Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
Чемненький секретар досі не перелякавсь, він навіть усміхався, маючи мене за якогось веселуна.
— У «Бостані» Сааді є одна оповідь, яку дуже люблю, — сказав я. — Твій ходжа, мабуть, змушував тебе її читати, тож вона тобі знайома. Пригадуєш: під час полювання король Дара віддаливсь од свого оточення й піднявся на пагорб прогулятись. Аж тут назустріч йому суне якийсь невідомий чолов'яга, здавалося б, явно небезпечний. Король наполохався й, не злазячи з коня, миттю схопив лука. Та бородатий чоловік заблагав його: «Зачекайте, Ваша Величносте, не стріляйте, невже ви не пізнаєте мене! Придивіться, чи ж я не той ваш конюх, якому ви сотні разів доручали опікуватися своїми скакунами й збруєю? Хіба не пам'ятаєте, як часто ми зустрічалися? Я ж упізнаю вигляд, масть, норов кожного з сотень ваших скакунів. Як же це? Ви так часто бачите своїх рабів, якими правите, й не звертаєте на нас ніякої уваги?»
Вихованець учителя медресе за двадцять акче в день злякано позирав на мене і водночас чекав подальшої розваги. Мені захотілося кинути ложку об підлогу й утекти звідси, проте я зберігав спокій.
— Король, конюх, а особливо скакуни на малюнку зображені так, що художники вже сотню літ не перестають їх змальовувати, наслідуючи Бехзата. Кожен зі скакунів, яких Бехзат витяг на світ зі своєї уяви та з серця, давно став узірцем майстерності. Сотні малярів — у тому числі і я — виводять тих коней з пам'яті. Ти коли-небудь бачив зображення коня?
— Мудрець із мудреців, великий учитель мого покійного ходжі, передав йому в спадок одну магічну книгу. В ній я бачив крилатого коня.
Задушити мені цього нехлюя, ткнувши головою в миску з чорбою, чи слухати далі, як він розхвалює переді мною хтозна-яку паршиву копію малюнка коня, яку бачив єдиний паз за все своє життя? Він же, як і його ходжа, всерйоз сприймає легенди з «Acaip-ul Mahlukat». Та я знайшов третій шлях: кинув ложку й мов обпечений вилетів з харчівні надвір. Блукав довго, але, зайшовши в своє закинуте текке, відчув, як мене огорнув спокій. Позамітавши й помивши тут підлогу, я просто вслухався в тишу, нічого не роблячи.
Потім дістав дзеркало, яке ховав тут, і обпер його об підставку для книжок, взяв робочу дошку, поклав на неї великий аркуш паперу й спробував, дивлячись у дзеркало, намалювати власне обличчя. Я працював довго й терпляче. Врешті, побачивши, що як не крути, а лице на папері не схоже на моє відображення в дзеркалі, я страшенно розхвилювався — на очі накотилися сльози. Як же роблять портрети венеційські художники, про яких стільки ляпав язиком Еніште? В якусь мить я пересів на інше місце й подумав: якщо відтворювати обличчя звідси, то, можливо, я таки вийду схожим на самого себе.
Пославши тисячу проклять у бік європейських малярів та Еніште, я витер намальоване й знову, дивлячись на себе в дзеркалі, взявся за роботу.
Аж далеко потому, немов прочунявшись, промчавши десятками вулиць, я побачив, що перебуваю біля цієї клятої кав'ярні. Я й уявлення не мав, як тут опинився. Коли зайшов усередину, мені стало так прикро и соромно за те, що затесався в коло цих нікудишніх малярів і каліграфів, що на лобі аж піт виступив.
Я спиною відчував, як вони стежать за мною, штовхаючи один одного, кивають пальцями в мій бік і посміхаються. Намагаючись триматися природно, я примостивсь у закутку. Мої очі, бігаючи, шукали інших, справжніх художників, моїх улюблених побратимів, з якими я навчався в майстра Османа. Безсумнівно, вони теж виводили сьогодні пізно ввечері скакунів, як останні дурні, сприйняли те змагання всерйоз і вимотали собі всі нерви.
Меддах-ефенді ще не розпочав оповіді. Та ще й малюнок не повісили. Тому я був вимушений поспілкуватися з братією в кав'ярні.
Що ж, викладу вам усе начистоту, як було діло: я, як і всі, сипав дотепами, розповідав сороміцькі історії, цілувався з друзями, даючи волю рукам, вставляв у розмову каламбури, жонглював словами, розпитував, як поживають молоденькі підмайстри, як і всі, в'їдливо говорив про наших ворогів, а вже коли розійшовся, то дозволяв собі й мацати когось чи цілувати в шию. Я так поводився, але якусь частину моєї душі поглинули жорстоке безголосся, байдужість, що завдавало мені невимовного болю.
Знову-таки, граючи словами, я став порівнювати пісюри знайомих, про яких ми пліткували, та свій власний з калямом, очеретиною, колонами кав'ярні, сопілкою, стовпом, пореєм, дерев'яним молотком, солодким льодяником на паличці, сосною й двічі з цілим всесвітом. А коли ми завели мову про сідниці гарненьких хлопченят, я почав називати їх помаранчами, інжиром, кадаїфом, [185] подушечкою, животиком з пуповинкою. У відповідь один із моїх ровесників порівняв свій інструмент зі щоглою корабля та жердиною скомороха, але балагурив нездало, сам собі не вірячи. Я, окрім усього, робив недвозначні натяки каліграфам і вродливим юнакам, ще жартома натякав на обвислі очеретини старих майстрів, на те, які вишневі вуста в наших нових підмайстрів, на те місце, де (як і я) ховають гроші обдаровані маляри (ми називаємо його непристойним закапелком), гиготав, що в мене вино не з трояндовими пелюстками, а з опієм, згадував останніх майстрів Шираза й Тебріза, розказував, що в Халебі каву змішують з вином.
Іноді один з моїх двох духів перемагав іншого, виривався вперед, залишаючи того десь позаду, і мені здавалося, що нарешті забув мовчазну, нерадісну сторону своєї душі. В такі миті я згадував святкові дні зі свого дитинства, радощами яких ділився з кожним. Та попри жарти, обійми й поцілунки, в мені десь глибоко засіло те безголосся, через яке не відступав мій біль, я почувався чужим і самотнім у цій компанії.
Хто вселив у мене той мовчазний і немилосердий дух, що змушував уникати людей і всякчас собі докоряти? Ні, то не дух, а джин. Його вселив у мене шайтан? Але я-бо знаходив спокій не в непристойностях, яких вимагає від нас «лукавий», а навпаки — у внутрішній тиші та світлих оповідях, котрі наснажують душу.
Напившись вина, я розповів дві історії, сподіваючись, що вони принесуть мені жаданий спокій. Зеленоокий підмайстер якогось каліграфа, високий, блідолиций, але з рожевою шкірою, прикипів поглядом до моїх очей і слухав мене, ловлячи кожне слово.
Ідея відтворювати скакуна з натури вперше народилася не в європейських художників, як гадають, а у великого казвінського майстра Джемалеттіна. Після того як правитель Аккоюнлу Узун Хасан завоював Казвін, сивочолий майстер Джемалеттін заявив, що не тільки з радістю підключиться до роботи в малярському цеху переможця, а й ходитиме з ним у походи, бо хоче змалювати справжні сцени війни. За свої шістдесят два роки цей видатний живописець ніколи не бачив запеклих боїв, але зображував коней, вершників і воєнні баталії. Вперше потрапивши на війну, він так і не встиг бодай краєм ока глянути, як з усієї сили врізаються одна в одну шеренги скакунів, — постріл гармати з ворожих рядів осліпив його й, окрім того, залишив без обох рук по зап'ясток. Як і всі великі майстри, старий Джемалеттін і без того готувався прийняти сліпоту, як Аллахів дар, а те, що позбувся рук, теж не вважав великою втратою.
Пам'ять маляра криється не в руках, як твердить дехто, а в розумі та серці, отемнівши ж, я віднині зарітиму перед собою справжніх бездоганних скакунів, ті панорами й малюнки, котрі називають видивами Аллаха, сказав він.
Щоб поділитися тими дивами з цінителями мистецтва, Джемалеттін узяв собі в учні зеленоокого підмайстра каліграфа, високого на зріст, блідолицого, але з рожевою шкірою тіла; він розповів йому, як би, тримаючи в руках пензля, зобразив скакунів, що несуться в нього перед очима в Аллаховій пітьмі, й велів підмайстрові це все записати. Після смерті вчителя вродливий каліграф уклав тритомне видання оповідей про триста три способи зображення коня, робота над якими в будь-якому разі мала починатися з виведення передньої лівої ноги. Книжки називалися: «Зображення коней», «Коні в русі», «Кохання коней». Довгий час вони були надзвичайно популярними на території володінь Аккоюнлу, породили чимало нових творів на цю тему. Маляри слідували настановам цього видання, деякі художники та їхні учні завчали книжки напам'ять, усі використовували їх як посібники із зображення скакунів. Однак після того, як Аккоюнлу був стертий з лиця землі й перські краї завоювала ґератська мініатюра, книжки ті забули. А згодом Кемалеттін Риза з Ґерата в своїй книжці «Коні сліпого» піддав твори Джемалеттіна нещадній критиці, вимагаючи їх спалити. Безперечно, його твердження були слушними: в жодній з трьох книжок Джемалеттін з Казвіна не описав Аллахового скакуна, оскільки всі його описи — штучні; старий маляр розповів свої видива тільки після того, як на якусь нещасну мить пізнав справжню війну, та й то — один-єдиний раз. Свого часу султан Мехмед Фатіх пограбував скарбницю правителя Аккоюнлу Узуна Хасана, й твори Джемалеттіна потрапили до Стамбула, тож не треба дивуватися, коли зрідка зустрічаєте вже в стамбульських виданнях деякі з отих трьохсот трьох описів зображення коней чи навіть самі малюнки, зроблені згідно з приписами казвінця.
185
Кадаїф — кондитерський виріб з цукровим сиропом.
