждень вiн попросив у мене маленьку фотку i сказав: «Похвастаюсь в училищi!»
Через мiсяць вiн скептично оглядав мене, зодягнуту в новi джинси: «Тобi варто схуднути…»
Ще через тиждень я чекала на нього майже всю нiч в пiд'їздi, трусячись вiд страху i холоду. А дочекавшись, сказала: «Я тебе люблю». I вiн розгублено промовчав.
А я пiшла додому на другий кiнець мiста. Йшла i думала, що життя скiнчилося…
…Я сиджу на кухнi у своєї давньої подруги, яку не бачила рокiв п'ятнадцять. На тiй самiй, де - «не щезай!»…
- До речi, - раптом каже вона. - Пам'ятаєш своє перше? Вiн так само живе поруч, у сусiднiй квартирi. Зараз має зайти - вiддати стольник.
Скiльки разiв пiсля того, як я вирiшила вижити i викреслити з пам'ятi ту жахливу сцену в пiд'їздi, малювала у своїй уявi цю випадкову легку зустрiч. Ось вона, я - вродлива i молода (байдуже, скiльки промине рокiв!), струнка (даремно боявся!), успiшна i дiлова (вiн був упевнений, що моя доля - кухня!), в надзвичайному (зiрки Голлiвуду вiдпочивають!) бiлому костюмi, подзенькую ключами вiд власного авто… I ось вiн: добряче пiдтоптаний типчик невизначеного вiку, з «пивним» животиком, що ледь вмiщується пiд картатою сорочкою…
Я закурюю довжелезну сигарету i, витримавши довгу паузу, аби вiн мiг парочку разiв ковтнути повiтря i не задихнутись вiд захвату, кажу йому, випускаючи дим рiвним колечком: «Як смiшно: колись, здається, я тебе любила…». I ця невимушена фраза мене нi до чого не зобов'язує i навiть не хвилює, i зовсiм нiчого не означає, крiм того, що я - вродлива, молода, в бiлому костюмi, ну i т. п.
На менi зараз дiйсно бiлий костюм. I сигарети з собою. Довгi такi - дим в очi пускати. Лунає дзвiнок. Подруга йде вiдчиняти. Але, дiдько! - чому я так хвилююся?
Чому перетворююсь на те гидке каченя, що вночi стояло у пiд'їздi?!
На незграбне, недолуге каченя з пишними формами i шаленим бажанням любити - раз i на все життя?!
«Але ж тепер ти розумiєш, - кажу я собi, - що життя не закiнчується разом з першим коханням? Це лише репетицiя до справжнiх почуттiв!»
«Нi фiга собi репетицiя! - промовляє з вiдстанi рокiв «каченя». - Ти, певно, забула, як збиралася померти у розквiтi лiт, а потiм вирiшила вискочити замiж за першого-лiпшого. А цим першим-лiпшим виявився мафiозi мiсцевого масштабу, що ледь не посадив тебе «на голку»! Ти забула, як закинула вступ до iнституту, балансувала на краю прiрви, кидалася з вогню в полум'я. Аби лише твiй хлопчисько збагнув, що нiхто i нiколи не кохатиме його так вiрно, як ти, i що ти зробиш усе можливе i неможливе, аби вiн був щасливим! Як готова була стояти з вiялом бiля його голови, щоб жодна муха не сiла на миле чоло? Забула?!»
«Який жах! - дивуюсь я. - Невже таке було?»
«Ще б пак! - продовжує ворушити пам'ять кляте «каченя». - Просто тодi ти не вмiла хитрувати i прораховувати десять ходiв наперед…»
«Це була хвороба, - кажу я. - Багато галасу з нiчого…»
Адже вiн i був «нiщо»: звичайнiсiнький хлопчисько, що не прочитав жодної книжки. Ми були рiзнi. Як добре, що все вчасно скiнчилося.
…З коридору чути голос подруги: «Пiди, поглянь, кого до нас вiтром занесло!»
I поки лунають кроки в коридорi, я вiдчуваю, що мить трiумфу настала - я саме така, якою хотiла бути багато рокiв тому.
Цiкаво, а як виглядає вiн?…
…I я несподiвано ловлю себе на думцi, що менi це зовсiм нецiкаво! Зовсiм. Анi крапельки!
У першого кохання завжди юне обличчя. Який зв'язок мiж ним, чиїмось «пивним» черевцем i картатою сорочкою? I взагалi, весь цей мотлох дорослих i досвiдчених?
Вони iронiзують, вони посмiюються над самими собою, згадують, «якi кумеднi були в нього вуха» чи як «вона весь час одягала светри навиворiт».
I полегшено зiтхають, що ця хвороба проминула, що вони одужали i що знайшли свою половину. I нi про що не шкодують…
I все ж таки як добре, що ти було, перше кохання!
З чим порiвняти тебе? Як описати цi безсоннi ночi з вранiшнiми синцями пiд очима, цi навiженi переходи вiд смiху до слiз, цей трепет i жах, цi незрозумiлi вигуки - «Не щезай!», «Назавжди!», «Я - як ти!».
А цi виряджання на перше побачення!
Коли перевернуто весь гардероб - i нiчого одягти!
У хiд iде матусина перука з жахливого штучного волосся; подруга з iншого кiнця мiста мчить до тебе з модельними «лодочками» старшої сестри i тою блузкою, в якiй ти «ну, викапана Мерелiн Монро!».
Ага. I жовта перука дуже доречна. Яка ще Мерелiн - Олег Попов!
Iстерика.
Бабуся термiново пiдкорочує джинсову спiдницю. Ти рiжеш ножицями футболку майже до грудей, щоб вiдкрити живiт.
I, нарештi, резюме молодшого брата, що повернувся з прогулянки: «Ну i страховисько!».
Знову iстерика.
Побачення не буде!!!
А це цiлодобове чергування бiля телефону: подзвонить - не подзвонить?!
Подзвонив!
Свiт перевертається, кожне слово, кожен жест набуває особливого змiсту.
«Як ти до мене ставишся?…» У вiдповiдь загадкова посмiшка.
Що криється за нею - питання життя i смертi.
«Вiн при цьому поглянув тобi у вiчi?» - «екзаменує«подруга. «Як саме поглянув?», «А ти йому що?», «А вiн тобi?», «Поцiлувались?», «Як саме - з язиком чи без?».
О, Господи…
А потiм - прiрва.
Адже неможливо весь час жити пiд напругою 220 вольт. Першим не витримує вiн. Йому подобаються дiвчата низенькi, бiлявки, вiн натякає, що йому треба як слiд висипатися, що батько починає вести не дуже приємнi розмови про те, що у нього до матусi було двадцять п'ять подiбних подружок, до того ж друзi скаржаться, бо зовсiм їх закинув - а це ж святе!
I що, може, краще зустрiнемось рокiв за п'ять чи десять, коли все буде зрозумiлiше, по-дорослому.
I все-таки, як добре, що ти було, перше кохання. I добре, що пiшло, тихо чи грюкнувши дверима. Не має значення…
…Сусiд проходить на кухню.
Вiн веселий i галасливий. Урочисто вiддає позичений стольник i з цiкавiстю оглядає мене. I не квапиться йти.
Вiн наспiвує якусь ресторанну пiсеньку, щось про «ах, какая женщина!» i грайливо замовляє чай - не можна ж пiти одразу, коли тут такий магнiт i таке нове поле для його чоловiчої дiяльностi. У бiлому костюмi!
Йому конче треба дiзнатися, як мене звуть…
Я посмiхаюсь, ламаю в попiльницi недокурену довгу сигарету i кажу:
- Колись ми вже знайомились. Але це не має значення…
КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
…На менi були шкiльнi туфлi з перетинкою на круглому ґудзику - зовсiм дитячi, грубi колготи (такi тепер не носять навiть у дитсадку) i кумедний в'язаний капелюшок. Я приїхала подавати документи в один з твоїх закладiв, хоча всi мої думки були не з тобою, а там, звiдки я приїхала, адже там мене не любили.
I я хотiла померти подалi вiд дому.
У тобi.
А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.
I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О! Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).
Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…
Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.
Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…
Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок, несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.
