Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
Але ніде в зображенні храпів не було огріху, якого ми так шукали.
Проте, незважаючи на смуток і апатію, що поглинули мене та майстра Османа, наші серця ані на мить не покидало хвилювання: вряди-годи ми забували про коней і пірнали в красу малюнка, в кольори, що полонять людину. Майстер Осман, розглядаючи мініатюри, які зробив сам або за створенням яких наглядав, був скоріше збентежений спогадами, аніж заворожений ілюстраціями.
— Рука Касима! — вигукнув він, киваючи на фіолетову траву навколо червоного похідного шатра султана Сулеймана, діда нашого падишаха. — По суті, він не був майстром, проте сорок літ заповнював прогалини мініатюр, малював отаку п'ятилисткову траву з однією квіткою. Помер два роки тому. — Головний маляр помовчав, а потім додав: — Жаль! Дуже жаль! — Його слова перейняли мене до глибини душі, я відчув: щось скінчилося, відійшла якась ціла епоха.
Смеркло. Аж раптом кімната наповнилася світлом, довкола здійнялася метушня. Серце моє закалатало мов навіжене, й усе відразу збагнуло: сюди неждано ввійшов повелитель світу, Його Величність падишах. Я кинувся йому в ноги. Поцілував поділ його вбрання. В голові замакітрилося. Я не наважувався підвести очі.
Та падишах уже розмовляв з майстром Османом. Мене обійняло полум'я гордості: я-бо мить тому сидів пліч-о-пліч і розглядав ілюстрації книжок з людиною, яка зараз розмовляє з повелителем. Я не міг у це повірити, але Його Величність сидів там, де щойно сидів я, і так само уважно слухав мого майстра, як слухав його я. А поруч з ним — головний скарбничий, ага-сокільничий та ще кілька чоловіків, невідомих мені. Його супровід теж пильно вдивлявся в мініатюри на розгорнутих сторінках. Враз я зібрав у кулак усю свою мужність і подивився на обличчя повелителя світу, а ще краєм ока на його очі. Дивився довго. Який же він вродливий! Який випрямлений і стрункий! Моє серце завмерло від переживань. І тут він глянув на мене, ми зустрілися поглядами.
— Я дуже любив твого дядька-небіжчика, — звернувся він до мене. Так, він говорив до мене. Я ж так хвилювався, що ловив тільки окремі слова.
— …Страшенно засмутила. Та суща втіха знати, що створене ним — диво. Венеційські ґяури, побачивши малюнки, будуть вражені, моя мудрість перелякає їх. Тепер ваше завдання — дізнатися, хто проклятий автор-художник, що зобразив цей храп. Інакше буде несправедливо, проте доведеться піддати всіх видатних малярів тортурам.
— Ваша Величносте, повелителю, падишаху, султане мій, — озвався майстер Осман, — якщо обдарований художник швидко намалює коня на пустій сторінці, не роздумуючи над оповіддю, то, мабуть, ми таки зможемо здогадатися, чий калям схибив.
— Безперечно, якщо це — огріх руки, що тримає калям, — відповів падишах, стараючись надати своїм словам якнайбільшої ваги.
— Падишаху мій, — докинув майстер Осман, — якщо оголосять Ваше веління цієї ж ночі провести змагання задля нашого розслідування, якщо до кожного з малярів уночі постукають і заохотять швидко відтворити коня на пустому аркуші паперу…
Падишах глянув на начальника своєї варти, ніби питаючи: «Ти чув?» — і запитав у нас:
— Чи знаєте ви, яка моя улюблена оповідь з поезій Нізамі про змагання?
Дехто відгукнувся: «Знаємо», дехто перепитав: «Яка?», а дехто змовчав, як я.
— Оповідь про змагання поетів я не люблю. Не подобається мені й історія із дзеркалом про змагання китайських та грецьких малярів. А от люблю я найбільше оповідь про змагання лікарів на життя й смерть.
Щойно сказавши так, він несподівано покинув нас і поспішив на вечірній намаз.
Через деякий час прокричали азан. Минувши в сутінках ворота палацу, я швидкими кроками попрямував до свого нового махаллє, мов у солодкому забутті, марячи Шекюре, її дітьми, нашим домом. І дорогою з жахом згадав ту оповідь про змагання лікарів.
Перед світлими очима одного падишаха змагалися два лікарі, один із них, якого зазвичай зображали в рожевому бранні, дав іншому, в світло-голубому каптані, випити зелену пігулку з отрутою такою сильною, що нею можна вбити слона. Той же після смертельної пігулки відразу прийняв протиотруту, пігулку блакитного кольору, котру теж сам зготував, і своєю бадьорою усмішкою натякнув, що з ним усе буде гаразд. Окрім того, тепер настав його час примусити суперника вдихнути запах смерті. Втішаючись своєю чергою атакувати, він, не поспішаючи, вийшов у садок, зірвав рожеву троянду, підніс її до своїх уст і прошепотів якийсь «чорний» вірш так, аби ніхто не почув. А потім самовпевнено простяг троянду лікареві в рожевому вбранні. Той так перелякався сили «закляття», котре нашептав суперник, що, ледь піднісши троянду до носа, звалився мертвим. А квітка просто пахла трояндою.
43. На мене кажуть — Зейтін
Був час перед вечірнім намазом. Постукали в двері, я відчинив — на порозі людина з палацу, від начальника султанської варти, охайний, гарний, привабливої зовнішності молодик із усмішкою на вустах. У руках — ліхтар, що більше затіняв його обличчя, аніж освітлював, аркуш паперу, письмова дошка. Молодик все відразу виклав: за велінням падишаха оголошується змагання між художниками на те, хто найкраще одним махом намалює коня. Отож я мав негайно сідати на підлогу, класти аркуш на дошку, дошку — собі на коліна, й швидко в зазначеному місці, в рамках малюнка, зобразити найгарнішого в світі коня.
Я провів гостя до хати. Сам одійшов у куток кімнати й дістав чорнило та найтонший калям із шерсті котячого вуха. Вмостився на підлозі — і враз завмер! А чи не пастка це? Чи не гра, за яку доведеться розплачуватися життям? Можливо! Та хіба древні ґератські майстри не ілюстрували легенди такими ж тонкими лініями, що пролягали на межі смерті й краси?
На мене зійшло натхнення, але водночас я злякався власної ідеї створити малюнок повністю в манері древніх майстрів і стримав себе.
Вдивляючись у чистий аркуш паперу, я чекав, коли душу покине сум'яття: ось зараз думатиму тільки про дивовижного коня, якого намалюю, зберуся з силами, зосереджусь.
Перед очима стали пропливати всі ілюстрації з кіньми, котрі я бачив та котрі створив за ціле своє життя. Й один зі скакунів, що постали в моїх картинах, був неперевершеним. Намалюю коня, якого до мене ще ніхто так не зображував. Я настійливо виводив його обриси в себе перед очима; кімната, все довкола розчинилося й щезло, я не пам'ятав, хто сам я, де перебуваю, не пам'ятав, що повинен малювати. Рука сама вмочила пензель у чорнило. Нумо, моя золота руко, виведи цього диво-скакуна, що стоїть перед очима! Ми з конем неначе становили одне ціле, прагнули знайти своє місце у всесвіті.
І завдяки внутрішньому чуттю я знайшов те місце в окреслених рамках на чистім аркуші паперу. Моя уява помістила коня в центрі. Раптом…
Так, моя рука, неначе я сам, не роздумуючи, вирвавшись із своєї сутності, почала впевненими рухами малювати коня з ніг — тільки поглянь, як гарно виходить! Вона відразу запетляла, минула тонесеньку вишукану путову кістку й пішла вгору. З тією ж твердістю, роблячи вигини, добралася до грудей скакуна. Як радісно стало! Й, знову петляючи, рука переможно марширує вгору: груди — просто ідеальні! Шия теж була такою самою, як у коня з моєї уяви. Не відриваючи руки, я повів пензля вниз від щік, хвилю повагавшись, відкрив рота міцної кінської щелепи, потім змусив скакуна висунути свого гарного язика. Повільно — а розслаблятися ж не можна — обвів храп. Знову, простуючи калямом угору, я в якусь мить глянув на все зображення. Обриси коня були тими, до яких прагнув, і я забув, що малюю, — вуха, природний вигин благородної шиї вивів не я, їх вивела моя рука. Вихором відтворюючи з пам'яті сідло, рука сама зупинилася й вмочила калям у чорнило. Зображуючи круп, міцний, округлий, ледь задертий догори, я ще раз оглянув малюнок і лишився задоволений. Склалося враження, ніби зараз стою біля свого скакуна, в малюнку, над яким працюю, і я з утіхою взявся за хвіст, переді мною — бойовий кінь, стрімкий кінь, його хвіст — зав'язаний. Відтворюючи місце, звідки виростає хвіст, круп, я так захопився, що, здавалося, у своїй же дупі відчував приємну вологу, і жваво вималював округлий, пишний кінський круп, а потім з любов'ю — ліву задню ногу й копита. Мене заворожили як власна рука, що наостанок вивела передню ліву ногу, наче перенісши її просто з уяви, так і сам скакун, якого я створив.
