Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина (читать книги онлайн полностью без сокращений .txt) 📗

Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було — лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку — з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.

Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.

О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).

Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?

Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.

Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.

Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!

— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!

— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.

— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?

— О, треба знати, де шукати.

Це мені чомусь не сподобалося.

— М-мм… так, вам це добре вдається.

— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.

— Демонів шукати? Дзуськи!

— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.

— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.

— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?

— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?

— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.

— В смолу. І обкачали в пір'ї.

— Твоїй винахідливості можна позаздрити.

— Моїй?!

— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?

— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!

— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.

— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…

— О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.

— Перебільшували?!

— Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?

— У Медді… Ну, Мадам Мадлен.

— Бордель Мадам Мадлен?!

— Так. Медді — моя старша сестра. Це — дім, де я виросла.