Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
Ополудні мене відвідує тато. Каже, що був у школі й розмовляв з учителями. За моїм атестатом у суботу ми удвох таки мусимо з’явитися. Цьоці Дозі тато відправив телеграму, що брати напрокат плаття не треба — у мене нога в гіпсі. Батько втішає, як може: йому вдалося порозмовляти з переговорного пункту з Данилом — дядько духом не впав, тримається, надіється, що зроблять операцію, виймуть шматочок кореня від зуба, котрий нібито залишився в рані, — і все обійдеться. Моїм рішенням не йти в університет на журналістику Данило невдоволений, але вважає, що вибір — все-таки особиста справа, тому вирішувати мені.
Під час обходу лікар вичитує мені, що я не сплю ні вдень, ні вночі: то книжки читаю, то потай плачу. Зв’язки найкраще зростаються за умови повного спокою нервової системи, тому треба спати якомога більше. Мені за вказівкою дохтора роблять заштрик, і я прокидаюся аж наступного дня. У палаті — студенти з медучилища з моєю колишньою викладачкою. Та прийшли не персонально до мене — у них практика.
— Твого залицяльника вчора бачила! Стояв під дверима палати, знічений і нещасний, як бідний родич. Просив дозволити на тебе хоч поглянути. Я зауважила, що дивляться лише старі діди, бо молоді завжди хочуть ще й помацати, — а він почервонів і змився! — сповіщає мені колишня викладачка.
Вовочка! Він приходив, а я спала! Ще й Кирилівна над ним покепкувала! Тепер уже точно більше не з’явиться.
Наша медучилищна «гроза» Василина Кирилівна — це дійсно щось із чимось. Її боялися всі: учні, викладачі, навіть перевіряючі. Вимагала від нас так, що очі вилазили. І щоразу — з докорами, із грубими натяками, жорстокими кпинами. Алла Курищук здавала в неї залік разів двадцять. Останнього разу прийшла з мамою, проте й це не допомогло. Коли та в розпуці запитала, скільки ще разів доньці треба з’являтися, щоб нарешті скласти залік, і чи не краще прийняти весь матеріал разом, ніж ділити його на мізерні порції та змушувати кожну вчити й здавати окремо, Василина Кирилівна розреготалася й авторитарно підсумувала: «Лучше сорак раз па разу, чєм аднажди сорак раз!».
Саме ця викладачка старалася прикріпити нас до найтяжчих хворих, водила в Будинок перестарілих, щоб ми лікували пролежні й ставили клізми таким запущеним пацієнтам, на яких персонал цього закладу вже давно махнув рукою. Добровільно-примусово під її недремним керівництвом ми виконували все.
Кирилівна повідомила практикантам, що недавно я також училася в медучилищі, але на вечірній формі, й погнала своїх підопічних у найтяжчі палати, де лежали неходячі хворі. Я з жахом уявила, як зараз дівчатка в білих халатиках ретельно шуруватимуть судна й натхненно підмиватимуть калік під пильним наглядом своєї вигадливої на все нові й нові невідкладні справи строгої наставниці, але вона чомусь довго не затрималася коло своїх підопічних, а за якусь мить таки повернулася в мою палату.
— Ну, Понятовська, перевели тебе з санітарки на посаду медсестри? Задоволена? — спитала вже з порога.
— Я звільнилася з лікарні. Зараз взагалі не працюю, — прошепотіла я, пам’ятаючи, що видавати себе не можна.
Якщо скажу, що паралельно з училищем вчилася в школі, буде біда: Кирилівна підніме на ноги все місто — як же це так, за якими правилами, хто дозволив?
— Буду цього року разом із сестрою вступати до медінституту, — фантазую, щоб Василина більше нічого не питала.
— Ага, вступите обидві. Як рак на вербі свисне! — підсумовує співрозмовниця. — Та й навіщо вам вища освіта? Різниця в зарплаті мізерна, зате спочатку спробуй вступити! А за прохідний бал гроші — та ще й які! — відразу на бочку, ще до вступних іспитів! Я свого сина вже третій рік запхати не можу навіть на стоматологічний факультет, а ви, «о сестри, сестри, горе вам», як писав Шевченко, мабуть, попретеся ні більше, ні менше — на лікувальний. Не вгадала?
— Угадали.
— Гибла справа! Не варта й труду! Краще виходь заміж. За того, що під дверима твоєї палати чергує. І вчора був, і позавчора! Сама бачила. Женило в нього вже виросло?
Я червонію, горю, палаю!
— А ти помацай! Або краще я сама його спитаю. Як тільки хлопцеві уперше закортить дірки й шкірки, треба його ловити на свіже м'ясо, як сома. Бо пізніше, років під тридцять і за тридцять, він дуже мудрий робиться. Поки ще не доріс до двадцяти п’яти — думає не півкулями мозку, а тими тенісними шариками, що нижче пояса. Зрозуміла? Он я свого Маркіяна стережу, як собака кістку. Але гарантії ніякої. Дівки коло нього крутяться, як мухи коло меду. Котрась ляже — і закінчиться, як завжди:
Так, Василина Кирилівна — знаючий спеціаліст, дуже вимогливий, халяви підопічним у неї не було ніколи й ніколи не буде, — але ж і язик у моєї колишньої викладачки! Але ж і характер! А ще — паскудні пісеньки, яких вона знає тьму-тьмущу й зовсім не соромиться виспівувати мало не перед кожним зустрічним. Якось додала приспів: «У штанах — без штанів» до популярної пісні, яку тоді мугикали мало не всі практикантки, — і більше цю пісню ніхто з нас уже не співав. Ще б пак! Намертво запам’яталося Василинине:
А можливі й неможливі пародії на всі популярні пісні — причому як народні, так і авторські, як російські, так й українські!
Чи таке:
Або й отаке:
Тепер Василина мені спокійно лікуватися не дасть. І головне — навіть нікуди не сховаєшся від напасті: куди втечеш з ногою в гіпсі? А ще як при моїх однокласниках почне різні глупства виспівувати, що я тоді робитиму?
— Іду вже завтра у відпустку, — з сумом повідомляє в цей момент моя колишня викладачка. — Жаль, що більше не зможу до тебе практикантів приводити, — у них також практика сьогодні закінчується.
Бог почув мої молитви! Втім, нинішній день ще треба благополучно пережити.
— Але ти не нудьгуй без мене! Лови свого сома, виходь заміж і плюй на всі інститути!
Та виконати цю пораду не вдається ні реально, ні фігурально. До палати заходить Катруся, і Василина Кирилівна хоч ненадовго і наостанок, але таки отримує ще одну покірну жертву для своїх повчань. Однокласниця скромно вітається з колишньою викладачкою, а мені каже:
— На подвір’ї лікарні бачила нашого Вовочку. Спитала, чи був у тебе, а він тільки щось буркнув собі під ніс і побіг. Хлопці вже задражнили його якимось каменем у плавках. При кожній зустрічі одне й те ж саме! Ще наші так безсовісно ні з кого не знущалися! Навіть з мене.
«Любов можна вбити лише сміхом. Застрелити реготом, насмішками, кепкуванням. Ні куль, ні отрути, ні кинджала любов не боїться. Але від сміху гине моментально», — колись напучував мене Вовоччин дідусь. Це ж тепер однокласники щоденно убивають мої й Вовоччині почуття! А ми обоє не можемо нічого вдіяти, не можемо захиститися. Навіть не вміємо зрозуміти одне одного, боїмося зустрітися!
