Війна з саламандрами - Чапек Карел (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Капітан замислився.

— Я, розумієте, дуже люблю тварин, — сказав він нарешті й підвів на Г. X. Бонді свої голубі очі. — Не знаю, як ви на це дивитесь, capitain Бонді…

Пан Бонді кивнув головою на знак згоди.

— От і добре, — зрадів капітан ван Тох. — Вони страшенно славні й розумні, ті tapa-boys; почнеш їм щось розказувати — вони тебе так слухають, як собака свого хазяїна. А найдужче — оті їхні дитячі рученята… Розумієш, хлопче, я старий парубок, родини не маю… іа, старому чоловікові гірко самотньому, — мурмотів капітан, перемагаючи хвилювання. — Страх які славні ті ящірочки, нічого не вдієш… Якби тільки акули не жерли їх так! І коли я на них, на тих sharks, став кидати каміння, то й вони, tapa-boys, теж почали кидати! Ти, пане Бонді, не повіриш. Звісно, далеко вони докинути не могли, бо ручки у них зовсім куценькі. Але диво це велике, брате. “Ну, коли ви такі молодчаги, хлоп’ята, — кажу я їм, — то спробуйте моїм ножем розкрити скойку”. І поклав ніж додолу. Вони хвилинку соромились, а потім одна спробувала: взяла ніж і стромляє кінчик між ті шкаралупки. Розламуй, кажу їй, розламуй: поверни отак-о ніж, і все. А вона, бідолашечка, пробує, пробує, аж ураз хруснуло — і скойка розкрилася. От бач, кажу. Нічого хитрого й нема. Коли це зуміє якийсь там поганин, батак чи сингалець, то щоб tapa-boys та не зумів?.. Не міг же я, пане Бонді, тим ящіркам казати, що це якесь казкове marwel [48] і чудо, коли тварина зуміє таке. Тепер-то я можу признатися, що був… що був… ну, зовсім thunderstruck.

— Приголомшений, — підказав пан Бонді.

— Ja, правильно. Приголомшений. Усе це так мені влізло в голову, що я не знімався з якоря ще день. І ввечері вернувся до того Девл-Бею та знову дивився, як sharks жеруть тих моїх ящірок. Того вечора я, хлопче, заприсягся, що так цього не полишу. І їм теж дав своє слово честі, пане Бонді: “Tapa-boys, capitain van Toch обіцяє вам під оцими ясними зорями, що порятує вас”.

4. Комерційне підприємство капітана ван Тоха

Капітан ван Тох вимовляв ці слова з таким запалом і хвилюванням, що у нього аж волосся на потилиці наїжачилось.

— Ja, сер, таку я тоді склав присягу. І відтодіг брате, я вже не мав і хвилини спокою. В Батангу взяв відпустку й послав тим панам до Амстердама сто п’ятдесят сім перлин — усе, що наносили мені мої тваринки. А потім розшукав одного такого типа— даяк був, а shark-killer [49] — убивав акул ножем у воді. Страшенний злодюга й душогуб. Тоді разом з ним подався на одному невеличкому tramp [50] на Танамасу й кажу: тепер, fella [51], ти вбиватимеш тут акул своїм ножем. Я хотів, щоб він винищив тих акул і вони дали спокій моїм ящіркам. Він був такий душогуб і поганин, той даяк, що нітрохи не боявся тих tapa-boys. Чорт чи не чорт — йому було байдуже. А я тим часом робив на тих lizards свої observations [52] та experiments [53] — та стривай, у мене є такий корабельний журнал, я до нього. щодня все записував.

Капітан вийняв з нагрудної кишені великого блокнота й заходився гортати його.

— Яке у нас число сьогодні? А, так, двадцять п’яте червня. Ну, то візьмімо тоді хоч би двадцять п’яте червня минулого року. Ja, ось воно. “Даяк забив акулу. Lizards страшенно цікавляться здохлякою. Тобі…” Це була одна така ящірка, невелика, але дуже кмітлива, — пояснив капітан. — Я ж мусив подавати їм усякі імена, щоб було як писати про них у журналі. “Тобі стромляв пальці в дірки від ножа. Увечері носили сушняк мені на багаття”. Це нецікаве, — мурмотів капітан. — Я знайду якийсь інший день. Ну, хай двадцяте червня… “Lizards будували далі свій”… як це буде — jetty?

— Греблю?

— Ja, греблю. Таку dam [54]. Отже: “Будували далі свою нову греблю на північно-західному кінці Девл-Бею”. Слухай, це було диво, а не робота! — пояснив капітан. — Справдешній breakwater.

— Хвилеріз?

— Ja. Вони клали на тому боці свою ікру й хотіли мати там тиху воду, розумієш? Це вони самі придумали там зробити таку dam; але, щоб ти знав, жоден урядовець чи інженер із амстердамського Waterstaat [55] не склав би кращого проекту для такої підводної греблі. Робота перший сорт, от тільки вода їм усе підмивала. Вони виривають під водою такі глибокі нори в березі й удень сидять у тих норах. Страшенно кмітливі тварини, сер, достоту як beavers.

— Бобри?

— Ja, оті великі миші, що вміють перегачувати річки. У них там, у Девл-Беї, була сила-силенна таких гребель та гребельок, таких гарних рівненьких сіатз, неначе справжнє місто. А врешті вони надумали відгородити греблею увесь Девл-Бей. Значить, так: “Уже вміють підважувати каміння підоймами”, — прочитав він далі. — “Альбертові (це був один tapa-boy) розчавило два пальці. Двадцять першого. Даяк з’їв Альберта! Але живіт заболів. П’ятнадцять крапель опію. Пообіцяв, що більше такого не робитиме. Цілий день ішов дощ… Тридцятого червня. Lizards будували греблю. Тобі не хоче працювати”. Ох, і розумнющий же був! — захоплено, пояснив капітан. — Розумні ніколи не хочуть нічого робити. Він весь час якісь витівки витівав, той Тобі. Нічого не вдієш, між ящірками теж буває дуже велика різниця… “Третього червня. Сержант одержав ніж”. Сержант — то була така велика, сильна ящірка. І кмітлива теж… “Сьомого червня. Сержант забив ножем одну cuttlefish” — то така риба, що має в собі всередині оті темні дрислини, знаєш?

— Каракатиця?

— Ja, вона, вона. “Дванадцятого липня. Сержант забив ножем велику jelli-fish [56]” — то така гидота, наче з холодцю, а жалиться, як кропива. Паскудна тварюка. А тепер слухай уважно, пане Бонді: “Тринадцятого липня”. У мене тут підкреслено: “Сержант забив ножем невелику акулу. Вага сімдесят фунтів”. Оце воно й є, пане Бонді! — виголосив капітан Й. ван Тох урочисто. — Ось написано чорним по білому. Це був великий день. Тринадцятого липня. — Капітан згорнув блокнот. — Я нітрохи не соромлюсь, пане Бонді: там, на березі Девл-Бею, я впав навколішки й заплакав від щирої радості. Відтоді я вже знав, що мої tapa-boys не піддадуться. Сержант за це одержав гарного нового гарпуна — бо нема краще за гарпун, хлопче, коли хочеш полювати на акул, — і я кажу йому: be a man [57], Сержанте, й покажи всім tapa-boys, що можна оборонятись. І ти знаєш, брате, — капітан схопився й у захваті грюкнув кулаком по столу, — за три дні там плавала здоровезна дохла акула, full of gashes, як це буде?

— Вся в ранах.

— За, вся в дірках від того гарпуна. — Капітан хильнув пива, аж забулькотіло. — Ось воно як, пане Бонді. Аж тоді я уклав з тими tapa-boys… щось ніби контракт. Дав їм своє слово, що як вони носитимуть мені перлові скойки, я за це їм даватиму harpoons і knives, гарпуни й ножі, щоб вони могли оборонятись, see? Це чесний бізнес, сер. Що вдієш — треба бути чесним навіть із тваринами. Дав я їм ще й дерева. І дві залізні wheelbarrows.

— Візки? Тачки?

— Ja, такі тачки. Щоб вони могли возити камінь на ту свою греблю. Бо вони, сердеги; мусили все носити в лапках, розумієш? Одне слово, дістали вони цілу купу всякої всячини. Я не хотів би їх обшахрати, нізащо в світі. Стривай, хлопче, зараз я тобі щось покажу.

Капітан ван Тох однією рукою трохи підняв черево, а другою видобув із кишені штанів полотняну торбинку.

— Ось воно! — сказав він урочисто й висипав вміст торбинки на стіл.

Там було з тисячу перлин, дрібних і великих: і з конопляне сім’я, і більші, з горошину, а кілька штук — із вишню; бездоганно круглі, мов крапля і горбкуваті, “бароккові”, сріблясті, голубуваті, тілесні, жовтаві, з чорним і рожевим полиском. Г. X. Бонді був як заворожений: він не міг відірватись від тих перлів, перебирав їх руками, качав кінчиками пальців, накривав обома долонями.