Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

Але в хвилини згадування про це, Маріца щосили махає перед очима руками — ніби відганяє настирливу комашню: стирає небезпечні думки. Тоді обмацує голову, груди… ну, все… годі… вона лише на хвилину дала волю своєму розпачу й думанню. Вона просто знесиліла… бо нікому її підтримати… паркан — і той час до часу підпирають, щоб не впав. А вона ж не дерев'яна… а якщо подумати — то їй і впасти ні на кого… та годі… годі… ось зараз вип'є свій корвалол… свої вітаміни.

їй без здоров'я не можна. Не можна ні грипувати, ні впадати в депресію, ні згадувати чоловіка.

їй можна бути тільки здоровою й незворушною.

О, тут їй треба бути камінною, гранітною… як отой бовдур із кепкою (прости, Господи!), що бовваніє в сутінках на містечковім майдані, з простягнутою рукою, нібито в когось милостиню просить… Маріца — і та на милостиню не розраховує, а лиш на власні сили… за багато років добре придивившись до пам'ятника, Маріца зловила себе на думці, що той, хто майстрував його, сам, напевно, мав якусь фізичну ваду, бо хіба він подумки не розправляв ту гранітну руку вздовж тіла? А коли би бодай уявно розправив, то побачив би, що пальці однієї руки сягнули би литок… хіба таке може бути… але скільки навколо дурного та дивного… чи хто зважає на таку дрібницю — довжину рук на пам'ятникові?!

Маріца прихиляється головою до гойданки — і сухі її очі починають блудити вечірнім небом. Як гарно у світі цієї миті!

Недосяжні й безтурботні зірки невинно тремтять над її головою — але жодна із них не може втішити байдужого Маріциного зору.

Ні її душі.

Ні тіла.

Повний місяць гойдається в легких поодиноких хмаринках — проте його забава не має зараз жодного чару, жодного змісту.

Маріца натомлено бреде поглядом уздовж безконечного Молочного Шляху — але тільки бачить, а не відчуває, тільки розуміє, а не насолоджується.

У неї немає насолод.

У неї є хворий Христофорчик.

Подеколи їй здається, що син її розуміє й жаліє. Бо часом сидить припертий до одвірка цілими годинами, коли вона строчить «Зінґером» нехитрі сукенки й спідниці.

Коли б не розумів, що вона старається для нього, чи міг би так довго спокійно всидіти?

Без пігулок.

Уколів.

Без Одарки.

О-о-о… щоб не збожеволіти від думок, яких нікому довірити, подеколи пізно ввечері, коли Христофор утихомирений снодійним, а сусіди похропували через стіну, Маріца гасила верхнє світло, впівголоса вмикала старенький і немодний тепер програвач «Сиріус» і ставила затерті платівки з музикою своєї сонячної Молдови.

Тоді вона також могла надовго заплющити очі — й безконечно слухати тужливі мелодії рідного їй наю чи флуєра.

Мелодії були такі, що мороз ішов щоразу поза шкірою і вогонь розливався в жилах… що можна було плакати, як за померлим, чи тільки схлипувати, як після солодкого розстання… а можна було просто підперти боки руками, не встаючи з-за столу, і уявляти гарячий танець гарячих її земляків.

Чим сумнішим було Маріцине щоденне життя, тим частіше їй хотілося радісної, несамовитої музики… отої, що несе тебе, як повенева вода, в глибини чорні, невідані, небезпечні… тієї, за якою не встигає ні серце, ні ноги… шаленіючої, як сухий вогонь… як спраглі, несамовиті уста.

Тоді Маріца хилиталася в кріслі, ніби п'яна, у такт мелодії — а далі довго тихцем плакала…

бо хилиталися перед її запаленими очима жовто-зелені гони молодих соняшників…

і дзвонили повними червоними боками пузаті ґоґошари [4] та перці…

наливалися хмільними соками безкраї виноградники, щоб згодом заграти пінистими, п'яними молодими винами…

її молода мама, пов'язана білою хусточкою й картатим фартушком, вибирала з печі гарячий хліб…

а молодий і здоровий батько в зеленому капелюсі і в сап'янових чоботах незлостиво ляскав посеред двору батогом в її бік: «Мой, фетіцо, мой [5]…».

А вона, розчервоніла, схвильована Маріца тулила до грудей фотокартку безвусого солдатика, що, здається, усміхався цілому світові й одній лише своїй Маріці, — і ніяк не наважувалася підійти до батька, щоб показати своє перше, молоде своє щастя, яке вгорнуло її туманом і хмелем…

і тепер вона стоїть на батьківському подвір'ї хмільна, ніби вийшла із винного погребу…

Маріца слухає жалісливий плач скрипки з-під голки старенького програвача, і чує, що з неї тягнуть жили…

так, певно, в давні часи на її батьківщині гайдуки катували неприятеля…

так тутешні опришки, мабуть, розправлялися з паничами…

і ця музика, певно, колись розправиться і з нею…

бо жодне живе серце не витримає такого віртуозного знущання тонким смичком розпуки й болю…

бо нічого, крім подаленілих спогадів, не має Маріца відтоді, як помер її коханий Христофор Колумб.

Вона після того ні разу не була в своєму веселому і яскравому Фрунзе Верде…

навіть батьків своїх не бачила мертвими…

не відпустила її бідна дитина на похорон ні до батька, ні до матері.

А вона ж не камінна. Вона провину свою чує.

Бо мама іноді з нею у сні говорить. Заспокоює мама.

А тато ляскає перед очима батогом — але спини її не дістає. Певно, сердиться тато. Бо де ж то таке ще було, щоб рідна дитина не попрощалася зі своїми батьками перед їхньою останньою дорогою?!

Може, гніваються.

А може, прощають: знають, як важко їхній Маріці.

…Гойдається Маріца в нічних сутінках на дитячому майданчику — чекає, коли в хаті Одарка засвітить світло.

І отак скаче думками з веселого на сумне.

То музика їй вчувається.

То похоронні голосіння.

То рев сина.

То скавуління цуцика.

Маріца міцно — обома руками — стискає розпалену голову.

Заплющує очі.

Зціплює зуби.

Ні, краще розслабитися.

Отак, ніби розперезатися чи скинути з себе одяг перед сном.

Вона хоче бодай раз нарешті зануритися в саму себе. Промацати кожну клітинку… ні, не руками — відчуттями. Вона ніколи не є насправді наодинці. Їй завжди ніколи. Вона завжди похапцем вмивається, одягається.

Вона й живе похапцем, немовби кудись біжить чи щось наздоганяє.

Тільки дитину свою любить так, ніби робить останній вдих. Нібито ніколи не дихала післядощовою свіжістю чи різкістю вітру.

Вона свіжості життя так ніколи й не відчула, а вже їй і ніколи.

А хіба від неї залишилася тільки подоба людини, яка не знає іншого слова, крім «повинна» і «треба»?!

Маріца хоче заглушити оті одночасні голоси і звуки. Навіть навіщось тупотить ногами… начебто можна втоптати в землю свою розпуку й безнадію.

І раптом під її сандаликом хрускає… Господи, звідки тут цей майський хрущ? Його панцирні крила хруснули голосно, як хрускає переламана кістка людини.

Маріца вмить зіскакує з гойданки. Вона почуває себе немилосердним катом… так, нібито потрощила чиюсь живу душу.

Жінка готова крикнути в ніч — але цієї миті вікно її недалекої квартири вибухає яскравим світлом.

І Маріца щодуху мчить через дитячі пісочниці. Начебто мчить на пожежу.

…Завжди заставала порожню квартиру, повну змішаних запахів — Одарчиних «Быть может» і розвіяного запаху гарячого людського тіла.

Дивилася на втихомиреного сина, груди якого здригалися в солодкому сні, — і аж тоді її покидала напруга. Господи… який ти добрий і милосердний: бо ти дав спокій її нещасній дитині. А отже, трохи спокою і їй — Маріці.

В такі хвилини Маріца не думала, як буде далі: коли Одарка відмовиться приходити, чи коли, сохрани, Господи, вмре. Такого бути не могло: такого Маріца вже не витримала би.

Але вона знає, що в Бога також вичерпуються запаси випробувань для людини. Бо навіть Бог не є товстошкірий. Він притримує чашу горя кожному, ділячи одне велике, вселюдське, горе, мов каравай, — на кожного і всіх: щоб нікому не було ні обиди, ні заздрості.

Отож Бог вирішив дати Маріці перепочинок, пославши Христофорові Одарку, яка, а Маріца цього певна, не могла вмерти ніколи.