Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Перш ніж ми остаточно переїдемо до хрущовок — щось іще згадаєш з того першого дому?
Усього так багато, що мені залишається пунктир. Пам’ятаю сусідів. Коли від нас виходилось у двір, то першими були двері до помешкання єврейської родини Дротів. Там жили дві сестри — Аня і Софа, вони багато возилися зі мною в часи, коли я ще повзав. Їм, як усім дівчаткам, було цікаво бавитися такою живою тлустою іграшкою. Потім вони вчили мене їздити на триколісному ровері. Пам’ятаю, що в них була платівка з «Шербурзькими парасольками» і вони по тисячу разів на день пускали її, раз за разом, знову і знову, тисячу разів на день! Їхніх батьків звали Іда і Копель, вони розмовляли смішною російською, але тоді майже всі розмовляли смішною російською. Включно з самими росіянами. У Дротів був найперший телевізор і вони часом запрошували на нього сусідів — якщо увечері показували яку-небудь «Судьбу чєлавєка». Або «Хаждєніє по мукам». До них же батько ходив у 66-му на футбол.
Ага, футбол. Ти ним цікавився?
Це заслабке слово. Але почалося все приблизно з моменту, коли телевізор з’явився і в нашій хаті. Приблизно тоді ж батько став забирати мене на матчі нашого «Урагану». Пам’ятаю, як наші вчистили 3:0 «Нафтовикові» (Дрогобич) і 4:0 «Харчовикові» (Бендери). Ми йшли — тисяч із п’ять горлодерів — довжелезною колоною зі стадіону по вулиці Шевченка і скандували щось типу «Сини Бандери побили Бендери!». Крім того, я дико вболівав ще за дві команди — збірну СРСР і київське «Динамо». Часом за львівські «Карпати», але за «Динамо» більше. З ними все склалося дуже своєчасно: я став їхнім фаном якраз у роки, коли вони тричі поспіль вигравали першість Союзу, більше такого не повторилося. З усіх трьох моїх команд я більш-менш стоїчно переносив поразки збірної і франиківського «Урагану». Але поразки Києва іноді доводили мене до плачу. Я лив сльози і в 67-му, коли вони у Кубку чемпіонів продули «Ґурнікові», перед тим фантастично вибивши з гри «Селтік» (Ґлазґо), і в 68-му, коли вони вилетіли з того ж Кубка, програвши «Фіорентині», але найгіркіші — у 69-му, коли вони проїбали першість Союзу з московським «Спартаком». Це був кошмар, а не матч. Ми жили ним уже кілька тижнів поспіль — то мав бути київський реванш за поразку першого кола 1:2 в Москві. Протистояння київського «Динамо» і московського «Спартака» у старих радянських чемпіонатах важко порівнювати навіть з простистоянням «Барси» і «Реала» в іспанських чи того ж «Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її. Тому кілька тижнів ми тільки про той матч і тринділи — у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант був один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я закривав очі і бачив прекрасні м’ячі, що влітають у сітку московських воріт — Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, якийсь кінець жовтня чи вже листопад, тяжкий холодний дощ не припинявся ні на мить — що в Києві, що у Франику, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол на контратаці. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве котився по полю, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати у жоден з футболів — ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден прекрасний м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я став рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене «Перестань!». Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається — сталося, курва, неможливе — хтось помер, щось померло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі, горе-горе тій чайці-небозі, що вивела чаєняток — мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно багато блював, а він приповз десь аж над ранок, п’яний в дрезину чи навіть у драбадан, промоклий до нитки і в грязюці. Такий футбол.
І ти продовжував плакати над футболом усі наступні роки?
Та ні, з роками хлопці просто втрачають цю здатність — плакати. Хлопці не плачуть, як відомо. Десь після одинадцяти — дванадцяти це як рукою знімає. Часом і хотів би, але вже не можеш, лише схлипуєш. Це, вочевидь, початок статевого дозрівання, коли в тобі надовго засинає якийсь організаційний центр плачу. Він потім знов оживає десь після сороківки, але вже по-іншому. Щоб закінчити з футболом: пік мого вболівання випадає на 70-ті. Наприклад, чемпіонат світу 74-го року. Я про нього, здається, все пам’ятаю. Скажімо: у матчі збірної ФРН проти Чилі турецький суддя вигнав з поля чилійця Касселі за симуляцію. Або: поляки накидали Гаїті 7:0. А від Африки тоді брала участь лише одна команда і то був Заїр.
А хто забив полякам у півфіналі?
Ну, це дуже просто! Мюллер, Ґерд Мюллер. От якби ти спитав, хто з югославів забив третій гол з дев’яти в матчі проти Заїру, то я б ще задумався. А загалом моєю любов’ю була тоді Голандія, таки найкраща у світі, просто їй не щастило — і в 74-му в Німеччині, і в 78-му в Арґентині вона мусила у фіналі грати проти господарів.
Гаразд, облишмо футбол, бо це засмоктує. Я вже й сам починаю мучитися згадуванням, хто кому не забив якогось пенальті. Ми ще не завершили з подвір’ям на Гаркуші?
По-справжньому цього не вдасться завершити ніколи. От я зараз думаю: про що мені ще сказати? Про інших сусідів, про їхні непорушні, наче на палі понастромлювані, і такі ж вишкірені, голови у вікнах? Про сім’ю ворожок у глибині двору? Про збирання горіхів або черешень? Про дитячий майданчик з гойдалками, де літніми вечорами пересувна кінобудка задурно показувала мультики і старі революційні трилери? Про Малого Володьку, якому я різко з’їздив ребром долоні по шиї, просто в борлак, і він перестав дихати, посинів, а в мене відняло коліна, бо я уявив собі, що він зараз помре і хтось із моїх батьків буде змушений відсидіти за мене в тюрмі?
Обійшлося?
Вискочила мама, яка саме слухала зі Львова недільний концерт на замовлення. Між 13-ю та 14-ю годинами щонеділі Львів передавав на середніх хвилях концерт. Музика Білаша, слова Павличка і всяке таке, мама це любила. Вона влила у Малого Володьку цілу склянку сифонної газводи з малиновим сиропом, і він віддуплився. Пізніше, буваючи в нас у хаті, він ще кілька разів удавав, наче щось йому забилося в горло, а він не може впіймати подих і синіє. Бо він дуже запам’ятав ту газводу з сиропом і в таких випадках завжди її отримував. Ага, ще бувала повінь — два роки поспіль, улітку. Якось так виходило, що дощі падали по сорок днів і ночей і тоді обидві Бистриці здувалися і виходили з берегів, і несли на своїх цілком здичавілих хвилях уламки домів, дерева, копиці, одного разу хтось бачив, як несло корову і вона була ще жива, але з поламаними ногами, іншого разу несло автомобіль, «Волгу». Так Волга поєдналася з Бистрицею. Дивакуваті приятельки моєї бабці казали, що це через польоти у космос. Може, й мали рацію. У будь-яких проявах кінця світу вони орієнтувалися найкраще.
Були ще якісь прояви? Крім польотів у космос і китайців?
