Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗

Я не міг приїхати на кремацію Отто, я знав, що полювання на мене триває, і навіть пізніше, коли я дозволив собі наблизитися до тебе, відчути твій запах, доторкнутися до твого життя, не пішов на цвинтар, бо я боюся, Марто. Боюся не того, що мене схоплять, судитимуть, здіймуть галас у пресі, боюся того, що життя втратить свою чарівність. Без вина, жіночого театру та британського старого кіно. Не думаю, що Отто зрозуміє мене, іронія долі, він завжди розумів мене, але хтось позбавив його цієї здібності стосовно всіх і не зробив жодного винятку. Навіть для мене.

О, бачу, як тобі цікаво дізнатися, що сталося. Що сталося з блискучим, освіченим Отто фон Вайхеном, який безмежно кохав свою дружину і дітей. Чого ж більше в твоїх відчуттях зараз: цікавості чи страху? Страх і цікавість – потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто.

Я дізнався про те, що ти цікавишся дідом після того, як дізнався про його смерть. Міністерство юстиції не змінює своїх методів, вони завжди напоготові ловити на живця, навіть, вибач, мертвого, тому зробили все від них залежне, щоб донести до мене цю інформацію. Отже, я про це знав. Отто цього разу дійсно помер. Відмучився.

Я знав про те, що ти одна з усієї родини прощалася з Отто. Знав про те, що ти побачила всі ці дивні предмети, малюнки, нотатки, які залишилися від нього у спадок. І був переконаний, що ти ритимеш далі. Ти не знала, які на тебе чекають пригоди та відкриття, але я про це знав. Бо дещо дозволив собі створити.

Я сканував твою пошту і відстежував твої фінанси, як зараз легко дізнатися про життя людини ледь не все, знаючи кому і про що вона пише і на що витрачає гроші. Тому я знаю, що ти плекаєш надію, що твій дід, Отто фон Вайхен, наприкінці свого свідомого життя (бо потім почалося несвідоме, і воно виявилося набагато довшим) визнав свої ідеологічні помилки, відчистив свою совість до блиску, до тремтіння рук, покаявся і впустив у своє життя Бога.

Хочу тобі зауважити, що Бога Отто ніколи не випускав зі свого життя, Бог не уявляв, у яку потрапить пастку, коли постукався в його дитячі дверцята. Він лишень хотів познайомитися з маленьким Отто, розповісти казкову притчу, але залишився там назавжди. Ти ніколи не замислювалася над тим, як важко Богові жити в думках праведника? Як мало простору для фантазії, для життя, для зростання?

Але я відволікаюся. Отто фон Вайхен жив та чинив, як офіцер Рейху. Так, у нього з’являлися сумніви, як в будь-кого з нас, мені було набагато легше, бо я з юнацтва вважався мізантропом, Отто було важче, бо він приймав і віддавав набагато більше любові, ніж потрібно одній людині. Навіть моя любов перетікала до нього. Він не захлинався тільки тому, що вмів віддавати, мені ж важко було прийняти її, але коли я вирішував, що це варто брати, тоді висмоктував все до останнього ковтка, перетравлював і ховав. Свою любов.

До Отто привели нову перекладачку. Вона виглядала нещасною та старою, хоча була молодою матір’ю двох дітей. Він знав, що вона має жидівське коріння і не вбили її тільки тому, що хтось мусив перекладати, можна що завгодно говорити про нас, німців, але ми практична нація.

Далі я переповідаю з його слів. З плутаного листа, котрий невідомо як, але долетів до мене, ніким не перехоплений дорогою.

Він подивився на неї і раптом зрозумів, що вони схожі. Наче близнюки. В її обличчі він бачив своє обличчя.

І вперше в своєму житті барон Отто фон Вайхен злякався. Злякався, бо повірив, без жодного сумніву, в те, що він – жид. Ти думаєш, з огляду на це відкриття, Отто зглянувся на дводітну матір та допоміг їй переховатися або перебратися до своїх? Ти все ще сподіваєшся на це?

У кабінеті на стіні висіло велике старовинне люстро, мабуть, майно тамтешнього жида, котрого саме вбили, бо він необачливо не вивчив німецької або, банально, був дуже багатим.

Отто встав, закрив кабінет на ключ, вона ніяк на це не відреагувала, це була краща лінія захисту. Не реагувати, яке б дивне, смішне чи страшне ти не бачила. Він вхопив її за руку, підвів до люстра. І воно вбило зародки сумнівів, котрі, можливо, змогли прорости. На Отто дивилися два однакових обличчя. Одне – її, безсумнівно жидівське, інше – його, сумнівно-німецьке, але такого не могло бути! Він не міг у це повірити, тому одним духом він розбив і люстро, і її обличчя, влупивши цим обличчям, як м’ячем, у дзеркало.

Далі перерізав скалкою її горло, обличчя вже було спотворене так, що упізнати її не було можливості.

Ніхто з офіцерів, яким довелося розбиратися з цією історією, побачивши в кабінеті жінку без обличчя, з перерізаним горлом, у калюжі крові, що видавалася чорною, тому не лякала так, як тоді, коли вона майоріла, і Отто фон Вайхена, котрий буркотів щось невідомою мовою, намагаючись упіймати когось або щось у повітрі, не знав, як іронічно вони вчинять, поховавши скалічену та вбиту перекладачку в могилі, на хресті над якою було зазначено ім’я Отто фон Вайхена. Так, Марто, в тій могилі, до якої ти схилялася двічі, лежить жінка, що довела до божевілля твого діда і яку він убив. Він перелякався того, що вона схожа на нього, як дві краплі води, а її поховали під його іменем, наче підтверджуючи їхню однаковість.

Отто встиг написати мені листа, поки він не знадобився комусь, спочатку цей солдат або офіцер несміливо постукав у двері, потім гукав його, а коли не почув відповіді – виламав двері і побачив ту картину, що я тобі змалював. Конверт із листом до мене лежав поміж іншими – звичайною кореспонденцією, службовою та особистою, тому його надіслали, не відкриваючи, наївно думаючи, що всі ці листи написані Отто, коли він був у врівноваженому стані.

З іншого листа, листа лейтенанта, я дізнався про те, як було поховано ту жінку, її ім’я, про допити Отто, котрі не могли нічого дати, бо він не розумів, хто він, де і що від нього хочуть ці невідомі істоти. Не знаю, чи ідентифікував він себе як людину, чи увімкнувся настільки міцний захист організму, що переконав його в тому, що він камінець, кора, корінець, пил або щось інше. Його показували кільком лікарям, вони наслідували один одного, наче калькуючи медичні висновки стосовно неадекватності Отто, але ніхто не міг розібратися з тим, що дало поштовх цьому безумству. Про це знав тільки я, але я не збирався здавати свого друга. Про це потім дізналася Фіона, але я вбив її, про це тепер знаєш ти, я вирішив, що ти маєш право це знати. Лікарі ж відписувалися, вказуючи одне слово: стрес.

Далі почалися поневіряння Отто лікарнями та медичними потягами. Нашими та радянськими. Ніхто точно не знав, хто він зрештою такий, не завжди при ньому були документи. Це його і врятувало. В якомусь з потягів він і взяв собі хасидського капелюха. Божевільних перевозили гамузом, їх не розділяли за національностями, їхня вторинність була і без того зрозумілою, тому Отто зняв капелюха з голови померлого хасида. Через те, що його постійно голили, свердлили голову, щоб дізнатися хоча б щось (думаю, він цікавив медиків і з нашого боку, і з боку супротивників, тому йому не вкоротили життя. Хай собі живе із вкороченим розумом, а ми розберемося, що трапилося), він мерз, тому взяв теплого вовняного капелюха, щоб зігрітися. Бачиш, організм може забути ім’я, але розуміє, що йому холодно.

В цьому має рацію твій новий приятель Марат. Так, я про нього знаю, цікаво було читати його листи до тебе. Талановитий хлопчина, хай і напівкровка. Ти ще не допетрала, чого я про нього згадав? Думаю, що ти вже знаєш відповідь, але поки що я дозволю собі сказати про інше.