Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
І все ж тепер він із самого початку віддалявся від Львова. І ніхто вже не відповість чому. Можливо, з дитинства призвичаєний до малювання по географічних мапах, він вигадав замкнути пів-еліпс Карпат пів-еліпсом власного польоту? Створити навколо центру Європи віртуальний овал імені себе самого?
Можливе й інше. Можливо, то був тунель — його персональний тунель, і він просто не мав вибору.
Усе на краще в цьому найкращому з існувань.
Ще тієї ж ночі у Львові режисер Ярчик Волшебник, п'яний в зюзю, розчавлений і нещасний, якимось дивом опинився на залізничному вокзалі, де випорпав з надупної кишені останній дріб'язок за право входу до платної почекальні підвищеної комфортності. Насправді ніякої комфортності — навіть пониженої — там не водилося, натомість безумовною перевагою була відсутність ненависних циганів, котрі останнім часом так на нього заповзялись. Ярчик Волшебник гепнув усією масою на вокзальну лавку і спробував розглянутися навсібіч у пошуках людського співчуття. Наведення різкості у вибалушених і мокрих очах не дало жодного наслідку. Проте, як тільки він добув із бічної глибокої надпочату пляшку "Бальзаму Варцабича", до нього підсів якийсь солдатик. Солдатик виявився дезертиром в очікуванні першої ранкової електрички дамой на Великдень.
"Це саме, — казав дезертирові Ярчик Волшебник, поки той прикладався до пляшки з темною гидотою, — це, як би сказати? Приїжджаю в п'ятницю, так? Відзнятий матеріал на касеті, бабки в конверті, так? Ну, як би повний порядок, так?".
Він уже всорокове розповідав цю історію. Солдатик майже нічого в ній не рубав, але вдавав, ніби слухає.
"Це саме, — казав Волшебник далі, — я собі таке — ну, поспав, поїв і дивитись касету, а там нічо! Уявляєш, служба, нічо! Ні-ху-я! Всьо пропало, служба! Кліп сезону, гаряча десятка! Така еротика — зе бест! Зе бест оф, служба!".
Він переводив дух, ковтав з пляшки і витирав сльози. Упродовж дня цю історію вислухали десятки випадкових і не знайомих йому людей. Спершу вона була зрозумілою, але чим далі, тим плутанішою. От і зараз її важко було дотямити:
"Тоді я, це саме, ну там конверт, бабло — от така була нев'їбенна пачка, і всьо зеленими, служба! І що ти думаєш? Я в конверт, а там, це саме — ціла пачка якихось бумажок, усьо в гівні, ціла пачка бумажок, якими задниці підтирали! Служба, товстезна така пачка, двісті задниць можна було підтерти, служба!".
Перевірено життям: як тільки Ярчик Волшебник доходив до цього місця, його проривало. Цього разу теж сталося — він заревів: "На касеті — пусто, а з гонорару гівно!".
Солдатик уже давно посилав волохатого мудака куди подалі, випивка у пляшці скінчилася, а знову і знову слухати, що "це всьо плащуни, служба, це всьо плащуни, нє, ти тільки це саме — касета пуста, а з гонорару гівно", було вже в падло. А проте він посилав його лише подумки: до першої ранкової електрички дамой лишалося ще дві години і все одно нє хір дєлать.
Так що тут і зараз остання для нас нагода побачити їх зблизька.
Наприклад, як прибитий втратами Волшебник поволі заспокоюється, як його втома забирає своє, як він говорить усе тихіше й невиразніше, зажовуючи цілі слова і фрази ("гонорар запиздили, австрійця замочили, вся касета в гівні"), й нарешті як він, ніби в яму, провалюється в розпач дрімотного заціпеніння. Солдатик поки що терпить цю голову на своєму плечі.
Мине кілька хвилин — і режисер Ярчик Волшебник, не розплющуючи очей, зауважить, як до платної почекальні підвищеної комфортності, скориставшися моментом, коли все навкруги, включно з білетеркою та охоронцями, мертво поснуло, зусібіч прослизають напівзігнуті скрадливі постаті в обдертому одязі. Вони безгучно посунуть на нього, викидаючи при цьому леза з колодок. Його жах підкотиться до горла, він зіщулиться, плащуни занесуть над ним ножі. Ярчик Волшебник закричить на увесь залізничний вокзал станції Львів.
Карл— Йозеф Цумбруннен міг би почути цей крик, якби йому на тому вельми залежало. Хоч він і віддалявся -і не тільки від Львова, але й від згадок про Львів. Цього разу він розпізнав під собою Брашов зі зграєю вороння, що обліпило шпилясту вежу й дахи Чорної Церкви і, вочевидь розпізнавши в ньому свіже астральне тіло, зчинило від того несамовитий рейвах у всьому підконтрольному просторі. Поворот у небі над Брашовом спричинив те, що Карл-Йозеф урешті потягнувся вздовж південного пасма Трансильванських Альпів. Мабуть, спеціально для нього місячного світіння додалося ще більше. Кожну ущелину і кожен скелястий виступ він побачив з такою ясністю, ніби сам їх для себе вигадував. У замках і палацах тієї ночі забавлялися, але всі забави вже переважно скочувалися до завершення. Дами закутували хутрами свої прозоро-бліді, обсипані місячним борошном, декольтовані плечі, так само бліді панове навзаєм розкланювались, поблискуючи медальйонами та моноклями. Добірні аристократичні товариства повагом сідали до тряских тарантасів і каруц, щоб іще перед сходом сонця дістатися своїми надпровальними звивистими шляхами домів і, хильнувши на сон добре настояної крові, завалитися спати по трунах.
Праворуч від Карла-Йозефа залишалася Сиґішоара з усіма її лабіринтами, трохи згодом за обрисами цитаделі, середньовічної аркади від міста Верхнього до Нижнього та лютеранської катедри він розпізнав Сибіу (ну так, він ніколи у житті там не бував, але він так само розпізнав би будь-яку будівлю, вулицю, площу будь-якого на світі міста чи передмістя — в цьому тепер була особлива перевага його нових можливостей, отже він вимовив у думках "Сибіу, Германштадт" і повторив цю назву ще кілька разів), а потім за різким викидом велетенської хмари змішаних отруйних запахів — ну так, нафтохімікалії, і сірка, сірка, сірка неминуче! — відразу визначив, що теж праворуч, але значно далі, за якісь півтора-дві сотні людських кілометрів, він оминає Тимішоару.
Трансильванія взагалі пахла нафтою, та й усе на світі пахло нею.
Сиґішоара, Тимішоара — обидві назви здались йому схожими на заклинання. Це була ще одна нить, досі не розірвана — дитяча і дитинна любов до заклинань.
Але, звісно, не лише замки, не лише ринкові площі іграшкових німецьких містечок, не лише шпилі й вежі. Найбільше було порожнечі, а друге місце посідали залізо й бетон, дев'яти-, десяти-, і дванадцятиповерхові трущоби, позавішувані шматтям білизни й пообтикувані сателітарними антенами мікрорайони, відтак ішли приміські смітники, індустріальні звалища, захаращені промислові території, пустирі і шахтарські поселення. Усе на своєму місці.
