Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (лучшие книги .txt) 📗

Ходімо, говорить, тут уже зачиняють, ходімо, тут поруч є клуб, і там сьогодні має бути кльовий джаз, кльовий джаз, повторює він на дурнуватий англійський манер, я погоджуюсь, усе одно почався вікенд і робити нічого, навіть онаністи розійшлися по домівках, що вже говорити про двох таких чуваків, як ми з Джоном Ленноном, лишалось тільки щось зробити з індусом, Леннон радить його залишити біля університету, бо тут, мовляв, його місце, його тут усі знають, тож ніхто не образить, ми виносимо його у вогкі сутінки, кладемо на лаву під корпусом, я ще повертаюсь у корпус, купую в автоматі одноразове горнятко з кавою і ставлю індусові в узголів’ї, хай прокинеться не з порожніми руками, якщо прокинеться взагалі.

І протерши паперовою серветкою свої круглі окуляри, Джон Вінстон Леннон веде мене слухати кльовий джаз. Ми вирішуємо спочатку купити гашиш і вже тоді слухати джаз, хоча я наперед знав, що цим все і завершиться, чогось хорошого від цього чоловіка годі було сподіватись, але, розумієш, мене відволікло те, що ми залишили індуса, я подумав — о, якщо він не хоче тягати за собою цілий вечір обковбашеного індуса, може, він не такий безнадійний і хоча б трішки думає, що робить, ну, але гаразд, я помилився, чого там. І ми йдемо в міський парк і знаходимо там цілу купу албанців, які продають гашиш, албанці обступають нас тісним колом і починають дружно ґелґотати, протягуючи час од часу свої кулачки із затиснутими пластиковими пакетиками.

Джон Леннон поводиться просто як мудак, він зверхньо дивиться на албанців, починає говорити з ними чомусь англійською, його ніхто не розуміє, тоді він починає плескати їх по плечах і кричати «гашиш, гашиш», розлякуючи останніх японських туристів, які цього березневого вечора не знати навіщо забрели до парку. Врешті-решт із гамірливого натовпу виокремлюється найпрудкіший представник албанського народу, відводить нас убік і пропонує купити в нього два грами. Я уважно дивлюсь на нього. На ньому святкові чорні черевики та спортивний костюм. Але спортом він, мабуть, не займається.

Я намагаюсь уявити, яким саме спортом він міг би займатись в разі чого. В принципі, він міг бути жокеєм. Але жокеї не продають гашиш. Зрештою, ми купуємо, і мій приятель Джон Вінстон Леннон, як і належиться старому шизоїдному європейському інтелектуалові, хоче спробувати товар просто на місці. Тут не дивитись, тут не дивитись, нервово шепоче албанець, вдома, вдома, боязко озирається він по боках, хоча нас оточують лише його земляки, та й взагалі в цьому місті якщо кого і можна остерігатися, то саме албанців, ну, може, ще росіян, якщо вони п’яні, з другого боку, вони завжди п’яні. А ось серед балканських нелегалів навпаки — часто можна зустріти милих і привітних людей, та, зрештою, і ці дилери, що в них поганого, стоять собі — тихі й богобоязливі, і що ти з них візьмеш, окрім підписки про невиїзд.

Але спочатку джаз, говорить Джон Леннон, спочатку джаз. І ми приходимо в клуб, де сьогодні має виступати чи то британський, чи то американський оркестр, в якому грають два ветерани — гітара та саксофон, котрі свого часу, ще в сімдесятих, грали не більше не менше з самим Баді Річем, а тепер спекулюють на цьому, їздять Європою й халтурять по клубах, кар’єра, бляха-муха, ніщо так не страждає від часу, як кар’єра, ти можеш облисіти, в тебе можуть випасти зуби, в тебе, врештірешт, може просто не стояти, але якщо ти не годен нічого зробити з власною кар’єрою, яка загинається к бісовій матері, то це вже зовсім погано, розумієш, про що я кажу, ми прийшли хвилин за десять до початку, і Джон Леннон, мій друг Джон Леннон, імені якого я не знав, нахабно посунув на контролерку, яка стояла при вході і штампувала відвідувачам праве зап’ястя, ставлячи їм веселого кольору тавро, що потім світилось у темряві залу. Скільки вхід, питається Леннон, по десятці, відповідає контролерка й посміхається йому, чому так дорого, обурюється Леннон, але ж це дуже гарний колектив, відомі музиканти — контролерка вже не посміхається, все одно дорого, наполягає Леннон, ну, все, думаю, зараз його поб’ють і мені теж дістанеться, але мій приятель раптом заспокоюється, повертається до мене і говорить ходімо, стій, кажу я, як це ходімо? а джаз? джаз буде потім, говорить Леннон і виходить на вулицю

— Чому ми пішли? — питаю я вже на вулиці. — Зараз, зачекай, — ображено говорить він, — спекулянти чортові. Думають, я їм буду платити купу бабок за їхній чортів концерт. Зараз, зараз

— Ну, то пішли звідси

— Почекай-почекай, — говорить він, — ще хвилин десять. Пішли пройдемось. І ми починаємо обходити квартал, в якому розташовано клуб. Я ще раз пропоную піти звідси де-небудь в інше місце, але Леннон рішуче заперечує, і ми, двічі обійшовши по колу, повертаємося під двері клубу

— Пішли, — вороже говорить він

— Що, концерт вже почався? — питається він все в тієї ж контролерки

— Так, уже йде

— Ми вирішили таки послухати. Ми багато пропустили? — Не дуже

— Нам знижка буде? — Буде, — на диво спокійно говорить контролерка, і справді продає нам квитки за півціни, штампує наші зап’ястки, і ми йдемо блукати сходами й коридорами клубу. В залі на сцені гаряча пора, в оркестрі грає чоловік двадцять, і шум стоїть ще той, ми набираємо в барі пива і починаємо слухати. Окуляри Леннона хижо блищать в сутінках

— Давай перекуримо, — кажу я йому врешті, бо так можна цілу ніч просидіти. — Ні-ні, — панічно говорить він, — мені щось недобре

— Гаразд, — кричу я йому, намагаючися перерекричати духову секцію, — я тоді зараз повернуся. Не наригай тут. Він, схоже, останньої фрази не чує і дружньо посміхається у відповідь, показуючи пальцями на сцену, так ніби хоче сказати — як же я можу наригати в присутності цілого джазового оркестру. Я спускаюсь у туалет, він великий і порожній, з підлоги світять ліхтарі бузкового кольору, відкриваю кабіну, зачиняюся зсередини і заворожено дивлюся на великий бузковий унітаз, опускаю кришку, сідаю на нього і починаю лаштувати свою папіросу.

Звідкись згори, з-під стелі грає оркестр, в туалетах спеціально вмонтовано динаміки, щоби можна було почути все, що відбувається на сцені, ось це справді по-християнськи, відразу видно, що про тебе дбають і тебе люблять, і навіть якщо ти, наприклад, сидиш на унітазі, все одно до тебе прилетять двадцять архангелів разом зі своїм диригентом і засурмлять у свої єрихонські труби, чи то допомагаючи тобі, чи то відволікаючи від твого заняття. Оркестр саме взявся за бойовики, старі друзі Баді Річа вирішили довести всім цим шмаркачам у залі, що вони справді круті хлопці і вміють грати, тож, порадившись між собою, заводять на радість відвідувачам знаменитий «Біг Мак», який тут таки впізнають, навіть я радісно засовався, оповитий густим солодким димом.

Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а все одно — починають грати «Біг Мак», і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя — річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, вже майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці й навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями і душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки і спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, вже мені повір, і взагалі — може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя і нормального страхування? Ось над чим варто подумати.