Старі люди - Андрухович Софія (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Той не розгубився. Розвернувся до неї лицем, тоді виліз на поручні і спитав, лукаво всміхаючись:
— А скіко дасте?
— П'ятдесят.
Хлопець змахнув руками.
— Сто! — сказала Марта.
Туристи невдоволено загуділи.
— Навіть сто п'ятдесят, — зітхнула з полегшенням благодійниця, зрозумівши, що перемогла. Хлопчисько перерахував гроші і, поки не пізно, зник.
Обідали ми в ресторані «Гуцульщина». Здавалося, що про божевільну багатійку чутки рознеслися по цілому містечку. Офіціанти готові були пережовувати принесені м'ясце й палюшки, зготовані спеціально на Мартине замовлення, і класти вже пережоване їй до рота. На нашому столі не залишалося вільного місця, але деруни з грибною підливою, запечена з яблуками качка, грецькі, французькі салати, тушковані овочі, кілька різновидів вареників, борщі, печеня по-гуцульськи, морозиво зі свіжими фруктами, чаї, коньяки і вина все з'являлися і з'являлися, офіціанти підсунули до нас ще один стіл, застеливши його вишитим обрусом. Запалили свічки. Люди за сусідніми столами обертались із зацікавленням і осудом.
Я помітив, як вусата адміністраторка, не зводячи з нас свого швидкого і хитрого погляду, кудись потелефонувала, і хвилин за двадцять до залу завалила ціла банда народних музик зі скрипками та бубнами, з цимбалами, сопілками, і навіть однією трембітою.
— Всебічний розвиток, — ні в тин ні в ворота вдоволено сказала Марта. Напевно, вона мала на увазі багатогранність обслуговування і універсальні таланти яремчанських умільців. Вихиливши сто грамів перцівки, Марта додала:
— Квінтесенція гуцульської культури.
Музики вишикувалися півколом біля наших столів, лисий, з прилиплим до голого черепа брудним і мокрим від поту пасмом жалюгідного волосся чолов'яга в розхристаній, вже не першої свіжості вишиванці з полтавським орнаментом, який, видно, був художнім керівником колективу, жагуче стрельнув на Марту очима, і, відрахувавши «йден, два, три, штири!», вшкварив на скрипці коломийку.
Офіціанти на чолі з адміністраторкою, затаївши подих, згрупувалися в кутку і спостерігали за нашою реакцією. Мартина поведінка виправдала всі їхні сподівання. Вона начепила собі на голову ниніпридбаний солом'яний капелюх із написом Marlboro і кинулася в тан. До неї з-за сусіднього столу приєдналися сивий дідок з коштуром та чоловік середнього віку, який, судячи з подібності, доводився дідові сином. Їхні супутниці невдоволено спостерігали за дійством.
Звідкись виринула дрібненька дівчина з чималим горбатим носом, чорними очима і чорним волоссям. В руках тримала синього кольору мікрофон для караоке. Кульгавий дідок підхопив Марту за стан, і вони закружляли навколо нашого столу.
Хоч пісня — ти знаєш, Фйоно — не з моїх улюблених, але вона так пасувала до ситуації, до оточення й до інтер'єру, та й голос у дівчини був не найгірший, що я відчув раптом, наскільки все добре і весело. Знаєш, так буває: сидиш, спостерігаєш за всім, ні про що особливо не думаєш, і раптом ловиш себе на усвідомленні того, що всередині ти теплий і легкий, і немає на світі жодного суму, якому слід було б надавати хоч якогось значення, що життя дуже хороше, про смерть нема чого й думати і — головне — так буде завжди!
Тим часом Марта вихилила ще перцівки, відібрала у дівчини мікрофон, прочистила горло — я думав вже, вона почне співати. Але вона сказала:
— Пані та панове! Я розповім вам цікаву байку з гуцульського життя. Аплодисменти!..
Прогриміли оплески. Я озирнувся на зал: всі обличчя були звернені до Марти, всі очікували чогось незвичайного, переглядаючись та обмінюючись посмішками. Музики за непомітним знаком свого керівника заграли симпатичний квікстеп, носата співачка танцювала з сином кульгавого дідка, а головна героїня продовжила:
— На жаль, я не пам'ятаю подробиць. Та й у такому стані, — вона зробила невизначений жест рукою, але публіка засміялася, — важко чого-небудь не понабріхувати, але я сподіваюся, ви мені вибачите. — Підтвердженням цього послужили ще бурхливіші оплески. — Предком сера Джона Мальборо, — Марта зняла з голови капелюх, помахала ним в повітрі, а тоді знову всадила собі на голову, — був сер на прізвище Черчіль. Батько цього Черчіля теж був Черчілем, а от мати — та була вроджена Дрейк. Ні, ви неправильно подумали: славетний корсар Френсіс Дрейк не доводився їй батьком. Татко пані Дрейк-Черчіль називався Бернардом, і він не доводився Френсісові ані братом, ані сватом. Але матінка-королева, заклопотана більш важливими справами, не заглиблювалася в наявність чи відсутність родинних зв'язків між Дрейками. Щоб віддячити доблесному піратові за службу на благо корони, вона одарувала того титулом і гербом з трьома ящірками, який належав не кому іншому, як нашому старому знайомому Бернардові. А той, розлючений за таке нахабство не на жарт, з'явився до придворного улюбленця і в нападі сліпої люті відтяв грозі морських просторів праве вухо. Ось така історія нашого народу…
Марта передала мікрофон співачці, отримавши натомість партнера до танцю.
— Ви маєте де спати? — прошепотіла мені на вухо корислива адміністраторка. — У мене є дешева кімната зі всіма вигодами. Нічого зайвого.
Мені було вже байдуже.
Пізньої ночі ми йшли слідом за вусатою пані Галею, петляючи вузенькими вуличками, дуже схожими на сільські. Знову з'явився зниклий ще вранці Тарзан і не відставав тепер ні на крок.
Кімната виявилася великою, обшитою пахучим деревом. «Всіма вигодами» було одне гігантське ліжко: і справді — «нічого зайвого». Марта захопилася широкими вікнами на цілу стіну.
Я влігся першим. Збуджена веселим вечором Марта ходила взад-вперед, заглядала у вікно, розмовляла з Тарзаном, який прикидав, чи не вмоститися б і йому поряд зі мною.
— Щастя ще, що нічка немісячна, — сказала Марта. — Бо спали б ми, як у світлі прожекторів.
Іноді її усмішка здавалася мені зовсім дитячою. Тепер я подумав, що отак в темряві блукаючи кімнатою, ця жінка по-дитячому, ґраційно і незграбно водночас, ще й рухається. А коли вона нарешті вмостилася з іншого краю ліжка, до мене долинув її запах немовляти.
— Я колись читала оповідання, де чоловік, який ненавидить цибулю, прокидається одного ранку і помічає, що його пальці тхнуть нею, — на моє прохання щось розповісти почала Марта. — Запах викликає у ньому огиду, відчай, брудні, слизькі, липкі й непристойні асоціації. Руки починають тремтіти, в голові паморочиться, чоловік кілька годин поспіль намагається відмитися від нав'язливого аромату, через що запізнюється на роботу, але все марно: запах переслідує його всюди, відволікає від праці, від бесід, від їжі. День минає, як жахливий сон. Герой, спухлий, мокрий від поту, червоний, повертається додому і розповідає своїй молодій красуні-дружині про нестерпний цибуляний дух, який його переслідує. Дружина намагається заспокоїти чоловіка: можливо, назавтра все зміниться. Він кохає її до нестями. Вони обіймаються і йдуть в спальню, де герой на якийсь час забуває про свої цибуляні неприємності і навіть засинає з усмішкою на устах. Але, прокинувшись зранку, перше, що чує — це разючий сморід цибулі. Його страждання росте і ускладнюється, кожен наступний день наповнються новими неприємностями, пов'язаними з запахом, і лише красуня-дружина здатна зменшити біль і примусити чоловіка забути про нього. Тільки ненадовго — щоранку запах повертається, і ось за якийсь місяць-два ми застаємо кволого, розбитого, немічного героя, прикутого до ліжка, із запаленими червоними очима, з жовтою шкірою, руками, які трясуться, ніби в старого алкоголіка. То вже не людина, а якась жалюгідна її тінь, скелет, що, дивом випорпавшись із землі, перебуває поміж живими, хоча весь аж тхне підземеллям, смертю, цибулею. Лікар виносить свій вирок. Дружина ридає, кинувшись на груди приреченому чоловікові. Він заспокоює її, кажучи, що прожив щасливе життя завдяки їй. І тоді жінка зазирає своїми прегарними волячими очима просто в його просяклу цибулею душу, і, часто-часто кліпаючи віями, шепоче, що то вона в усьому винна, що кожної ночі натирала шкіру чоловіка соком цибулі, бризкала сік на одяг і постіль, клала цибуляні кружальця в кишені його пальта і маринарки, і навіть черевики натирала порізаними шматками цибулі. Робила так щоночі ось уже протягом місяця чи двох, кожнісінької темної ночі, коли він, щасливий, спав з усмішкою на устах після їхніх любощів.
