Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
Місцевий священик емігрував кудись до Канади, і потрібен був хтось, хто погодився б тут залишитись. Я погодився.
Посилали мене з упевненістю, що я швидко звідси втечу, сам. А зникну я, зникнуть і мої проблеми. Знаєш, я коли приїхав, ми вперше зустрілись у Тамари на квартирі.
— З ким? — не зрозумів я.
— Ну, з громадою. Їх тоді зовсім небагато було. І ти розумієш, яка річ — вони сидять і дивляться на мене.
І я розумію, що навіть нічого сказати їм не можу — так мені хуйово. І вони це все бачать і розуміють. І зовсім не просять, щоби я щось говорив. Вони все розуміли, Гєра, вони все бачили, розуміли, але нічого від мене не вимагали. Вся ця колективна терапія — це все гівно, там кожен намагається вирватись, врятувати власну шкуру, і всім глибоко насрати, що буде з рештою, хто виживе до наступного заняття, а хто двине коні. Тому що коли ти рятуєш свою шкуру — тобі байдуже до всіх інших. І жодна терапія тут не спрацьовує.
Все це нечесно й підло, і почуваєшся ти при цьому останнім мудаком, який намагається за будь-яку ціну врятуватись.
Ось, а тут було зовсім інакше — я бачив, що їм від мене, за великим рахунком, нічого не потрібно, що вони спокійно обійдуться й без мене. Ну та раз уже я тут, раз мене закинуло саме до них, то вони мене вже не здадуть, щоби я й не сумнівався. Не здадуть, хоча я для них випадковий і малознайомий хуй із бугра. Я відразу зрозумів, що коли і тут не втримаюсь, ну, то справи мої будуть зовсім погані.
І жодні молитви мені тоді не допоможуть.
— А вони знали про тебе?
— Паша знав. Я йому сам розповів. Першого ж вечора.
Просто я їх усіх побачив і зрозумів, що не треба нічого приховувати, собі ж гірше буде. А Паша був у них за старшого. Як і тепер. Ось я йому все й розповів. Сказав, що хочу, аби все було по-чесному, і якщо їх не влаштовує батюшка-торчок — я, звісно ж, звільнюсь. Знаєш, що мені відповів Паша? Він відповів, що якби всі місцеві торчки почали звільнятись, у місті різко б підскочила кількість безробітних. Одним словом, попросив, щоби я не парився і займався своїми справами. Себто співав із ними псалми та хрестив їхніх дітей. І я залишився.
— Ясно.
— Але це ще не все, — продовжив пресвітер. — Це, Гєра, ще не все. Я таки зірвався. Пропрацював півроку, і все по новій. Навіть гроші церковні привласнив, там небагато, щоправда, було, але все ж. Мене витягнув Паша.
Він відразу зрозумів, що зі мною діється, не дав відірватись по повній. Зачинив у себе вдома і тримав, доки я не прийшов до тями. Лікував народною медициною. Усім говорив, що в мене грип. І ось тоді я сказав собі: чувак, тобі насправді насрати на власне здоров'я, це зрозуміло.
І кар'єрою ти не надто переймаєшся, це теж зрозуміло.
І на заповіді Христові ти, в обхід усіх службових рекомендацій, за великим рахунком клав. Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти в пеклі, на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом із ними.
Хочеш — читай їм псалми, хочеш — хрести їхніх дітей.
Зрештою, не так важливо, чим саме ти будеш тут займатись.
Головне — лишайся з ними. Вони тебе не здадуть, у них так не прийнято. Ну якось так воно все й було, — закінчив пресвітер і ввімкнув телефон. — А Шуру, — додав він помовчавши, — я майже й не знав. Вірніше, ми з ним майже не спілкувались. І з братом твоїм теж — майже не спілкувались. Але це нічого не змінює — вони тут усі разом. Ми, Гєра, всі тут разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є — маєш шанс померти не останньою скотиною.
— Та все вірно, — погодився я. — Все вірно ти говориш. Але ось бачиш — Травмованого пристрелили, брат мій кудись звалив. Вони все правильно роблять, я згоден із тобою, але дивись яка річ — вони тут окопались і думають, що зможуть від усіх відбитись. А виходить так, що їх по одному відстрілюють, видавлюють звідси і скоро видавлять усіх.
— Думаєш, видавлять?
— Думаю.
— Може, й видавлять, — погодився пресвітер. — Може бути. Але все одно — доки їх не видавили, вони будуть триматись разом, розумієш? Я, Гєра, бачив у своєму житті різних людей. Дуже різних. Більшість із них були слабкими й беззахисними. Більшість із них зраджували й здавали своїх. Думаю, це саме від беззахисності. Як би там не було — життя робить із людей слабаків і зрадників, це я тобі як священик говорю. Тому якщо їх справді всіх видавлять, як ти говориш, то мене видавлять разом із ними. Оскільки я, Гєра, теж окопався. У нас спільна відповідальність. І спільна вдячність.
Він знову витягнув і відімкнув мобільний. Слухав траву, що шелестіла на вітрі. Пообіднє сонце закочувалось за лікарняну стіну, червоно торкаючись вікон реанімації.
— А ще я їм фокуси показую, — несподівано сказав пресвітер.
— Що? — не зрозумів я.
— Фокуси, — повторив священик. — Циркові. У нас, коли я лікувався, терапія така була, нас фокуси вчили показувати. Говорили, ніби це має повернути нас у дитинство.
У нас там один нарком був, він у цирку працював, жонглером. Його до нас просто в цирковому трико привезли.
Він нас і вчив. Ось, дивись, — пресвітер непомітним рухом дістав із кишені піджака пляшечку зі спиртом, нахилився, ніби поправити шнурівку на ботинку. Швидко приклався до пляшечки й тут-таки непомітно її сховав. Потім миттєвим рухом вийняв звідкись із повітря запальничку зіппо, підніс її до обличчя, і раптом випустив із рота потужний струмінь синього вогню.
Я злякано відсахнувся. Але вже за мить він сидів із тим-таки спокійним та задумливим виразом очей.
— Оце ось, — сказав, — і називається колективною терапією.
Я навіть не знав, що відповісти.
— Ти зараз куди? — запитав він.
— Потрібно закінчити деякі справи, — відповів я. — Дуже важливі.
— Давай, — підтримав він мене. — В разі чого телефон мій знаєш.
— Значить, говориш, вдячність і відповідальність? — перепитав я його.
— Так, — ствердно кивнув він у відповідь. — Вдячність.
І відповідальність.
В готелі на першому поверсі стояли гральні автомати.
На високих стільцях сиділи кілька піонерів зі скляними очима, на підвіконні спала сидячи дівчинка в кедах, з фарбованим у червоне волосся. Коридором снували якісь чечени, виносячи ящики, в яких глухо перекочувались грейпфрути. Я підійшов до чергової. Назвав своє ім'я, спитався, чи мене ніхто не шукав. Вона відразу ж назвала номер кімнати. Добре, коли на тебе чекають, подумав я, і пішов нагору.
Готель нагадував напівзатонулий корабель — втекли звідси не всі, але лише тому, що тікати особливо не було куди. Я пройшов довгим темним коридором. Пахло фарбою і готельними меблями.
Двері були напівпрочинені. Чути було, як у душі стікає вода. Я постукав, проте ніхто не відповів. Прочинив двері й ступив досередини. В кімнаті стояли два ліжка, між ними знаходився письмовий стіл. Було неприбрано, всюди валялись джинси, бейсболки, зіжмакані простирадла й залиті гірчицею дамські журнали. Одне ліжко стояло порожнє, на іншому сидів чувак, молодший за мене, років двадцяти п'яти, не більше. Сидів, натягнувши до підборіддя колючу готельну ковдру і тримаючи в руках фруктовий йогурт. На стільці перед ним стояв увімкнений ноутбук, на екрані якого крутився жорсткий порнофільм. Без звуку. Так ніби головні герої не хотіли нікому заважати. Чувак навіть не побачив, як я ввійшов, скоріше, помітив моє відображення в моніторі.
Йогурт вислизнув йому з рук і впав на підлогу, розливаючись солодкою полуничною плямою. Чувак зашпортався, щось там собі поправляючи й приводячи в норму, різко, можливо, аж надміру різко, якось демонстративно відкинув убік волохату ковдру і зіскочив на ноги. Мав на собі спортивні штани, причому я завважив, що фірмові, й білу майку і схожий був на пасажира купейного вагона, який щойно скинув ділового костюма й залишився в домашніх трениках на босу ногу. Збоку на голові в нього справді була лисина, як і переповідала Ольга, але дорослішим вона його не робила. У лівому вусі мав гарнітуру, подібну на важкий слуховий апарат. Повернувшись до комп'ютера, ударив по клавішах, намагаючись вимкнути порнуху.
