Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги бесплатно полные версии txt) 📗
Макс
Він поставив джип на порожній парковці і неквапно рушив до адміністративної будівлі. Останні метри давалися нелегко, повітря після гір здавалося важким і брудним, тому він трохи постояв біля дверей, перевівши подих. Коридор був на диво прохолодним і порожнім, як і перші дві кімнати, куди він зазирнув, легенько постукавши у двері.
— Добрий день... — Але у відповідь не пролунала навіть тиша, просто порожнеча. Нарешті, у третій кімнаті він застав маленького старого чоловіка, який гортав службовий журнал і щось записував олівцем.
— Добрий день. Мені треба знайти, де похований Максим Бондаренко, — сказав Роман і простягнув служникові червінця. Той мовчки взяв гроші і поклав до кишені, вираз його обличчя не змінився ні на йоту.
— Коли?
— Що «коли»?
— Коли похований?
— Я точно не знаю. Може, рік, може, півтора тому.
Служник підвівся, підійшов до великого металевого сейфа, взяв з полиці шафи велику зв’язку ключів.
— Почекайте на вулиці, там є лавочка. Доведеться пошукати.
Роман вийшов: справді, під стіною стояла лавка, але не було і трохи затінку: сонце стояло в самому зеніті, тому він залишився біля входу, під старою великою липою, яка давала хоч трохи прохолоди. Хвилин через десять вийшов служник.
— Сектор тридцять восьмий, могила номер сто дев’яносто п’ять.
— Це далеко?
— Кілометрі зо три.
— А машиною можна?
— Ні, машиною не можна, тільки за посвідченням інваліда.
— А якщо так? — Роман вийняв ще одну зім’яту десятку, яку служник, не вагаючись, засунув до кишені.
— Ні, не можна: повно начальства. Підете прямо, до перехрестя, там повернете ліворуч, метрів через сто — праворуч, потім весь час прямо, нікуди не звертайте, там таблички стоять. По ліву руку — її легко знайти, я згадав: могила вся в квітах, туди майже ніхто не ходить, крім однієї бабусі, вона за нею і доглядає.
Роман зітхнув і зайшов на цвинтар. Куди не кинь оком, — могили. «Мруть люди!» — скорботно подумав він, і це була правда, бо що їм ще лишалося робити?
Служитель не збрехав — могилу не можна не помітити: ціле море квітів. Він підійшов і, важко дихаючи, сперся на огорожу, уважно глянув на скромний пам’ятник. Із каменя на нього дивилась майже незнайома людина. «Ну, привіт, Максе, — сказав тихо Роман, — скільки ми не бачилися? Довго. Пробачай: справи, справи... — Він вийняв маленьку пляшку коньяку. — Трохи вип’ємо, Максе, пухом тобі земля. Бачиш, яке життя, ніколи навіть до товариша на могилу завітати... — Він знову надпив коньяку. — Я не виправдуюсь, сам розумієш, як воно зараз: на похорон не зміг приїхати, був у відрядженні, потім забігався, і от... — Він розвів руками. — У нас тут більш-менш, усе в порядку, тільки спекотно, але ти і сам, певне, знаєш... — Роман знову приклався до пляшки. — Я закурю, добре? Мотаємось, спішимо, а куди спішимо? От тобі вже нікуди поспішати... Їздив оце на Тибет, цілий місяць. Повна херня, нічого такого, ну, ти розумієш: шамбала-мамбала — до сраки це все, хіба що схуд — хоча б якась користь, але однаково: сам бачиш, я і тепер не дуже-то й стрункий... Пробач, Максе, але я й досі не вірю, що це ти тут лежиш... Я розумію, що експертиза встановила і таке інше, що упізнали тебе — за одягом, ланцюжком на шиї, але, пробач, чуєш, Максе? — твоя стара вже геть нічого не бачила, тобто, розумієш, мене весь час гризуть сумніви. Тіло-то було без голови, голова-то була відрізана! Наче трамваєм переїхало. Ну, як таке могло статися? Максе, ти знаєш — тільки не смійся, — але я думаю, що ти не помер. Я розумію, що абсурдно отак-от розмовляти тепер із тобою, як із мертвим, і вважати, що ти живий, — але я сумніваюся, розумієш? Та хіба не абсурдно і те, як ми стояли на Майдані, пам’ятаєш? Але було класно, погодься. То було класно! Ми, звісно, мало спілкувалися, у тебе своє було життя, у мене — своє... — Роман глибоко зітхнув. — У мене все гаразд, одружився, доньці вже три роки скоро, бізнес взагалі — тьфу-тьфу-тьфу, нормально, джип от придбав... «Чероккі». Тобто все тіп-топ, бухаю тільки забагато, але ж якось треба себе підтримувати в формі... Максе, знаєш, тут багато балакають про тебе, але я не вірю. Кажуть, це ти підірвав бомбу на стадіоні. Я не вірю, що це ти зробив! — Він знову закурив. — Що тобі ще сказати? Я ні про що не шкодую, чесно. За винятком... так... Знаєш, коли того вечора по телевізору сказали, що його підірвали і що загинуло багато людей, я зрадів. Я нікому про це не казав — тільки тобі, тому що це таке досить гидке і досить солодке відчуття помсти... Мені гидко уявляти, як він її цілує, як вони лягають у ліжко, як снідають разом... особливо як снідають... Але потім, зараз, зачекай, я покажу. — Він тремтячими руками поліз до великого портфеля. — Та де ж вона, Господи? — І став перебирати папки, якісь папери, нарешті знайшов стару газету: — Ось, потім вийшла газета, — Роман показав на кольорове фото: чоловік у синьому костюмі, жінка у стильній червоній сукні тримає на руках малого, поруч собака, молода німецька вівчарка. — Тут написали, що вони всі загинули. Всі, крім собаки, — Роман сумно усміхнувся. — Собаки на футбол не ходять... Я шкодую лише про одне... Як я міг так вчинити? У мене чудесна сім’я, все гаразд, але, розумієш... — Він замовк на хвилину. — Мабуть, усе так і мало статися, так би мовити — доля, не знаю... Куди дивиться той Бог? Пухом тобі земля, Максе! — Він знову надпив із пляшки. — Так що про тебе багато чого тут базікають. Винуватців, як ти розумієш, досі не знайшли, кажуть — замовне вбивство, політика, те-се, мовляв, туди йому і дорога, але, бачиш, у місті й про тебе не забувають... Тобі, мабуть, сумно самому тут лежати, мало хто до тебе приходить і рідко, твоя бабця Настя померла, син виїхав-таки до Канади, він змінив прізвище: ви ж майже не спілкувались — він, певне, навіть не пам’ятає, який ти на вигляд, навіть нічого про тебе не знає, ти для нього лише фотографія, ну, це твої справи, не сердься... Однак могила в тебе красива, прибрана, просто ціле море квітів, хто їх тобі тільки садить... Хочеш, я розповім одну історію? Я нікому її не розповідав. Зараз, тільки підпалю сигарету... Це сталося на Спаса. Вони їхали веселі і впевнені крізь ясний серпневий день, водій лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з кошика — того року вродило багато яблук... Вони їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове життя, і тому трохи тривожились, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали цілу жменю надій. І тут у водія відірвався тромб. Від серця. — Роман замовк і опустив голову. Здавалося, що він плаче. — Ця історія про неї, друже. Про всіх нас. Вони потрапили в аварію... Військова вантажівка... Її звали Віра... Так усе й почалося... »
Віра і Ромчик
Невеличка кімната, яка править за спальню їм обом. Горить настільна лампа, на яку, щоб світло не било в очі, накинуто рушник. Із обстановки й речей видно, що тут мешкають люди не дуже заможні, але акуратні. Вони живуть тут недовго і мають намір скоро з’їжджати. Меблів мало: стілець, потерте крісло, журнальний столик, шафа, ліжко. За вікном чи то рання весна, чи то пізня осінь — не розібрати. Інколи чути звуки дорожнього транспорту й автомобільної сигналізації. Найпевніше, це спальний район невеличкого міста. З вікна видно озеро. Темна вода виблискує розмитим рогатим місяцем і вогнями вуличних ліхтарів. Одинадцята година вечора. Хлопчина лежить накритий ковдрою, жінка, в шовковому халаті, розписаному в японському стилі, сидить поруч, трохи схилившись над ним, і гладить руку. Вони про щось говорять. Поруч із ліжком спить пес, велика німецька вівчарка. За стіною інколи звуки сусідської сварки, яка поволі стихає.
— Мамо, розкажи мені, будь ласка, казочку.
— Жила-була в лісі Пташка. Звила вона гніздечко і народила пташенят. Маленьких симпатичних пташенят — таких, як ти. Жили вони щасливо, пташенятка росли, Пташка літала в ліс і в поля, добувала їжу...
