Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

хоч що роби, та твоє життя — порожнє. Остання…

— Клята Перпетуя! — шепотіла, хоч у хвилину відчаю

сама для себе висунула гіпотезу, що Перпетуя, сама не віда-

ючи того, залишила гроші для того, щоби Мар’яна могла

скористатися недешевими послугами репродуктологів, зава-

гітніти за будь-яких умов чи принаймні заплатити таки суро-

гатній матері.

— Побачимо, на що тих грошей вистачить, — бурмотіла,

і думки знову поверталися до грошей.

Ані канадські банкіри, ані Стороженко з ін’юрколегії, ані

Пітер і досі конкретно не роз’яснили Мар’яні через що, влас-

не, крім одкровень Перпетуї, колотиться давня спадкова спра-

ва. Яка ціна питання?! Усе закінчувалося обіцянкою знайти

Ярка й тоді вже прояснити картину. Та пошуки ускладнювали-

ся. Зустріч спочатку відклали на день, потім знову… Пітер

розгубився.

— Здається, Ярко таки помер, — відвів очі. — Не можемо

знайти ані його, ані його батьків.

337

Мар’яна отетеріла: не буває такого! Вони з історичної дав-

нини долі людські вихопили голими руками, як меткий ведмідь

форельку з джерела.

— Жартуєш? Адреси є, телефони! Сусіди й рідні є! Ніхто

нічого?! В Ізюм телефонували? Там Яркові батьки!

— Ізюм за п’ятдесят кілометрів від Слов’янська, — відпо-

вів Пітер. — Кажуть, Раєвські навесні збиралися туди. З Яр-

ком чи ні — невідомо, але… у Слов’янську ми перевірити не

можемо. Небезпечно. У будь-якому випадку ми повинні Ярос-

лава знайти: живого чи… — замовк. — Без цього справа не

зрушиться.

Ярко на сході? Мар’яна вийшла з ін’юрколегії, посунула до

метро. «Я таки проклята, зурочена й наївна до повного ідіотиз-

му. Вся ця історія з Дорошами від початку… від першого слова

Хотинського про заповіт перетворила моє життя на страшний

сон, і я в ньому програю, безкінечно програю, як остання лу-

зерша, і вже сама не розумію, чого хочу. Я вже не розумію,

чому серце так хвилюється за Ярка? Може, бо кров одна,

і тільки? Нам разом ніколи не бути, то вже зрозуміло, і не

тому, що Ярко молодший, трохи божевільний і не бреше… Ні,

не тому. Не може хлопець сказати: «Ти — моя жінка», а потім

зникнути на півроку. Справи? Маячня! Кого захищав і з ким

боровся, коли мені був потрібен захист! Чому не розшукав

мене?! Що я взагалі про нього знаю, крім красивої казочки про

кватроченто?.. Нічого! Ні… Треба викидати все те з голови!

Налагоджувати хоч подобу нормального життя, бо — кисіль!

Розповзлася, ніяк себе докупи не зберу, а мені треба… Може,

всім пофіг, та в мене сім’я. Татові допомога потрібна, мамині

мізки підкрутити, бабцю втішити… Хоч з грошима, хоч без них!

…Але краще — з грошима. Мені не шкода! Хай половина Яр-

кові. Хай він живий буде, братик мій…»

Спустилася в метро. Усілася, поки до вагона не встигло

набитися людей повно. Ковзнула очима по люду й остовпіла —

з іншого кінця вагона на неї дивився Ярко. Не змінився, не

змарнів, вуста дитячі припухлі, тільки очі сумні…

338

Удруге в ріку? Мар’яна закам’яніла: не зводила з Ярка гли-

боких карих очей, серце гупало. Він не бажав повторювати

маршрут піврічної давнини. Підвівся важко. Мар’яна переля-

калася: виходить?! Та Ярко дотягнув важкий рюкзак до Мар’я-

ни, присів перед дівчиною навпочіпки, торкнувся її руки.

— Хлопче, ви з глузду з’їхали?! — обурено вигукнула якась

жіночка. — Може, ще вляжетеся?!

Ярко усміхнувся знічено. Підвівся. Невблаганний натовп

зносив його до дверей. Мар’яна підхопилася рвучко, подалася

до хлопця, вхопила його за руку.

— Ми виходимо! Пропустіть, ми виходимо! — вигуку-

вала нервово.

Порожня станція метро видуває думки. Мар’яна і Ярко сидять

поряд. Він дивиться перед собою, усміхається сумно.

— Я знав… — каже врешті.

— Що? — Мар’яні хочеться бути суворою і гордою, злою

медсестрою з садо-мазо, вимогливою вчителькою чи просто

старшою сестрою, як, за великим історичним рахунком, і є.

— …Що перетнемося саме тут, — Ярко кладе долоню на

Мар’янину руку. Мовчить.

Чому він мовчить?

— Мені сказали, що ти… загинув на Майдані, — каже

Мар’яна, наче виправдовується: мовляв, тому й не шукала.

А ось чому ти мене не шукав?!

— Усе нормально.

— Ненормально! — Мар’яна стає схожою на матінку Аїду.

Червоніє, дратується: навіщо собі брехати? Чекала на цю зу-

стріч, та все складається геть не так, як у мріях. Неговіркий

Ярко максимально скорочує відповіді, не кинувся в обійми: моє

ти кохання, як же я жив без тебе! Значить, жив собі…

Мар’яна дивиться на Ярка зухвало.

— Де ти був? — питає-дорікає.

— Тільки вранці з Грузії прилетів.

339

— Відпочивав? І як море?

— Біджо… — Ярко тьмяніє, дивиться в підлогу.

Мар’яні стає страшно. Відсахується, заглядає Яркові в очі:

— Він же не помер?..

— Убили… У Слов’янську…

— Господи! Як Біджо в Слов’янську опинився?

— За мною поїхали… Біджо й Аврора.

— Ти що там забув, Ярку?! — коли вже тут про пиху дума-

ти. Сльози на очах, серце калатає.

— Сім’ю рятував…

Мар’яна мовчить, хоча рветься: я теж рятувала сім’ю!

— Устиг? — лиш питає, голосу свого не чує.

Ярко киває.

— Без тебе було дуже порожньо, — вимовляє врешті.

Мар’яна чіпляється за слова: от вона, їхня друга ріка! Ще

можна повторити… Варто лише дістатися матраца, покритого

ліжником. Збуджується. Торкається Яркової щоки.

— Ходімо додому…

Та Майдан змінив навіть комуналку на Рибальському. І тут

уже не так, як раніше. З кухні визирає засмучена Аніта.

— Мар’яно… Знаєш про Федю?

— Ні… А що з ним?

— Загинув на Майдані дев’ятнадцятого…

— Дуже шкода, — зникають усі слова, крім банальних, бо

серце не бажає чути страшного, серце хоче кохання й утіхи.

— А про Біджо?

— Ярко розповів…

— Не можу спати… — бідкається стара вчителька. — Усе

думаю: може, я зробила менше, ніж могла, тому вони загину-

ли через мене…

Мар’яна знизує плечима. Услід за мовчазним Ярком входить

до знайомої кімнатки, та й тут зміни. Матрац застелений зви-

чайним махровим простирадлом.

— Біджо ліжник любив… Я… накрив його ліжником, коли

повертав до батьків…

340

Мар’янине збудження згасає. Тупцює на порозі кімнатки,

не може кроку всередину зробити. Усе змінилося: вона, Ярко,

ця кімнатка, увесь світ.

— Знаєш, я… — вже хоче сказати: «Вибач, піду», та Ярко

дивиться в очі.

— Не йди…

Прохання тільки підхльостує Мар’янину рішучість.

— Мушу… Але ми зустрінемося дуже скоро. Поки ти… во-

ював, рятував, ховав, тут для тебе стільки приголомшливих

новин накопичилося. Я би розповіла, та довго. Інші краще за

мене тобі все розтлумачать, — напружено усміхається Ярко-

ві. — Знаєш… Ми — рідні люди…

— Добре.

— Ні, ні! Я не про «кохатиму все життя!», «присягаюся

перед іконою»! То все… з іншого сайту! Де мелодрами скачати

можна. Я про справжню спорідненість, про кров… У нас із

тобою — одна кров, Ярку. Ми — Дороші. Ти і я… Уявляєш?!

Від одного поважного пана з козацької старшини, який збирав

архіви про Чернігівський козацький полк і дуже полюбляв

ходити «наліво», — Мар’яна знову збуджується, істерика під-

кочується ближче до горла. — Так от! Я — права, ти — лівий!

— Добре…

— Що доброго?! Ми прокляті! Дітей у нас ніколи не буде!

На нас скінчаться Дороші!

— Не вірю! Поговоримо про це потім.

— Ні! Уже не поговоримо! Тебе надто довго не було! — уже

кричить істерично. — Я забула тебе! Я хочу, щоби ти втямив

раз і назавжди: між нами ніколи нічого не буде! Біжи до церкви, скасовуй обітницю. Я… звільняю тебе від неї! Скоро в тебе