Олив'яний перстень - Васильченко Степан Васильевич (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
— Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…
І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
…Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, — в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись. — Та й нащо вона, ця бандура? — питав Валя.
— Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, — мати не дали, — пояснив Василь.
Вітя був насуплений — прояснів.
— Я вперше побачив її — думаю, думаю, — ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан — не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.
— Сміються.
— Василю, знаєш що? — надумав Валя. — Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.
— Беріть, спасибі скажу, — махнув рукою Василь, — бо вона мені колись таки одіб'є печінки.
Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп.
Регіт.
Оце так машина!
…Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.
— О, це вже щось вигадали, — промовила Настя. Дівчата заздро почали прислухатися. Аж ось щось застукотіло в двері. Тихий голос Костя:
— Дівчата, ви ще не спите?
Кинулись. Обидві разом:
— Ні, а що хіба?
- Ідіть, будемо ступу судити.
— Що?
— Суд над ступою вчинимо.
Соня схопилась, пішла по сінях.
— Суд! Суд!
Далі швидко те-се на себе — вискоком із сіней.
Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
Босий, без шапок, у білих сорочках.
Голова:
— Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповіщаю розпочатим…
XIII
Не пройшла марна праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі — п'ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти.
І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.
— Я чоловік бездітний, стара все нездужає — невправка. Я такий, — додав він, — що дурно й не схочу, що слід — заплачу.
— Хто піде? — переводить очі з одного на другого. Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:
— Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде — я піду до вас, дідусю.
Звечора й пішов.
Другого дня піщов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.
А ще через день зник десь і Вітя.
Двір Бондаришин затих.
У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.
Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. «Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, — краще, ніж яке рідне».
Про Валю та діда Маркіяна люди казали: «Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох». Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: «Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка».
Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.
XIV
А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: «Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. — Хвалиться: — Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив».
Коло перелазу з'являється Валя:
— Добривечір! От дід — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять…
І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…
До гурту підходить Василь:
— Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді — вистава!
- І п'єска буде? — швидко запитала Настя.
— Аякже! Першою піде.
— Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? — затурбувалася зразу Настя.
Всі засміялись.
— Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
Настя зніяковіла, розсердилась:
— Написано в п'єсі — «червона хустка», то й треба, щоб така була.
— Ну, гаразд, десь позичимо, — миролюбно згоджувався Василь, — а головне — треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі — по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
— А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
Один по одному підходять:
— Це ти, Вітю?
Мовчить.
— Ніби не Вітя.
Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
— Ні, таки Вітя! — і далі стурбовано:
— Е, та він чогось плаче!
Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
— Чого це він?
— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий!
— Чого це ти, Вітю?
Вітя крізь плач почав щось бурчати:
— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…
Дивуються, серйозно:
— Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
- Є! — крізь сльози вимовив Вітя.
- І мама є?
- Є.
— Ну, так який же ти сирота?
Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
— То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
— Як мені на осінь… у солдати…
— Ану заждіть. — Кость швидко нахилився: — Ану дихни?
— Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
Всі зареготались.
Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
Кость суворо:
— Та й де це ти так налигався, Вітю?
Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати — вирвався, на моріжок упав. Хлопці — в сміх.
— Годі! Годі! — обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п'яного.
— Вставай, Вітю, та підеш спати.
— Я сам, я сам, Настуню! — Справді встав-таки сам, патякає:
— Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого… отого… — Вітя люто тикав пучкою на Костя, — отого носатого, отого вирячкуватого… вухатого.
