Перламутрове порно - Карпа Ирена (читать онлайн полную книгу TXT) 📗

— Ну, м'ясо таке над зубами. Рожеве-рожеве. Б'є контрастом із темною шкірою.

В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно-русяве. Рідке, ясен пень. Штучно-пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс-коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.

Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя-Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.

Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер-сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:

— Привіт! Ти звідки?

А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.

— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself [12].

Сінта поверталася з Сурабайї [13] від коханця -сорока-з-чимось-річного «цукрового татка» -наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке-таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.

— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.

— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD [14]. А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.

Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентне заглядають тобі в вікна. Приватне життя, самотність — практично недозволена розкіш. Ось чому я в свій час і звалила з Яви в Україну, де всім на тебе начхати. Принаймні, на щастя у моєму Великому Місті.

— Чи бувають супермаркети, де продавали 6 заморожену самотність? — мимрю я.

— Це так, як заморожену рибу? Якщо вони десь і є на Яві, то самотність там продається у втридорога — як сир, оливки чи червоне вино. Така собі привозна люксова штучка.

— Це як дощ. В одних кінцях землі на нього моляться, в інших у той самий час дощем заливає поля і нищить урожай.

— Як на мене, самотність — це сніг, — каже він. І я вже лякаюся, чи він не захворів, бува, — такий зненацька поетичний.

— Отож, не знайшовши, ги-ги, в супермаркеті ані пакуночка самотності, я вирішив піти повештатися вулицями Джокджакарти. Зайшов кудись у найглухіший закуток Джалан [15] Магелан.

— Це там, де дуже темно і смердить?

— Сама ти смердиш! Хоча… таки правда, смердить. Зайшов у двері першого ж мерзотного бару — дико голосна й гидотна музика, людей набито, як у тролейбусі в час пік, і плюс до всього — темно, тож ті люди одне одного не бачать. Двійко ді-джеїв, двійко танцюристок, вигинаючись, розігрівають народ у малесеньких спідничках і топіках. Всім на тебе наплювати — хоч ти й один іноземець, а всі вже так обдовбалися дешевим амфітаміном (його, до речі, купують просто в поліцейських), що просто тебе не побачать. Як не дивно, в таких місцях мені легко думати. Музика настільки відстійна, що моя свідомість відмовляється звертати на неї увагу. Весь цей галасливий фон просто не досягає порога свідомості — ти наче в тиші.

Отож, я пив своє пиво і думав. Втикав потроху в бік ді-джеїв, біля них танцювали дівчата. За якийсь час пара танцівниць змінилася, й розфокусованим зором я помітив обриси тіла, що рухалося куди ліпше за попередні тіла.

— А потім сфокусував зір і подумав: «Оце так цицьки.1», га?

— Це би ти так подумала. А я чомусь почав вдивлятися в обличчя, й упізнав його — то була Сінта, дівчина з автобусу.

— Найс сюрпрайз.

— Ні. Вона ж казала щось типу, що працює в барі. Просто я не думав, що танцівницею.

— От так так. Кльово. Я би зраділа. — я взагалі завжди радію, коли хтось кльово робить щось, що зовсім не в моїй компетенції. Типу, коли вирішують логічні задачі, грають на волинці, дряпаються по скелях, літають на сноу-бордах, плетуть теплі шалики, роблять геніальний манікюр, добре розмовляють німецькою, зводять у студії пісні, дружать із дівчатками. Я танцювати не вмію. Хіба що якісь божевільні танці під панкушну музику. Чи канонічне танґо, якому навчили ще в школі мистецтв. Чи ча-ча-ча, чи румбу, чи самбу, чи віденський вальс — також звідти. Але при цьому я так кумедно задираю голову, уявляючи себе цнотливою нареченою благородного офіцера, що будь-який нормальний хореограф затикає собі рот чешком, аби внагляк не ржати з мене. М-да.

А ще в мене буває імпровізація. Якось у ранній юності, коли в мене в запасі ще були чорні капці на височенній шпильці (мама купила. Де ж вони тепер?…), я вирішила станцювати другові стриптиз. Пішла до ванної, вдяглася в чорну (а яку ж іще?) білизну, не забула про панчохи, намочила волосся, і вийшла в коридорчик. Друг мій сидів у кімнаті. Чекав заінтриговано, либонь. Якусь там навіть музику включили. Можливо, й Тома Вейтса. Ну, значить, виставляю я одну ногу в панчосі й на шпильці з дверей, з-за нього вже чується вдячне посвистування й улюлюкання дружбана. Ступаю на цю ногу, збираючись зробити наступний крок. А тут — дріт на підлозі. Якийсь там комп'ютерний кабель. Я — дівчина проста, на шпильках до того ходила два рази — до церкви і на випускний. Тож, ясна річ, зашпорталася за кабель і т-а-ак гепнуся на землю. Здається, мої ноги в панчохах і підбори перелетіли в мене над баняком. Отак мені і треба. Менше буду вийо'. Було дуже боляче і смішно. Більше я шпиляр не вдіну. Хай їм грець. (Бо я в них мрець).

А Сінта на своєму подіумі танцювала ліпше за всіх, її пружне смагляве (фе, яке кліше!) тіло вигиналося, вбирало в себе очі, пульсувало і кликало. А такий інтелектуальний і сповнений духу чоловік, як Майнес (упс, старий, я таки відкрила твоє ім'я в цій історії) по-справжньому повестися міг лише на дикість тіла. Хоча сам він у цьому ніколи не зізнається. Завжди вам скаже:

— Зовнішність для мене не важлива. It’s personality that counts [16].

— Персоналіті так персоналіті, — знизую плечима я.

— Вона добре говорила англійською, — не знати чого, зазначає Майнес. — Дуже просто підійшла до мене і заговорила так само, як і тоді в автобусі.