Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Гало?
— Гаррі, це Маркус.
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.
— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І попри це, результату нуль.
— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?
4-6 липня 2008 року
За ті дні, що передували нашій бостонській зустрічі з Барнаскі, розслідування відчутно просунулося вперед.
По-перше, Пратта обвинуватили в діях сексуального характеру стосовно неповнолітньої, яка не сягнула шістнадцятирічного віку, й наступного дня після арешту випустили на поруки. Він тимчасово оселився в мотелі у Монберрі, а його дружина Емі поїхала до сестри в інший штат. На допиті Пратт підтвердив, що не лише Тамара Квінн показувала йому знайдений у Гаррі аркуш із записом про Нолу, а й Ненсі Геттевей розповідала йому те, що знала про Елайджу Стерна. Але Пратт свідомо знехтував свідченнями, боячись, що Нола обмовилася котрійсь із них про епізод в авто, й не хотів, допитуючи їх, накликати на себе лихо. Проте він присягався, що немає жодного стосунку до загибелі Ноли і Дебори Купер і що керував пошуками бездоганно.
На основі тих заяв Ґегаловуд зумів переконати прокуратуру видати ордер на обшук у домі Елайджі Стерна. Обшук відбувся вранці в п’ятницю, 4 липня, в День незалежності. Портрет Ноли виявили в майстерні та конфіскували. Елайджу Стерна доправили до поліції штату і допитали, проте обвинувачення йому не пред’явили. Цей новий поворот подій спричинив іще більшу зацікавленість у суспільстві: мало того, що в справі про смерть Ноли Келлерґан заарештували славетного письменника Гаррі Квеберта і колишнього начальника поліції Ґаррета Пратта, — до неї також була причетна найзаможніша людина Нью-Гемпширу.
Ґегаловуд докладно розповів мені про допит Стерна. «Неймовірний чолов’яга. Цілковитий спокій. Навіть своїм адвокатам звелів зачекати за дверима. Такий поважний, погляд мов криця, я аж зніяковів у його присутності, хоч на таких справах не одного собаку з’їв. Показав йому картину, і він сказав, що це справді Нола».
— Чому у вас вдома висить ця картина? — запитав Ґегаловуд.
Стерн відповів таким тоном, наче все і так зрозуміло.
— Бо вона моя. Хіба в цьому штаті є закон, що забороняє чіпляти на стіну картини?
— Ні. Але це портрет дівчинки, яку вбили.
— А якби в мене висів портрет Джона Леннона, якого теж убили, це мало б якесь значення?
— Ви чудово розумієте, про що мені йдеться, пане Стерне. Звідки взялася ця картина?
— Її написав один із моїх тодішніх службовців. Лютер Калеб.
— Чому він написав цей портрет?
— Тому що любив малювати.
— Коли було написано цю картину?
— Влітку сімдесят п’ятого року. В липні чи в серпні, якщо пам’ять мене не підводить.
— Тобто безпосередньо перед зникненням дівчинки.
— Так.
— Як її було написано?
— Гадаю, пензлем.
— Годі дурня клеїти. Звідки він знав Нолу?
— В Аврорі всі її знали. Дівчина його надихнула, то й написав портрет.
— А вас не хвилювало, що у вас вдома висить портрет зниклої дівчинки?
— Ні. Це чудове полотно. Це мистецтво. А справжнє мистецтво бентежить. Мистецтво, що подобається всім, — це результат звиродніння нашого світу, зіпсованого політкоректністю.
— Ви усвідомлюєте, що, володіючи полотном з оголеною п’ятнадцятирічною дівчинкою, можете накликати на себе неприємності, пане Стерне?
— Оголеної? У неї не видно ні грудей, ні статевих органів.
— Але ж вона вочевидь гола.
— Ви готові відстоювати свій погляд у суді, сержанте? Адже ви програєте і знаєте це незгірше за мене.
— Я хочу лише з’ясувати, чому Лютер Калеб малював Нолу Келлерґан.
— Я вже сказав: він любив малювати.
— Ви знали Нолу Келлерґан?
— Трохи. Як і всі в Аврорі.
— Лише трохи?
— Лише трохи.
— Ви брешете, пане Стерне. У мене є свідки, які стверджують, що у вас був із нею зв’язок. Що її привозили до вас додому.
Стерн зареготав.
— І ви можете це довести? Сумніваюся, бо це брехня. Я й пальцем не доторкнувся до цієї дівчинки. Послухайте, сержанте, мені вас шкода: ваше розслідування забуксувало, і ви насилу формулюєте запитання. То я вам допоможу. Нола Келлерґан сама прийшла до мене. Однієї гожої днини вона прийшла до мене додому і сказала, що їй потрібні гроші. І погодилася позувати для портрета.
— Ви платили їй за те, що вона позувала?
— Так. Лютер був дуже талановитий художник. Страшенно талановитий! Він уже писав для мене чудові полотна: краєвиди Нью-Гемпширу, сцени з повсякденного життя нашої чудової Америки — і я аж загорівся. Як на мене, Лютер міг стати одним із великих митців століття, і я подумав, що, малюючи цю прекрасну дівчину, він зможе створити щось грандіозне. І ось вам доказ: якщо я зараз, на хвилі скандалу довкола цієї справи, захочу продати картину, то спокійнісінько візьму за неї один або й два мільйони доларів. А чи багато ви знаєте митців, що продаються за два мільйони доларів?
Сказавши це, Стерн рішуче заявив, що згаяв уже достатньо часу і що допит закінчено, й пішов у супроводі юрми адвокатів, а в приголомшеного Ґегаловуда до розслідування додалась іще одна загадка.
— Ви щось розумієте, письменнику? — запитав Ґегаловуд, закінчивши розповідь про допит Стерна. — Одного прекрасного дня дівча приходить до Стерна і пропонує за грошики позувати для картини. Можете ви цьому повірити?
— Дурість якась. Нащо їй потрібні були гроші? Щоб утекти?
— Можливо. Але, втікаючи, вона й заощаджень своїх не взяла. В її кімнаті лишилася коробка з-під печива, там було сто двадцять доларів.
— А що ви зробили з картиною? — запитав я.
— Поки що лишили в себе. Доказ.
— Який доказ, якщо Стернові й обвинувачення не пред’явили?
— Проти Лютера Калеба.
— То ви його серйозно підозрюєте?
— Не знаю, письменнику. Стерн підтримує малярство, Пратт дає за щоку, але які в них можуть бути мотиви, щоб убити Нолу?
— Боялися, що вона розповість? — припустив я. — Може, вона погрожувала все розповісти, і хтось із них у паніці завдав їй смертельного удару, а потім закопав?
— А звідки тоді напис на рукописі? «Прощавай, люба Ноло» означає, що той чоловік кохав дівчинку. А єдиний чоловік, який її кохав, це Гаррі Квеберт. Ми весь час повертаємося до Квеберта. А що як Квеберт, дізнавшись про Пратта і Стерна, сказився і вбив Нолу? Вся ця історія може бути простісіньким убивством із ревності. До речі, то була ваша гіпотеза.
— Гаррі вчинив убивство через ревнощі? Ні, це якась маячня. Коли нарешті будуть результати цієї клятої графологічної експертизи?
— Скоро. Днями, мені казали. Маркусе, я мушу сповістити вам ось що: прокуратура збирається запропонувати Гаррі угоду зі слідством. З нього знімають викрадення, а він зізнається в убивстві на ґрунті ревності. Двадцять років в’язниці. Поводитиметься зразково, відбуде п’ятнадцять. Без смертної кари.
