Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
"Gosh, if he only weren’t such а damned good painter!" — казала ти, сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило — вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила — вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, — Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm, ось як це в них називається, — ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низь-кi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень, — все нараз, бо тiльки так i дається увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою — проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, — "Where are you from?" — "Ukraine", — "Where is that?" — ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" — але вдома, в твоїй бiднiй забембанiй країнi — країнi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, — все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно — на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще, — ти втомилась нероздiленiстю своєї любовi до свiту, i в тому чоловiковi — щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, — ти блискавично вгадала свiй єдиний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть отої любовi, — саме тому, що вiн був such а damned good painter, — але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася своїм неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi їй волого блищали: What а story! О так, страшенно романтична love story — з пожежами й автокатастрофами (бо ту славно-звiсну машину вiн одної ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз таємничим зникненням протагонiста й вiд’їздом героїнi за океан, з купою вiршiв i картин, а го-ловне — з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський генiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities, i що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє — смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, — наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колiї — з отої вiковiчної вкраїнської приреченостi на небуття.
Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому — до млостi! — внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, — горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озивається хiба на те, щоб запропонувати тобi — рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! — ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцевої газети, i звiд-ки вигрiбаєшся тричi на тиждень — до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторiї, поглядами акварiумних рибок, щось там — один Бiг вiдає, що! — тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи — не було! (i в тебе — також немає, окрiм як писати по-українськи, хоч це i є, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторiї лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, — бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергiєю зустрiчної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! — якщо тiльки потiк читацької уваги вчасно не пiдхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою українською лiтературою, можна на пальцях вилiчити — не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, — з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсової пiснi", авторизовану версiю, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi — скажи ж ти, випливло! — розумiється, що iншого — писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збирається включити його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ-го столiття, "You are а superb poet", — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити — негодна, негодна i все, iскор-ки їхньої присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом — це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, — казав колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, — наверно, четвертый размер, а как держится!"): цiєї осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворо-тними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки що-далi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, — той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, — це було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з по-стелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм звичаєм, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном:
