Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗

— Ми самі не ангели з крильцями, — сказала, все ще тримаючись за голову господиня. — Але в кожного з нас є в душі сакрамент, який годиться оберігати.

«Браво!» — хотілося вигукнути мені; коли вжила вона латинське слово, діло йде до розв’язки.

— Як ти сказала? — вибалушилася Подруга. — Сак… сак…

— Ах, це не має значення! — підвелася господиня, і обличчя в неї стало таке холодне, а очі такі сухі, що Подруга раптом і собі підхопилася, заусміхалася, втягла голову в плечі (мені навіть здалося, що в неї з’явилося щось на зразок хвоста, яким вона улесливо замахала) і рушила боком до дверей, начебто боялася, що господиня схопить її за коміра і викине геть, як викидав оце недавно мене Гевал.

Господиня не затримувала Подруги, та й навіщо, адже та сказала все. «Давай, давай, викочуйся!» — подумав я не вельми ґречно і зневажливо подивився, як покручує вона відвислим задком.

Господиня пішла її провести, і вони ще проспівали в сінях одна одній по кілька люб’язностей, тобто кілька банальностей, які мали засвідчити, що господиня зовсім не виганяє Подругу, а навпаки, буде рада, коли та її знову відвідає. Від себе Подруга засвідчила, що вона зовсім не вважає, начебто її виставляють за поріг, — їй давно пора додому, адже набралося у неї стільки домашньої роботи, що вона не знає, коли її і впорає.

Все-таки господиня замкнула вхідні двері, певне, на випадок, якщо Подруга надумає повернутися. Прийшла в кімнату до мене, і я здивувався, яке сумне стало її обличчя і як вона раптом змарніла а чи постаріла.

— Що, котику? — сказала до мене лагідно. — Давай-но трохи поплачемо, га?

Взяла мене на руки, сіла у фотель, і мені на голову впало кілька гарячих краплин. Я прищулив вуха, а господиня, притиснувши мене до грудей, тихо й печально плакала. Вона плакала так, що мені аж журно стало, і я принишк, хоч то не зовсім приємно, коли на носа тобі капають сльози і коли тебе так сильно до себе притискають. Але, як сказав забутий грецький мудрець, за добро добром ми віддаєм!

Зима за вікном і справді починає попускати. Мені раптом приснився запах вербових бруньок, і дух той був такий свіжий, що я прокинувся. Крізь розчинену кватирку вливався весняний запах розбуджених дерев; з дахів капало, і той звук викликав у мене хвилю такої бадьорості, що я миттю опинився у кватирці, а що мені не хотілося стрибати між холодні водяні струмені, які спадали з даху, сів у кватирці, і на мене заструмувало лагідне тепло весняного сонця. Зимова сплячка скінчилася, я зрозумів це нагально, ще день — і в мені нестримно заграє кров. Тоді я рушу назустріч весняному теплу, запахам дерев та землі, що поступово звільнялася од снігу. Це виповнить мене щастям, а коли спадатимуть сутінки, я ставатиму, як це трапляється з нашим братом раз на рік, поетом і співаком водночас; з’єднаю в один всі поетичні розміри й ритми і складу пишну оду світові та землі. Спів мій набере такого тембру, такої пристрасті і сили, що людські голоси, навіть їхніх найкращих співаків, здадуться чимось недоладним — тої сили афекту, виразності й мелодійності не досягнуть вони ніколи. Поклик мій полине до надмірно збільшених зір у небі й упаде звідти на нашу околицю, і кожне сусідство почує його, а відтак почує все плем’я наше і, ніби на команду, пробудиться все водночас і покине свої тимчасові пристановиська, щоб згадати предковічні часи, коли були ми ще племенем нерозрізненим і мали єдині думки й помисли. Ми забудемо тоді про свою дочасну прив’язаність до людських кліток, енергія наша нарешті звільниться для нас самих, для чину святого, що не дає погинути нашому братові на цій планеті, — ми грядемо тоді у світ і про світ водночас забуваємо!

Єдине, що тримає мене вдома, це те, що я хочу довести до кінця, вивершивши її в думках, оповіджену тут історію, адже після весняного пробудження мені буде не до неї. Пізніше, коли я набуватиму витрачену енергію, можна буде зайнятися і телепатичною її передачею…

До речі, онде той чолов’яга, про якого я вже напевне знаю, що він писака. Дізнався я про це в досить звичайний спосіб: сидів він над річкою такий замислений, що я зважився підійти до нього зовсім близько. Його руки безживно звисали з колін, і мені одного позиру стало досить, щоб помітити на середньому пальці його правиці чималий мозоль, натертий ручкою. Він сидів на камені й дивився бозна-куди, а коли я продефілював перед його очима, не тупнув ногою, не кишикнув і не схопив грудки чи каменюки, як зробили б майже всі чоловіки грубої породи, і не покликав мене солоденько, як зробили б чоловіки породи м’якої. Він жив у собі, і, зирнувши йому у вічі, я побачив, що в зіницях його скачуть чоловічки і відбиваються краєвиди, зовсім не подібні до тих, на котрі він дивився. А оскільки бачити такі тонкощі в очах людини та ще здаля штука досить хитра, я й вирішив, що з цим чоловіком наш телепатичний зв’язок почався.

Он він іде. Важкий, а через те незграбний, простоволосий, хоч іще досить холодно, з великою люлькою в зубах; він димить, як комин, а його важкі черевики чавлять розталий сніг. Штани його по коліна забрьохані, і я подумав, яку б то втіху дістала моя господиня, коли б мала змогу приводити до ладу його одежу. Але в нього і в думці нема хоч би зирнути в бік нашого дому, я вже не кажу, щоб відчути весняний неспокій моєї господині. Ну, що ж, хай він собі йде своєю дорогою і хай відбиваються в його очах краєвиди, яких нема: наші дороги колись напевне перетнуться!..

Після аудієнції з Подругою, коли господиня нарешті дійшла погодженості в думках зі мною щодо Гевала, я вперше за весь час бажав, щоб Переходовець прийшов до нас швидше: хай би не пригасло її обурення і не притупився супротивний щодо нього запал. Передчував досить ефектну сцену і вже наперед планував, як би так повестися, щоб не бути вижбуреному в кватирку, — такої інформації втрачати ніяк не хотів.

Ми жили з господинею в одній кімнатці з окремим ходом, кухня з сіньми були до неї прибудовані, і звідти я навряд чи почув би розмову, якої сподівався. Можна було б залізти на грубу, досить високу — Гевал туди не дотягся б, лягти там і спокійно перебути, але так високо я навряд чи дострибну, а коли б подряпався по стіні, господиня мені цього б не подарувала. До того ж куряви вона там не змітає, і, певне, осіло її стільки, що потім тиждень довелося б одмиватися. Найпростіше було б сховатися під стіл, але я боявся, що мене буде спіймано на зловмисних підслухах і виставлено геть без усяких церемоній; хоч, з другого боку, коли господиня увійде в афект, а Переходовець оборонятиметься, вони навряд чи думатимуть про мене. Улюблене моє місце ще у віці молодечому — під канапою — тепер не підходило мені через комплекцію: відомо, що з віком кожна істота набуває огрядності, і це стосується не тільки людей. Тут мені впала у вічі книжкова шафа, всередину я залізти не міг, а от нагорі… там лежав грубий том якогось словника (була то, здається, книга, мною не освоєна) — на ньому можна було б влаштувати собі непогане ложе і вдати, що я солодко сплю, використавши при цьому досвід тих котів, які ловлять мишей, прикидаючись при цьому мертвими. Єдина небезпека цього методу була в тому, що я міг по-справжньому заснути і пропустити всю розмову; тут треба було сподіватися, що гострий інтерес до цієї історії не дозволить мені так схибити. Коли ж вдаватиму, що сплю, і господиня, й Гевал навряд чи на мене зважатимуть, адже ареною нашого змагання завжди був фотель і йшлося в основному про право його посідання. Отже, щоб виконати задумане, мені треба поступитися, не вдаватися, хоч як приємно це чинити, до скарифікації, знайти собі місце для спання, так би мовити, відсторонене, і тоді я de plano [27] зможу задумане діло виконати. Треба тільки залягти у ту начебто непробудну сплячку заздалегідь, відтак не буде вже аніякісінького приводу викидати мене з помешкання…

І ось жаданий день настав. Переходовець зайшов до нас у сніжно-білій сорочці, зуби його блищали, як порцеляна; він навіть не помітив, що господиня моя насурмлена, і схилився, щоб її поцілувати. Господиня, певна річ, одмахнулася від того поцілунку.