Вічник - Дочинець Мирослав Іванович (книги серии онлайн .txt) 📗
І коли щось кольнуло мене в перенісся, я вернувся з далеких глибин і нараз не збаг, що се болить моє тіло. З надмірним трудом підняв повіки і побачив очі – чорні, хижі, непорушні. Очі ворона. Він сидів мені на грудях, замірившись клюнути вдруге. І то вже мало бути моє око. Бозна з якої криниці черпнув я сили і видихнув сиплий крик. Ворон схарапуджено сахнувся і присістився на грабику, що мучно ріс із кам'яної діри. Мій милий, єдиний тут приятель-грабик.
Під вагою птиці деревце хруснуло і зломилося. Щось того менту хруснуло і в мені. Якийсь жаль піднявся зі споду серця і підпер голосницю. Жаль не до себе, майже струпілого в сій кам'яній норі, – жаль до горопашної деревинки, що ледве держалася корінцем тверді, проте всіма жилами тяглася до неба, і вітерко весело бавився з нею. І зараз ся воля до життя була зламана злим птахом-провісником, що прийшов на мою тризну.
Не знаю, як я ожив, як потягся до того граба-калічки: видирав з голови волосся і перев'язував, кріпив надламаний стовпець.
Я хотів, щоб деревце жило.
Я й сам тепер хотів жити.
З недалекого кряжа зизим оком поглядав на мене похнюплений птах.
«Брате вороне, я ще не твій, – сказав я йому і сам здивувався доброті свого голосу. – Хіба ти забув, що ворон ворону око не видовбає?»
Прийде час і ти не схочеш, не зможеш бути таким, як перше. Се може статися враз. І не треба сього боятися. Все змінюється в сьому світі. І людина теж. Змінюйся. Одягай нову сорочку на тіло. Одягай душу в нові шати. І не чекай для сього нового ранку чи понеділка. Ставай новою людиною вже.
Ставай новим у всьому. Вирівнюй душу з Природою. Скидай із себе недобрі звички вчорашнього – і обновишся. І полегшено підеш уперед. Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє.
І знову прийшла ніч. Темінна й ворохобна – як завжди в сьому лісі. Зорі холодними списами кололи очі. Звуки невгомонної возні повнили непроглядь мороку.
«Ди-и-и... Йди... Йди...Йди...» – кликало з хащі, і сього разу той поклик здався мені зичним. Ніби щось і направду кликало мене на поміч. А може, й на поміч самому собі.
Що мені було втрачати? Я розворушив приспану ватру, роздув вогонь, узяв смолисту головешку. Густий мрак розступився, голоси невидимої мари нишкли, спуджені тіні втікали з оковиду. Боязко шипіла й пирхала іскрами моя факля. І не дармо – попереду щось зашубовскало, захлюпало, ціла ровта ніг чи копит загупала по землі. Наче тугий вітер промчав побоку, забризкуючи мене. Краплі знамо пахли чорним мочилом. Тепер я розумів, хто заколочує тут воду ночами – кози, а може, й кабани та інша живнота. Але чим їх так лакомить ся вода?
На ліву руку від мене зумкотів потік, змалілий за тиждень без дощу. Там щось хлюпало, шумувало. Що – я зогледів, коли нахилив факлю над водою. Плесо збурунилося, з темного дзеркала проламувались, як скляні осколки, рибини і хапали огняне кришиво з мого смолоскипа. Видно, мали його за мошву.
«Риба! – прояснів я лицем. – Я жив коло риби, а їв усяку червачню!»
Ніч утішних дарчиків тривала.
«Йди...Йди...Йди...» – клично гучав з потемків пугач.
Я перейшов ріку (тепер, відкривши рибу, волів так називати свою поточину) і підступив до чорного громаддя дерев. Хаща дихнула в лице запахом перекислого листу, грибної плісені і мокрого пера. Прозираючи в городище стовбурів і плетиво корчомах, я бачив, як з погнилих пнів снуються вгору фосфоричні димки і вітер вихрить їх понад кронами. Те, що ввижалося мені повітрулями.
Ліс похрипував сухаринами, покашлював заглушеними в ломаччі джерелами, стогнав здавленими вітроломом грудьми. Ліс був не страшний, ліс був хворий. Се я збаг тоді в тривожній темряві – і осмуга жалю здавила серце. Другого жалю після сокрушеного грабика. Бо що і кого я міг тут жаліти? Хіба себе! Та жалість до себе вивітрювалася, як у спеку ковбаня. Се був перший знак уздоровлення. Моя вистуджена й спорожніла душа чекала нового наповнення...
Відкинувши згаслу головню, я навпомацки вернувся в свій стан.
І прийшла, промита росами, нова Божа днина. Думи, як ненагодовані діти, обсіли мене. Та ще неприспаний голод точив кишки. Як добути рибу? Зі шпильки я міг би каменем нагострити гачок, та де взяти волосінь? Можна спробувати ловити руками під берегом, як ми чинили дітваками, але се не та ріка, не та риба. Глушити її каменем об камінь? Я був такий слабий, що не міг і глянути на валун, не те що підняти.
«Палиця, – подумав я. – Нею владати ще якось зможу».
Зрізав акацієву гілку і нагостро затесав її. Акація твердіша за дуб. Ми з дідом кололи з неї стовпці для винниці. Гострий кінець обпалювали на вогні і заганяли в землю – такий кілок міг тридцять років у землі стояти, не гнив. З акацієвою острогою пішов я до ріки. З бережка одразу втямив їх – перлово-жовтих, укоханих пстругів.
Вони аж роїлися в бистрині, блискаючи, як бритвами, поцяткованими боками. Цісарська риба!
Величезна брила перегачувала річище наполовину. Збоку вир, глядаючи собі друге русло, намив заводь, та брилу так і не обійшов. Рибу, міркував я, треба гнати в сю заплаву і бити кілком. Увійшовши в ріку, я з диким гоготом зашлюпкав долі течією. Рибини стрімкими борознами спороли гладінь, метнулися врозтіч. Котрісь устигли прослизнути в перешийок коло загати, та більший рій я загнав на піщану заплавину. Вони твердо билися мені об ноги, трепетали, як рідке срібло, а я гатив острогою в се живе кипіння і не поціляв. Рибини втікали, все менше їх лишалося в западні. Тоді я пожбурив палицю і сам шлюпнувся в воду. Розкинувши руки, гейби широкою вершею, загрібав я остачу рибок на пологий бережок. Риби гупалися мені в груди, ляскали хвостами по щоках, сліпили, але я сунув з останньої сили вперед. Я готовий був зубами хапати здобичину, аби лишень щось уполювати. Одна-єдина рибина, як моя долоня, з перестраху вихопилася на рінь – і я з радісним ревом упав на неї, притис грудьми. І довго й умиротворено прислухався, що то б'ється – риба чи моє серце...
Тепер не згадаю, чи здер я луску, чи відтяв рибині голову, чи пхав її в жаровиння, – зате смак той пам'ятаю й нині – смак тяжкою працею добутої поживи. Смак тілесної перемоги.
(З того дня риба стане любимою моєю їжею на все життя. Бо се не просто їжа, а – ліки. Узвичаєна рибна трапеза вмудрює молодого і відмоложує старого.
Солодкі мої, їжте те, що належить їсти людині, а не свині. Свиня їсть усе підряд і без міри. Тому навіть очі в неї заплилі жиром. А ви їсте її і хочете після цього виглядати інакше?!
А гляньте на молоде теля, що гарцює на зеленому лужку. Чи не кращий вибір, якщо говорити про м'ясо?!
Або зрівняйте жирну качку, що ледве суне, і молодого когутика, що літає двором. Чи рибу, що стрілою пронизує студену воду... То який вибір підказує вам розум?!
Ще раз кажу: чоловік виглядає на те, що їсть. Вибирайте.
Для давнього грека після денних трудів ласою гостиною був хліб, сир і вино навпіл з водою. Римський легіонер ішов у січу після жмені запареного зерна, жмені фініків і кварти вина. Колись селянин косив цілий день з мискою гречки, кусником сала і товканчиком молока... А що і скільки їдять нині, та ще й часто без будь-якої фізичної потуги?!
Після сорока літ (а ліпше ще раніше) варто забути назавжди про таку їжу: солодка випічка (крім вівсяної), масло, свинячий смалець, маргарин, ковбаси, сосиски, качка, жирне м'ясо, холодець, какао, майонез, соуси, шоколад, цукерки, морозиво, сметана, вершки, буженина, м'ясні бульйони. Всі ці дорогі витребеньки, витягуючи гроші, ще гірше збуджують апетит, спокушають смак і руйнують, передчасно зістарюють організм. Серце втомлюється від них, гусне кров і мляво працює мозок.
Остерігайтеся масного. Воно не тільки шкідливе, але й підступне. Чим жирніша їжа, тим більше хочеться їсти. Шматок сала чи шоколаду збурює в нас коротку радість. Ось чому нас так вабить така їжа. Але «жирування» небезпечне, як усяке облудне задоволення. Вилийте бульйон через лійку, раз, вдруге, втретє... Якогось разу побачите, що вона забилася від масного осаду. Що ж тоді казати про наші тоненькі судини, які ми бездумно наповнюємо масною кров'ю...)
