Месопотамія - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗

І вони заговорили всі водночас, перебиваючи й висміюючи один одного. — Він уже не бився, — кричав Рустам, — він уже з малими працював! — Куди там, — мотав головою Сем, — я сам ходив на його бої, ясно, це вже був не той Марат, ну але що. — Та де? — наполягав Рустам, — які бої? Він на дивані валявся днями, з двору не виходив! — Правильно, — погоджувався Сем, — а коли виходив, то бився. — Та з ким там він бився? — зривався на ноги Рустам, проте Сем тягнув його вниз за рукав спортивної куртки, — в нього серце хворе було! — Так-так, — підтримував його Костик, — хворе добре серце.

Я попрощався, потиснув руки Рустамові із Семом, поплескав по плечу Костика, записав телефон дядь Саші, махнув Бені рукою. Мене ніхто не зупиняв. Усі втомилися й засинали за столом, проте не розходилися, ніби боялися залишитися сам на сам з усіма цими історіями. Туман підіймався вгору, у травневі небеса, оголюючи предмети, роблячи темноту ще більш порожньою. На другому поверсі Маратового будинку жовто роз'їдали ніч три вікна. Усі три сусідки — дві повні, одна сухенька — пильно вдивлялися мені в спину, щось віщуючи й передбачаючи.

Я знав цю перукарку. Марат познайомився з нею минулого березня. Випадково серед вечора проходив повз, зреагував на блискуче світло вітрини з красивими, мовби відрубаними жіночими головами, вирішив зайти. Був кінець холодного робочого дня, крім неї, у перукарні нікого не було. Вона теж збиралася йти — що сидіти в порожній перукарні, коли за чорним вікном починається солодке життя? І вже скинула свій блискучий фартух із багатьма кишенями, куди напхано було ножиці, гребені та механічні машинки для підстригання. І тут зайшов Марат. Вона відразу звернула увагу на темні кола під його очима, що нагадували про всі безсонні ночі та випалені тютюном легені, звернула увагу на його щетину, що дивним чином робила його молодшим і злішим, аніж він був у житті. Помітила його перебинтовану правицю, розуміючи, що цей пасажир у разі чого буде стояти до останнього. Ковзнула поглядом по чорній куртці з капюшоном, по спортивній торбі з найківським лейблом, по чорних, пропалених у кількох місцях сигаретами джинсах, по легких кросівках. Подумала, що так у кіно виглядають наймані вбивці. Потім їх і знаходять за відбитками їхніх кросівок. Одягла фартух, кивнула Маратові на крісло. Той мовчки сів. Підійшла, довго розглядала його в дзеркало, провела рукою по його колючому чорному волоссю. З Марата посипалися іскри. Вона взялася за ножиці.

Марат розповідав, що на ній було забагато рожевого й кривавого. Рожеве волосся, кривава помада, рожева майка, криваві нігті, рожеві пухнасті капці, кривавого кольору білизна. Коли вона торкнулася його, він відчув, які в неї нетерплячі руки, як вона навчено торкається чоловіків, як відчуває їхній жар, стримує їхній трепет. Або не стримує, додавав Марат. Він крутнувся на кріслі й притягнув її до себе, але цей її рожевий фартух із різними перукарськими штуками — він заважав, Марат спробував його стягнути, проте він міцно охоплював її тіло, захищаючи від чужих доторків. Тоді вона сама розв'язала кінці й кинула його на підлогу, і дзвінкий метал ножиць та гребінців полетів під крісло, а вона стояла перед ним, і він дивився на її оголений живіт, який жодним чином не могла приховати коротка майка, і різко посадив її собі на коліна, знімаючи з неї все, боячись не встигнути, не наважуючись зупинитись. Вона навіть дверей не зачинила, розповідав Марат, хтось навіть зазирав із вулиці, доки він рвав усі її червоні бретельки й рожеві панчохи, доки притискав її до себе, відчуваючи, як її шкіра то нагрівається від його дотиків, то охолоджується від березневого протягу. А коли вона скрикнула й завмерла, він ще якийсь час повертав її обличчя до світла, намагаючись зрозуміти, що сталося, чому вона не рухається, але потім і сам завмер, лише стискав її далі, розглядав зблизька її волосся, її вії, дивувався, яке все це яскраве й кольорове, уявляв собі, як вона ретельно все це вимальовує щоранку, скільки часу проводить коло дзеркала, як старанно натягує на себе всі ці кольорові речі, як легко потім їх скидає. Ще здивувався, як швидко й просто вона заспокоїлась. Дивилась на нього уважно й відсторонено, аж йому враз стало ніяково, він мовчки підвівся, тримаючи її в руках, впевнено, хоча й не надто обережно кинув її на шкіряну канапу й пішов додому. Так нічого їй і не сказавши.

Наступного вечора знову прийшов. Вона знову була сама. Марат мовчки зачинив за собою двері, стояв і чекав. Вона все зрозуміла й вимкнула світло. Вулиця за вікном була наповнена вогнями й тінями, вони змішувалися й розтікалися, пливли в очах і розмивали обриси будинків. Вона хапливо говорила йому щось дивне й несподіване, говорила, що чекала на нього, знала, що він прийде, розповідала про себе, згадувала історії про своїх чоловіків, тихо пояснювала, що їй подобається, а що ні, що вона любить і чого боїться, і так до глибокої ночі, не втомлюючись і ні про що не запитуючи, роблячи все, що він хотів, не заперечуючи й не зупиняючи його, доки він сам не зупинився й не заснув.

Марату вона чомусь подобалася, він говорив, що відчуває, як прискорюється її серце, коли вона цілується, і як потому воно заспокоюється й уповільнюється. Вона, розповідав, іноді поводиться так, ніби мене зовсім немає. При цьому лежить поруч зі мною. Або на мені. Вона просто дивиться крізь мене, бачить щось своє, можливо, чує моє дихання, можливо, відчуває мій запах, не більше. Йому це, схоже, теж подобалося. Він навіть не приховував удома, що йде до перукарні. Коли став ходити частіше, говорив, що ходить туди голитися, що справжній чоловік завжди має бути поголений. Щоправда, ідучи голитися до перукарні, іноді голився вдома. У нього все руйнувалося й розвалювалося в руках, всі стосунки й взаємини: з Аліною, з батьками, з братом. Навіть із перукаркою своєю він усе частіше сварився. Зізнався одного разу, що вже боїться в неї стригтися. — Вона мені голову колись відріже, — припускав він. Десь так воно й сталося. Вся ця історія з ножицями — він її вигадав, сидячи в мене на кухні й затискаючи рану рукою. Скаржився, що вона зовсім збожеволіла, що хоче його вбити, що вимагає неможливого й трахається, ніби востаннє. Що він спробував їй щось пояснити, спробував поговорити з нею, ти розумієш? — кричав, — я хотів просто з нею поговорити! Але все завершилося скандалом, вона не хотіла нічого чути, плакала й звинувачувала його в бозна-чому, він завівся, накричав на неї, розгромив її робоче крісло, розтрощив дзеркало, бив одеколони й розламував навпіл фени. Ось вона й всадила йому ножиці по саме руків'я. — Але нікому нічого не кажи, — просив він, — ніхто ні про що не повинен знати. Я й не говорив. Він сам усім розповів.

Я питав його, чому він не поїде звідси. Його ж постійно запрошували якісь татові родичі, додому, на Кавказ. — Ну, як я поїду, — відповідав він, — як я їх кину? — говорив він про всіх своїх жінок, про всіх рідних, про друзів та суперників. — Не можу, ніяк. Але я знав, що він говорить неправду. Знав, що вся справа в Аліні. Що вона навідріз відмовилася з ним їхати. Сказала, що помре тут — з його батьками, в його домі, невтішною вдовою. Але нікуди звідси не поїде. Марат міг робити все, що йому спадало на думку. Він жив, із ким хотів, спав, із ким хотів, бився, коли хотів, він утрачав приятелів і наживав ворогів, відмовлявся від важливих знайомств і нехтував дружніми обов'язками, під кінець пересварився з усіма, навіть зі мною. Я не спілкувався з ним цілу зиму. Костику він був винен багато грошей. Віддавати, наскільки я розумів, не збирався. Та Костик і не взяв би. Здавалося, він готувався до чогось важливого, до якогось рішення, до особливих подій. І відмовитися міг від будь-чого. Крім Аліни. Це я знав напевне. Скільки б у нього не було жінок, як би глибоко не прокушувала йому шкіру ця його рожева перукарка, я знав, що без Аліни він не поїде. І я знав чому. Ніхто не знав, крім мене. Чомусь мені Марат свого часу про все розповів. Як вони познайомилися десь на вулиці, як він зупинив її, як не хотів відпускати, вже напевне знаючи, що спробує жити з нею разом. Як вона довго його уникала, як увесь час щось приховувала. Як він уперше потрапив до неї додому і чим усе це закінчилося. Як вона погодилася зрештою жити з ним. Але перед тим розповіла про свою маму, щоби все було чесно. Розповіла, що мама її час від часу мусить лягати до лікарні, ось така біда, нічого страшного, хоча й приємного теж нічого — просто вона іноді нікого не впізнає. — Це ж не страшно, правда? — питала Аліна. — Я теж не завжди всіх упізнаю. Одне слово, оскільки це її мама, вона має завжди бути десь поруч, десь недалеко. Марат легко з нею погодився. І знав краще за інших, що вона нікуди з ним не поїде. А отже, і він нікуди не поїде. Тому що одна річ — спати в чужому будинку з чужою жінкою, і зовсім інша — кинути того, кого кидати не можна. Ніяк не можна. За жодних обставин. Принаймні так я все це зрозумів.