Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
Ернст устиг згадати старі німецькі позиції, окопи, всуціль засипані сосновими голками, що пружинили під ногами, укріплення, погано збережені і всіма забуті. Він довго полював на них, знаючи, що десь тут, у цьому районі, згідно з фронтовими картами мали бути окопи. Проте ніхто з його друзів, котрі з ранку до ночі копали в лісах та болотах, виловлюючи з-під землі зброю, ордени, а головне — не врахованих ніким солдатів вермахту, за яких платили великі гроші, так ось — ніхто з його друзів про ці позиції нічого не знав. Більше того — з нього сміялись, говорили: чувак, це як із твоїми танками — не вигадуй, немає там ніяких окопів. Проте він, Ернст, не полінувався поспілкуватись із місцевими, і хтось із них признався зрештою, що окопи справді є, лише вони глибоко в лісі, і їх тепер навряд чи віднайдеш. По війні їх спеціально засадили соснами, оскільки в лом було витягувати з піщаних дюн довкола позицій усі ті снаряди й бомби, що залишились там із 43-го. Просто засадили всю цю піщану місцевість соснами, аби менше ходили. Ернст навкарачки проліз усі навколишні ліси й лісосмуги і натрапив-таки на обвалені траншеї, майже невидимі поміж сосновим корінням. І два дні не вилазив із цих піщаних ям, дбайливо пересипаючи гарячий пісок, начинений кулями, гільзами та армійськими ґудзиками. А вже ввечері другого дня хтось із місцевих здав його мінтам, котрі тут-таки приїхали на виклик і пов'язали чорного археолога Ернста Тельмана на гарячому. І коли його везли в район, у відділок, він переживав щось подібне, знаючи, що ближчим часом буде погано і що потрібно бути готовим до найгіршого. Потрібно пережити це передчуття неприємностей, яке потім обов'язково відступить, головне — перечекати і витримати.
Вже після завершення мореходки, коли Ніколаіч був молодим перспективним спеціалістом, який мріяв про кар'єру капітана торговельного флоту, вже тоді він усе добре розумів. Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів улитися в трудовий колектив — його вперто не приймали, закидаючи йому, Ніколай, блядь, Ніколаічу, надмірне жлобство і відсутність почуття ліктя.
І він навіть не міг нічого заперечити, тому що справді не було в нього жодного почуття ліктя, не було й не могло бути. І вся родина в нього була така сама — жлобська й без почуття ліктя, і мама без почуття ліктя, і тато. І нічого — ні комсомол, в якому він виявляв активність, ні посада в управлінні, якої він, зрештою, добився, не зменшували цього відчуття опущеності. В будь-якій компанії, за будь-яких обставин він відчував себе приниженим, його вперто не сприймали за свого, як він не старався і що він не робив.
А його спроби виглядати нормальним, своїм чуваком лише все погіршували, закінчуючись тим, що про нього починали складати анекдоти. Його не любило начальство, не виявляли поваги підлеглі, йому не давали жінки, та він від них нічого й не хотів. У нього не було друзів, не було дітей, не було домашніх тварин. Людей, на яких він працював, він боявся, більше того — він навіть боявся виказати цей свій страх перед ними. І ось тепер він стояв і про все це панічно думав. І очі його ставали червоними від люті й безвиході.
І ще він згадав той випадок на угорському кордоні, в 90-х. Він тоді повертався з Мюнхена через Відень.
Без грошей, їжі й курива. Гостював у давньої подружки, Раї Штерн, з котрою вони разом навчались і яка після отримання диплома успішно змінила прізвище, виїхала в бундес і тепер співала в ресторані «Самовар». І ось, провівши з Раєю кілька шалених днів та безсонних ночей, висвітлених зсередини джином та віскі, Ернст вибирався додому, де на нього чекала Таміла, з якою в них усе лише починалось. Якийсь хорватський націоналіст уночі довіз його до Відня й викинув при залізничному вокзалі. Там він на свій ризик сів до Белградського потяга, сподіваючись якось перебути три години і зійти в Будапешті, уникнувши перевірок. І йому якимось чином удалось перетнути угорський кордон, щось спрацювало в небесах, він мовби розчинився серед коридорних протягів, заморочивши голову прикордонникам, котрі поставили йому печатку в паспорт і навіть забули спитатись про квитки. І контролери не знайшли його ні в тамбурі, ні в туалетах, тож він переможно зійшов на вокзалі Келеті, тішачись зі своєї вдачі та фатально втрачаючи пильність. Він зумів іще домовитись із провідниками московського фірмового, щоби вони довезли його до кордону і там, на кордоні, висадили.
На більше в нього не ставало ні грошей, ні нахабства. Тож Ернст урочисто пообіцяв їм
9
висісти на кордоні, згідно з тарифом. Нічого, думав, не викинуть же вони мене серед поля. Головне — перетнути кордон, а там уже не страшно. Так він собі вирішив, і це була його помилка. Він сидів у порожньому купе московського фірмового й дивився за вікно, де теплий весняний день змінювався свіжим прохолодним вечором, і на обрії розливалось червоне сонце, криваво відбиваючись у дзеркалах. Чим ближче ставав кордон, тим неспокійніше робилось йому на душі, оскільки зрозуміло було, що так просто обдурити всіх йому не вдасться, доведеться таки відповідати за власну легковажність і самовпевненість.
Його справді не зсадили на кордоні, проте провідники, проходячи коридором, подивились на нього так важко, що він усе зрозумів. І вночі, коли вже потяг прокотився через залізничний міст і важкі ліхтарі прошили наскрізь чорні задушливі купе, ніби це невідомі тварини спробували зазирнути за вагонні фіранки, він сидів у темряві, прислухаючись до стукоту коліс і до власного серцевого стукоту, вже напевне знаючи, що не можна оминути неминуче і завжди потрібно бути готовим до найгіршого.
Найгірше, що це почуття безвиході накочувалось і росло.
Він раптом чітко побачив те, про що намагався ніколи не згадувати, що обережно оминав кожного разу, копаючись у пам'яті. Те, про що він боявся навіть думати. 93-й рік, Сінгапур. Вони стояли там цілий тиждень, на грецькому іржавому судні, викупленому за копійки в німців, під веселими ліберійськими прапорами. Шалена інтернаціональна команда — капітан-грек, частина команди — філіппінці, решта — вони, його співвітчизники. Ніколаіч, другий помічник капітана, об'єкт знущання моряків, предмет ненависті грека, дивний мужик із залисинами, якого ніхто не любить, навіть корабельні щурі. Як він намагався стати своїм, як він зі шкіри ліз, аби його сприймали нормально! Ліз зі шкіри й розумів, наскільки мерзотно це виглядає. Все одно він був в їхніх очах жмотом і мудаком. І у вузьких, перекошених очах філіппінців він теж був мудаком і жмотом, хоча б здавалося — що вони знають про мудаків. Він чув за спиною ці смішки, бачив ці очі, що дивились на нього глузливо й зневажливо, він уявляв, що вони про нього говорять, і очі його наливалися сльозами та люттю. Але найгірше сталося саме в Сінгапурі. І він про це пам'ятав.
Били його втрьох, це Ернст запам'ятав чітко. Били недовго, та й невміло, тож, коли все закінчилось, він лише витер кров із розбитої губи, закинув на плече порожній наплічник і побрів на вокзал, аби вибиратись далі на схід — туди, де його все ще чекали.
Після тижневого очікування, коли хвилі нагрівались палючим сонцем, а їх усе не вантажили, вони підбили Ніколаіча зійти з ними на берег. Давай, шеф, говорили, пішли з нами, розважимось. Знайдемо тобі найкращу дівчинку.
У капітана найкращого судна має бути найкраща дівчинка, улесливо говорили вони. І він, мудило, купився.
Або та, зовсім давня історія, що сталася з ним ще у вісімдесятих, під час практики, в Криму. Він теж усе це миттєво пригадав, наче знову туди потрапив. І йому відразу ж забило дихання від нічного повітря, від кримської зелені, вимученої за довге літо, і неймовірно-гіркої води, що стояла в затоці. Вітер гнав зі сходу низькі валки хмар, що пливли над рибальськими човнами, порожніми нічними пляжами, над випаленим степом і чорними шрамами доріг. Усе починалося звично — археологічна експедиція, велика компанія малознайомих людей, хоробрість, радість і відвага, радянський Крим, ще без татар, без жодної індустрії відпочинку — погане вино, колгоспні господарства, кераміка й кості в сухих ґрунтах. Ернст був у тій компанії наймолодшим, ставились до нього відповідно. Він навіть почав звикати до постійного пресування, оскільки змінити нічого не міг, а скаржитись було западло. І ще там була викладачка, зовсім юна, аспірантка, Ася, точно — Ася, яка відповідала за їхню бригаду. А бригада їхня весь час зривала показники й порушувала всі заповіді Христові.
