Стотридцятитрьоххвилинний бог - Коретнюк Юрко (книги серия книги читать бесплатно полностью TXT) 📗

Кава буде ще тепла.

Вона не забуде нічого…

А зараз вона лежить на ліжку та повільно дивиться у стелю. Вона бачить у розмитій стелі великих драконів, янголів та маленьких ельфів, що танцюють, рухаючи свої тонкі риси. Вона буде думати, що бачить великі букви. Вія починає читати свої думки та пророкувати майбутнє. Вона вже відразу зрозуміє, що треба робити, а що, можливо, тільки нашкодить. Їй допомагає повільна музика, яка грає у її вухах.

До світанку ще зовсім далеко, хоча вже ранок. У кріслі сидить Юрко із кахлем з Джимом Бімом. Коді ще не повернулася. А Вія сидить та милується сходом сонця: вона пригадує різні речі, які трапилися із нею.

Вона просто розуміє життя.

Вія пригадала, як не дуже давно вона гуляла містом з нею. Як вони сміялися, бо ледве познайомилися та заполоняли незручні хвилини тиші сміхом. Як вони шукали підвищення — мало бути десь високо у Києві, — щоб вона могла скинути на підлогу пелюстки рум’янків, щоб вони полетіли.

Вона була нелюдської породи. Вона сміялася та казала, що вона Кукс і більше нічого. Ні тварина, ні рибина. Вія нічого не розуміла тому тільки й посміхалася, смокчучи думки разом із солодкими шоколадними карамельками.

Очі світилися так, як це буває тільки у людей хворих на самих себе та на весь цілий світ.

Вія пригадала, яке для неї мав значення її талант, її рак легень, який неодмінно буде, та друзі, яких вона такими не визнавала. Вона взагалі вважала, що у неї немає друзів, а тільки Том, який сидить поруч та співатиме для неї протягом усього її життя.

Вія повільно встала з ліжка, але мислила занадто швидко. Вона мала швидко зібрати речі та піти пішки.

І ось вона вже йде… Шоста година ранку та холодні, вже осінні, околиці Києва.

Ось так непомітно й нас для нас усіх падолист…

Track 10 -… 1:21

Температура тіла підбігала приблизно до 35 градусів по Цельсію. Всі казали, що у мене просто занепад сил.

Занепад… це вже точно…

Я заспівав із самим собою дурну пісню, яку щойно придумала моя хвороблива фантазія. Я співаю про тебе, люба. Бо мені вже здається, що я ніколи тебе не побачу. А тільки буду уявляти.

Бо, виявилося, що уява працює найбільш красиво. Найкрасивіше… за все на світі. Ніхто вже нікого не зрадить на очах. Ми будемо просто мовчати та витирати свої долоні об наші спітнілі тіла. Ти схожа на примару з минулого, бо майбутнє ще занадто невідкрите, що для мене, що для тебе. Мабуть, цікава була б у нас сімейка: ти б сиділа малювала, а я б лежав та повільно курив у стелю, час від часу доповзаючи до друкарської машинки та залишаючи там по одному слову. Ми б упивалися від своєї геніальності. Бо навіть моя нездарність та твоя неспроможність нам здавалися б красивішими витворами мистецтва. А потім ми б пішли на Андріївський узвіз, де б виставили твої малюнки та продавали їх за 25 копійок. Я можу продавати свою посмішку, вона — це все, що я маю.

Будинок наш був би схожий на помешкання якихсь уродів французького бомонду. Ми б ходили з тобою по обгорілій Шулявці та сміялися з різних пришпильних капелюшків по п‘ять гривень. Ми мали змогу жити від заробітку до заробітку. Але так і не використали її, сум.

Мій сум № 2. Чий копірайт? Вже й не згадати…

…Він сидів за барною стійкою та палив. У нього були його очі. Здавалося, що такі очі має тільки він. Здавалося, що він завжди знаходиться під кайфом. Його очі випромінювали якісь дивні почуття. Я не міг зрозуміти, що він мав на увазі, коли зустрічав його.

Він пив пиво та палив свої сигарети. Разом із кожним запалом з нього висмоктувалася душа — на її місце вставлявся якийсь невідомий фрагмент з життя геніальних поетів. Він мовчав. Не промовляв жодного слова та робив вигляд, що йому начхати на усіх.

Його вірші ніколи не чіпляли мій розумі, ба більше — я їх навіть не намагався зрозуміти. Плутаючи літери у його імені, мені завжди ставало соромно, але я приховував свій сором завеликим ковтками кави. Повільно висмоктує з нього думки. Вони не мають смак, а його образ стає все меншим та меншим у моїй голові.

Проте мізки починають підспівувати Мольваеру. На підвіконні моє квартири вже скупчився перший сніг падолиста. Я його спробував на смак та відчув присмак морського піску. Долоні виявилися занадто теплими для того, щоб зліпити кульку. Чудово дивитися на те, як його жене вітер проти сірого світла ліхтарного сонця.

Він повільно встає, протягаю руку та йде геть. Я сиджу та допиваю каву, яка має присмак першого снігу падолиста.

Пожовкле листя, яке приховалося під моїми пальцями, стає схожим на відмерлі спогади до яких не хочеться повертатися. Теплий шарм, яким укутана вся моя голова, починає душити груди, а з них виривається якийсь нерозбірливий крик, схожий на крик божевільного. Дуже багато нецензурної лексики та занадто багато нецензурних думок. Мій власний цензор Щось починає гратися у покер із Зіно Давідоффом. Я займаюся коханням із Астрід Джілберто.

Годинник показує прозаїчний час: 21-15. Маршрутна таксівка їде звідти. Я притуляю свою голову до шкла та бачу, що там залишився масний відтиск мого тіла, якого можна використати для ляльки-вуду. (Ляльки Будди?)

Я йду по снігу, залишаючи астральні візерунки на ньому.

…but the home is nowhere… [5]

Вдома було похмуро та незатишно. Здавалося, що квартира заповнена звуками з іншого світу. Зникало відчуття її тіла та запаху.

Вона десь далеко, а я десь тут. Зовсім не поруч…

Страждання, які переживала Вія, коли зрозуміла свою помилку, було дуже важко описати. Їй почало здаватися, що вона — мати, яка народжувала своїх дітей, створюючи їх зі шматків свого тіла та душі, а потім добровільно віддала о сиротинця. Вона була одночасно налякана та пригнічена. Маленька, ледве помітна лінія, яку вона ледве не переступила, знаходилася вже далеко, але це все не полишало її голову й думок, що розривали її тіло на дві рівні частини.

Червоне вино, яким вона запивала думки, було занадто кислим на смак та зовсім не давало змоги витравити почуття. ВСЕ ЦЕ БІЛЬШЕ походило на істерику, яка триває кілька діб. Вона сиділа, лежала, палила та, врешті-решт, відчувала огиду: огиду до себе. Вона перекреслювала всі свої емоції та надавала тілу одного беззмістовного положення. З колонок музичного центра співає якийсь депресивний звук. Вія прислухалася до нього та робила вигляд, що це вона плаче по той бік оптичного носія…

…вона була рікою та розносила частини свого багатостраждального тіла по всьому світу. Вія намагалася вхопитися руками за пологі скелі, чи за проміння вже-штучного сонця. ЧАСТИНА її тіла виллялася на берег та почала стікати медузами та водоростями. Таких, як вона, тут було мільйони мільярдів… Вія намагалася зробити кілька кроків, але це виявилося занадто складно. Кожен рух відбивався нестерпним болем та відбувався раз на сто років. Її коріння напивалося солоною водою, яка текла десь униз, а квітка зав‘яла. Залишилося лише чисте небо, а Північне Сяйво згасло ще опівночі. Залишився лише п‘янкий аромат країни… Терпкий запах гльоку, що змушував Вію бігти по гарячому, майже розпеченому, піску, залишаючи п’ятипальцеві відбитки. Вія бігла слідом за днем, який мав початися дуже скоро. Кремезні руки ледве трималися за землю, а ноги ковзали по льоду. Груди Вії боліли, бо вона мала нагодувати своїм молоком увесь бездомний Всесвіт. І тільки після того вона розправила свої крила та потекла донизу, відносячи шматки свого багатостраждального тіла по всьому світу…

Голова боліла, коли вона швидко підвелася з крісла та, одягнувшись на швидку руку, почала бігти по вулиці, а зупинилася тільки перед озером, закарбованим у бетон, де почала голосно кричати та розуміти, що як тільки вона перестане писати — вона перестане жити.