Острів Смерті - Фукунага Такехіко (электронные книги без регистрации .txt) 📗
„Та, може, це я в усьому винна?” — подумала вона, тремтячи всім тілом. Чи не тому в глибині душі вона соромилась того обурення, яке викликала в неї без розсудливість С. ще тоді, коли Р. повідомив її про його самогубство? „Якщо ви згодні вмерти, то я з вами пересплю…» — прислухаючись до шуму річки, вигукнула вона, коли на початку квітня С. зізнався їй у своїх почуттях. Згодом їхні стосунки стали ближчими, і вона забула про той випадок. То невже С. наклав на себе руки, щоб дотримати обіцянку?
М. не переставала тремтіти й під ковдрою. Невже С. їздив на острів Міядзіму вже з цим наміром у голові? Це він запропонував таку мандрівку, М. тільки погодилася. „Якщо він такий запальний, то хай буде, що буде”,— подумала вона тоді. Вона не вважала, що це любов. Просто вирішила проявити великодушність. Заплющивши очі, вона намагалася пригадати все, що сталося тої ночі, чотири дні тому, так наче відтоді минула ціла вічність.
…М. вимкнула світло в кімнаті й пірнула під ковдру. С. все ще сидів на підвіконні й дивився на море. З відчиненого вікна дув солоний вітер, профіль С. виділявся на світлому місячному небі білою плямою. „Невже йому соромно так само, як і мені?” — подумала вона.
— Що таке? — спитала вона тихо.
— Та нічого. Просто коли отак дивишся на море, здається, ніби в цілому світі панує мир. І не віриться, що в Кореї розпочалася загарбницька війна.
— Що, ви про це думали? От дивак!
— Чому?
С. обернувся на ті слова, і вираз його обличчя зник у темряві.
— Хіба не ясно? -відповіла вона, лежачи горілиць у цупкому натільному халаті.— Ви ж самі заманили мене сюди, а тепер сидите й не ворушитесь. Це мені не подобається.
— У мене не виходить так, як у вас. Я вперше…
— Який жах! Ніби я не вперше… Я на вас сердита.
У її голосі вчувалася кокетливість, а тіло дрібно тремтіло від чекання й тривоги.
— Пробач. Я не це мав на увазі. Як би це краще сказати?.. Я хотів заволодіти тобою, бо захопився до нестями. І досі вважав, що це й є любов.
— А зараз думаєте по-іншому?
В її голосі з'явилась нотка стурбованості.
— Та ні. Звичайно, це любов. Тільки от вона мені не зрозуміла. Раніше я в неї не вірив. Однак своє ставлення до тебе я інакше не можу назвати. Та от зараз, споглядаючи на море, я подумав: мої дотеперішні почуття до тебе — це
любов, але як тільки я заволодію тобою, вона зникне, перетвориться у звичайну жагу.
— Я не зовсім розумію. Хіба не любов породжує жагу?
— Так, я прагнув тебе тому, що покохав. Зрештою, це почуття не піддається аналізу. Однак мені здається, що любов зникне, як тільки я тебе обійму. Як би це точніше сказати?.. Візьмімо для прикладу рух за мир. Усі ми палко бажаємо миру, світу без воєн і атомних бомб. Мабуть, тому, що знаємо: миру досягти неможливо, це лише мрія. Я називаю себе прибічником остаточного розв'язання проблеми війни й миру, але я абсолютно певний, що це річ не здійсненна. Я це знаю, а тому долаю перепони на шляху до ідеалу. Якби справді мир настав, то від здивування ми повмирали б. Щось подібне можна сказати й про любов. Вона — недосяжна й виявляється лише в нашому прагненні до неї. Мені здається, що вона кінчається тоді, коли ми заволодіваємо об'єктом наших прагнень…
— Дивні відкриття,— М. підвелася й сіла на постелі, потім, прикривши коліна халатом, ледь-ледь тремтячим голосом додала: — Дуже дивні. Хіба любов не народжується й поступово не росте? Жага і її задоволення — це лише
частка любові. Принаймні так повинно бути. Якщо ж любов кінчається, то це означає, що холоне душа, а тіло тут ні до чого. А ви з цим не згодні?
— Може, любов і росте,— відповів С. невпевнено,— але тільки серед звичайних людей. Вони можуть одружитися, народити дітей і створити щасливу сім'ю. В такому випадку задоволення жаги — частина любові. А що може народитися від нас, людей з поламаним життям? Я маю на увазі не
тільки дітей. А втім, я б не хотів їх мати. Нітрохи не хочу. Передусім навіщо переживати? А крім того, нам не позбутися душевної тривоги, нам чужі такі речі, як захват, самозабуття й радість. Лише в ось таку хвилину починаєш розуміти, яка глибока наша рана. Досі я був у нестямі від тебе. Та я собі тільки повторював: „Ти очманів!” Адже я завжди був холоднокровний. А тому, розуміючи, що мені не позбутися цієї первісної тривоги, я побоююсь своєї незворушності. Мені лячно від думки, що насилу запалений вогонь обернеться холодом.
С. перейшов на шепіт і нарешті замовк. Знадвору долітали розмірені удари хвиль об берег. Обхопивши коліна руками, М. дивилася на нього, як на заблукане дитя. У пітьмі не було видно обличчя С.
— І мені лячно,— сказала вона. С. промовчав. Тоді М. повторила: — І мені лячно. А тому любов треба ростити. Ми обоє приречені, обоє покалічені. Та невже тому вона нам не потрібна? Чесно кажучи, досі я просто вам корилася і на щось більше не надіялася. А тепер я іншої думки. Ви слабкі, але зуміли побороти слабість. Мені теж лячно, я аж тремчу. А тому я вважаю, що ми зможемо плекати нашу любов. А ви як думаєте? — М. простягла в темряві руку і тихо сказала: — Мені трохи холодно.
Її тіло дрижало й тоді, коли С. міцно стиснув її в обіймах.
ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ВЕЧІР
Поволі небо темніє, і з нього спадає безліч сніжинок. Такий сніг у Токіо — велика рідкість; виходячи з квартири Токіко, я й не гадав, що почнеться такий снігопад, не сподівався і в кав'ярні, де юна офіціантка мріє стати Попелюшкою, і дізнався про нього не з прогнозу погоди, а від таксиста по дорозі сюди — він ручався за точність своїх слів; здається, з неба почало сипатися ще коли я був у патінко, а тепер з дому Юкіе видно, що не перестане і вночі; коли отак дивишся, як снігове покривало ховає під собою будь-яку грязюку, то здається, що й спасіння душі відбувається подібним чином.
— Що ви там робите?
— Я? Дивлюся, як мете снігом.
— І вам не холодно? А в кухню задуває. Скупатися не хочете?
— Лінь іти в незнайому громадську лазню при такій погоді. А крім того, голод дає про себе знати, краще вечері почекаю.
— Я зараз приготую.
Коли навколо темніє й настає вечір, я почуваю дивний неспокій, хочеться, щоб швидше заходила ніч. Навесні й улітку в таку сутінкову пору, коли над землею пливе димчасте сяйво, мені здавалося, що на вулицях міста мене хтось переслідує, і я тішився приходом ночі — так ніби за мною раптом зачинялися двері, бо я, напевно, думав, що тоді всі мої гріхи потонуть у темряві й ніхто не вкаже на них пальцем, та надії мої не справджувалися: надходила ніч, безмісячна, беззоряна, а відчуття провини не зникало, хоч би як далеко я перебував від людської оселі і не бачив вогника в її вікнах. У пітьмі народжувалися нові помилки й муки, ховалися страшні химери. Денне світло не тільки освітлює наші обличчя, а й сліпить очі іншим людям, я ж спритно тікаю від жінок, непомітно-ні Кадзуко, ні Акімі, ні Місао, ні Савако, а тепер і Токіко навряд чи зможуть дізнатися, куди подівся такий пройдисвіт, як я, одним словом, я зникаю в пітьмі і, прикинувшись чужинцем, подумки повторюю: я в повній безпеці, та це не означає, що мої гріхи зникли, що я забув про них хоч на один день, навіть якщо обмануті жінки, точніше, їхні мстиві духи, не проклинають мене за завдану прикрість; дарма я переконую себе, що намагаюсь залишити про себе добру пам'ять, бо досить було мені опинитися в Юкіе, як я чиню вже нове зло. Мені здається, що цей світ — пекло, а я ще за життя став привидом, який блукає в темряві, і нема мені спасіння.
Ну й заметіль! Звичайно, коли мені вдавалося заховатись у нічній темряві, якийсь час я насолоджувався відпочинком, а тепер, коли на землю падає сніг і загладжує всі гріхи, як милосердний Будда, коли навколо темніє, але перед очима кружляють білі сніжинки й ця біла ніч доходить до самого серця, мені здається, що колишні провини ховаються під білим покровом, як гроби. Під час такого снігопаду шум у місті припиняється. Чути легкий дзенькіт посуду — це Юкіе порається на кухні. Маленький садок засипало снігом,— за мого дитинства його випадало набагато більше. Мати щось шила, а я прислухався, як тихо, тихіше, ніж зараз, спадали з неба лапаті сніжинки, як час від часу купки снігу зривалися з дерев і гупали на землю, в кабиці тлів жар, і мати підкидала хмизу, й він тріщав, наганяючи на мене журбу. „Мамо, мені сумно”,-пригадую, жалівся я. „Тобі нема чого журитися — з тобою твоя мати”,-відповідала вона, та все одно мені не ставало веселіше на душі в такі дні, вечори, коли надворі сніжило. Мабуть, і її щось гризло, бо час від часу, завмерши з голкою в руці, вона начебто намагалася почути якісь далекі звуки. Я не знаю, чи чоловік покинув її, чи рано помер, але тоді вона була ще молода, гарна й лагідна, у пошуках щастя мандрувала з провінції в провінцію, поки нарешті не потрапила в благодійний шпиталь і упокоїлась, уже постарівши на обличчі, хоча відтоді, як вона разом зі мною сиділа біля вогнища, минуло небагато років, тобто померла передчасно, ніколи їй не таланило, та ще й з таким тягарем на руках, як я; обдурена черговим чоловіком, вона хапала мене за руку, і ми крутилися по світу, як той обертовий ліхтар — так наче сенс життя у втечі. Може, якби ми залишилися в тому далекому, невеличкому, засипаному глибоким снігом селі — мені здається, що це моя батьківщина, хоча не можу пригадати, в якій вона префектурі, і в матері не розпитав,— то наше життя, мамине й моє, склалося б зовсім інакше. „Якби тебе не було…” — скаржилася пізніше мати, священик слухав ці слова і, всміхаючись, приказував: „Було б добре віддати таке чортеня кудись у підмайстри. Тоді б тобі жилося вільніше”,— а я від гніву ладен був накинутися на нього, як собака. Та я думаю, що єдиним щастям для матері було жити разом зі мною. „Мамо, чому падає стільки снігу. Це снігова королева сипле його?” — розтираючи сонні очі кулачками, питав я. „Ні, не королева. Вона тільки стукає у двері й краде маленьких дітей, які не слухаються мами й вискакують надвір. Ти зрозумів, що цього не можна робити?” — повчала вона. Я кивав головою, а сам думав: „Якщо снігова королева з'являється тільки сніжної ночі, то це означає, що саме вона сипле сніг. І, мабуть, робить це від гіркого почуття самотності. Живе одна в горах, сумує без діток, а тому засипає землю снігом і йде до села шукати їх”. Але ж діти сиділи з матерями, й ніхто їй дверей не відчиняв, а тому вона шкандибала, ледве волочачи ноги, від двору до двору. Не було матерів без дітей і дітей без матерів, саме тому вона, залишившись сиротою…
