Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Твій тато вже не має права їсти гот-доги, уяви собі. Лікар заборонив. (Я почув, як тато простогнав на задньому плані, що вряди-годи таки можна, але матінка урвала його: «Гот-догам і всій цій гидоті кінець! Лікар сказав, що ти нею засмітив собі весь організм!») Чуєш, Маркі, тато сказав, що ти повинен написати книжку про Квеберта. Це чудово вплине на твою кар’єру. Ото про нього зараз балакають, то й про твою книжку говоритимуть. А чому ти не приходиш обідати до нас, Маркі? Ти так давно в нас був. Ням-ням смачненького пирога з яблуками…
Я вже проїхав Коннектикут, аж мені здуру спало на думку вимкнути диск із оперою, що я слухав дорогою, і з новин по радіо раптом дізнався, що в поліції сталося витікання інформації: мас-медіа пронюхали, що разом з останками Нори Келлерґан виявлено рукопис «Початків зла», а Гаррі зізнався, що на цей роман його надихнув любовний зв’язок із цим дівчам. Вранці ті новини вмить облетіли всю країну. На заправці за Нью-Гейвеном, неподалік від Містіка, де мені налляли повен бак пального, я побачив заправника, який прилип до екрана телевізора, жадібно всмоктуючи в себе ті звістки. Сів коло нього і попросив зробити трохи гучніш, а він, побачивши моє приголомшене обличчя, запитав:
— А ви хіба не чули? Про це вже зранку всі балакають. Ви що, з Марса прилетіли?
— Та я був за кермом.
— А радіо не вмикали?
— Ні, оперу слухав. Вона добре впливає на мене.
Якусь мить він уважно дивився на мене.
— А я вас знаю?
— Та ні, — відказав я.
— Мені здається, я вас знаю…
— У мене звичайнісіньке обличчя.
— Ні, я певен, що вже бачив вас… Ви телеведучий? Актор?
— Ні.
— А чим ви заробляєте на життя?
— Я письменник.
— Так ото ж! Торік тут продавалася ваша книжка. Я добре пам’ятаю, там ваш портрет був на палітурці.
Він пройшовся поміж полицями, видивляючись книжку, якої тут вочевидь не було. Та врешті він випорпав її десь у коморі й переможно поклав на прилавку.
— Ось ви! Погляньте, це ваша книжка. І написано ось: Маркус Ґольдман.
— Що ж, так і є.
— Що нового у вас, пане Ґольдмане?
— Та, правду кажучи, нічого.
— А можу вас запитати, куди ви оце прямуєте?
— До Нью-Гемпширу.
— Незлецька місцина. Надто ж улітку. А що ви там будете робити? Рибалити?
— Еге ж.
— А що ловитимете? Там такі чорні окуні водяться, що здуріти можна.
— Та, гадаю, я там самі прикрощі зловлю. Їду до приятеля, що вскочив у халепу. Та ще й добрячу.
— Ну, либонь, то не така поважна халепа, як у Гаррі Квеберта!
Він зареготав і палко потиснув мою долоню, адже «нечасто можна побачити тут таку славетну людину, як оце ви», та ще й дав мені кави на дорогу.
Громадська думка була приголомшена: не лише рукопис біля останків Ноли обтяжував Гаррі, а й зізнання, що надихнув його на цю книжку роман із п’ятнадцятирічною дівчиною — це справило на всіх украй недобре враження. Як тепер треба ставитися до тієї книжки? І невже вся Америка, одностайно визнавши Гаррі великим письменником, підтримала маніяка? На тлі цього скандалу журналісти висували різні гіпотези з приводу того, що ж спонукало Гаррі убити Нолу Келлерґан. Може, вона погрожувала оприлюднити їхній зв’язок? Може, хотіла порвати з ним, і він утратив голову? Їдучи до Нью-Гемпширу, я весь час сушив собі мізки над цим. Намагався відволіктися, вимкнувши радіо і знову слухаючи оперу, та кожен її звук нагадував про Гаррі, і, думаючи про нього, я знову згадував дівча, яке пролежало під землею тридцять років, біля того будинку, де, як мені здавалося, я пробув найкращі роки свого життя.
За дев’ять годин я нарешті дістався до Гусячої бухти. Заїхав туди, не думаючи, чому не подався до Конкорда, не зв’язався з Гаррі та Ротом. Понад шляхом стояли мікроавтобуси супутникового телебачення, а на перехресті з посипаним жорствою путівцем, що провадив до маєтку, юрмилися журналісти, які очікували прямого ввімкнення їхніх репортажів на телеканалах. Не встиг я звернути, як усі кинулися до моєї автівки, перекривши виїзд, щоб подивитися, хто приїхав. «Ого, та це письменник, це Маркус Ґольдман!» — заволав хтось, упізнавши мене, і вся та тічка ще дужче захвилювалася, в мене націлилися об’єктиви телекамер і фотоапаратів, посипалися запитання: «Ви гадаєте, Гаррі Квеберт справді убив ту дівчину?», «Ви знали, що він написав „Початки зла“ саме для неї?», «Книжку вилучать із продажу?». Я не мав наміру робити ніяких заяв, тому попіднімав шибки в авто, а на носа почепив темні окуляри. Аврорівські працівники поліції, які не давали журналістам доп’ястися на територію маєтку, звільнили мені дорогу, і я зміг заїхати на подвір’я, під захисток ялин. Чути було ще, як журналісти гукали мені навздогін: «Пане Ґольдмане, чому ви приїхали до Аврори? Пане Ґольдмане, чому ви тут?»
Чому я тут? Бо це — Гаррі. І він, либонь, найкращий мій друг. Хоч як воно дивно, — усвідомив я це тільки зараз, — він таки найдорожчий мій друг. Упродовж навчання в ліцеї й університеті я не здатен був зав’язати дружніх стосунків з однолітками, знайти друга на все життя. В моєму житті був лише Гаррі, й не мало значення, винен він чи ні в тому, що йому інкримінували: будь-яка відповідь анітрохи не вплинула б на мою глибоку приязнь до нього. Чудернацьке то було почуття: гадаю, я волів би радше ненавидіти його чи плюнути йому в обличчя разом з усіма — і це було б найпростіше. Проте вся ця справа існувала на узбіччі моїх почуттів до нього. В щонайгіршому разі, думав я собі, він людина, а в кожного з нас свої демони. Питання лише в тому, до яких меж можна їх терпіти.
Я заїхав на паркувальний майданчик поруч із маркізою[3]. Червоний «корвет» Гаррі стояв тут-таки, де він його кидав завжди: перед невеликим прикалабком, що правив за гараж. Так, наче господар удома і все гаразд. Хотів було ввійти в дім, та він був замкнений. Уперше на моїй пам’яті двері цього дому не відчинилися переді мною. Я обійшов хату; поліції тут не було, та доступ за будинок перетяли огороджувальні стрічки. Я звіддаля оглянув чималеньку територію, що вони оперізували аж до самісінького узлісся. Там угадувалася також здоровецька яма, що свідчила про активні пошуки поліції, а поруч валялися саджанці гортензій, які вже встигли позасихати.
Певне, довгенько я тут пробув, бо на дорозі почувся шум двигуна. То був Рот, який примчав сюди з Конкорда. Побачив мене в телевізорі й відразу ж сів за кермо. Перше, що запитав:
— То ви таки приїхали?
— Авжеж. А що?
— Гаррі знав, що ви приїдете. Він сказав мені, що ви впертий як віслюк і що обов’язково запхнете носа в цю справу.
— Він добре мене знає.
Рот понишпорив у кишені й дістав якийсь папірець.
— Оце від нього, — сказав він.
Я розгорнув. То була записка.
«Любий Маркусе,
якщо ви читаєте ці рядки, значить, ви приїхали в Нью-Гемпшир, щоб дізнатися, як ведеться вашому давньому другові.
Ви сміливий хлопчина. Я ніколи не сумнівався в цьому. Присягаюся вам, що не винен у злочинах, в яких мене обвинувачують. Проте мені доведеться пробути якийсь час у в'язниці, а вам краще взятися за щось корисніше, ніж опікуватися мною. Думайте про свою кар'єру, почніть роман, адже до кінця місяця ви повинні надіслати його видавцеві. Найважливіше для мене — ваша кар'єра. Не марнуйте часу на мене.
Назавжди ваш
Гаррі.
Р. S. Якщо попри все вам захочеться трохи побути в Нью-Гемпширі чи вряди-годи сюди приїздити, то знайте, що двері будинку в Гусячій бухті для вас завжди відчинені. Живіть там скільки захочете. Прошу тільки про одне: годуйте чайок. Кладіть хліб на терасі. Годуйте чайок, це важливо».
— Не кидайте його, — сказав Рот. — Ви потрібні Квебертові.
Я кивнув.
— Як його справи?
— Кепсько. Чули новини? Всі вже знають про книжку, це катастрофа. Що більше я дізнаюся, то тяжче замислююсь, як мені його захищати.
