Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

— І Схід і Захід належать мені.

Збуджений, я не стримався:

— Гаразд, та який смисл цього всього… цього всесвіту?

Чи то слово «сир» [161] чи то «сев» [162] відчув я у собі. Я до кінця не розібрав: яке з них?

По тому, як підлетіли до мене янголи, я зрозумів, що тут, на найвищому небі, стосовно мене прийнято ствердне рішення. Проте я разом із іншими душами померлих упродовж десятків тисячоліть ще чекатиму в цьому Чистилищі Судного дня, бо тільки тоді буде прийнято остаточне рішення. Мені подобалося, що події розвиваються так, як написано в книгах. Спускаючись униз, я згадав, що, за тими ж книгами, моя душа в мить захоронення повинна знову поєднатися з тілом.

Але я відразу здогадався, що оповіді про повернення душі в тіло — це літературне перебільшення. Й був удячний Йому. Після намазу поважна похоронна процесія, якою я так пишався, піднявши труну на плечі, спускалася до невеличкого кладовища Тепеджік. Незважаючи на траурний настрій, процесія була напрочуд організована. Вона збігала вниз, наче тоненький шнурочок.

Я проясню вам, де власне зараз моя душа: з хадісу Пророка, в якому сказано, що «душа віруючого — це птах, котрий живиться з райських дерев», стає зрозуміло: після смерті душа витає в небі. Однак, як стверджує Ебу Омер бін Абдюльбер, з даного хадісу не випливає, що душа набирає пташиних форм або навіть перетворюється в птаха. І — як правильно тлумачить слова пророка Ел Джезвіє — це означає, що душа перебуває там, де літають птиці. Місце мого споглядання венеційські майстри, котрі захоплюються перспективою, назвали б «точкою зору», що повністю збігається з описами в коментарях Ел Джевзіє.

Зі свого місця я можу дивитися як на юрмисько, що ніби шнурочок збігає вниз до кладовиська, так одночасно можу з утіхою, ніби на малюнку, спостерігати, як від Халіча просто в напрямку Сарайбурну, ледь петляючи, весело пливуть, набираючи ходу, невеличкі судна, а вітер надимає їхні вітрила. Я споглядав світ з висоти мінарету, й світ нагадував мені мініатюри якоїсь дивовижної книги, чиї сторінки я перегортаю одна за одною.

Але я міг бачити більше, аніж той, хто просто кудись високо піднявся й чия душа не розлучилася з тілом: там, на тому березі Босфору, за Ускюдаром, посеред могил у пустому садку діти гралися в «довгого осла»; ось мить, що відбулася дванадцять років і три місяці тому, — забравши венеційського посла з його вілли на березі моря, ми веземо його на прийом до садразама [163] Кел Рагип-паші, що невдовзі його прийме, як красиво розтинає морські хвилі човен із сімома веслярами міністра закордонних справ; здоровенна перекупка на новому базарі Ланґа тримає в руках велетенську капустину, ніби немовля в обіймах, яке годуватиме; я радію, бо після смерті чавуша Дивана Рамазана-ефенді переді мною відкрилися нові перспективи; мама, яка розвішує білизну, а я в бабусиних обіймах розглядаю червоні сорочки; у покійної матері Шекюре почалися перейми, і я бігаю по віддалених махаллє, розшукуючи повитуху; місце, де лежить мій червоний пояс, загублений мною сорок з гаком років тому (Васфі поцупив); казковий сад удалині, що його бачив тільки раз у житті, двадцять літ тому, вві сні, вірю, Аллах у майбутньому відкриє мені, що це — рай; відтяті голови, носи, вуха, які прислав грузинський бейлербей [164]Алі-бей, перебивши повстанців Кавказької фортеці. І звісно, я зараз бачу свою красунечку Шекюре, вона відстала од сусідок, які повертаються в дім, стоїть і плаче за мною, вдивляючись у вогонь на подвір'ї.

Як стверджують книжки та древні вчені, душа може перебувати в чотирьох місцях: 1. Утроба матері; 2. Світ; 3. Чистилище, де я нині витаю; 4. Рай або пекло, залежно від того, куди її відправлять після Судного дня.

З чистилища й минуле, й сьогодення видно водночас, а спогади душі, поки вона тут, не обмежені простором. Тільки вирвавшись із темниці часу та простору, усвідомлюєш, що життя було для тебе тісною сорочкою. Бути безтілесною душею в світі мертвих — справжнє щастя, а найбільше щастя — стати тілом без душі серед живих, однак, не померши, ніхто цього не збагне. Так шкода! Тому гірко було дивитися, як під час розкішного похорону та вдома, вимотуючи себе, намарне ридає за мною моя Шекюре. І я молив великого Аллаха, аби він наділив нас безтілесними душами в раю та тілами без душі — на землі.

38. Я — майстер Осман

Вам знайомі вредні дідугани, які прожили життя, присвятивши його мистецтву? Всіх вони лають. Самі зазвичай худі, цибаті й кощаві. Й хочуть, аби той короткий відтинок життя, що їм залишився, був таким самим довгим, як попередній. Вони миттю вибухають гнівом — усе їм не так. Беруть у свої руки стерно влади й кожного змушують коритися. Ті старі ні на кого й ні на що не схожі. Я один з них.

Таким у свої вісімдесят був і неперевершений майстер Нурулах Селім-Челебі (щоправда, не настільки дратівливим, як я). Ще бувши шістнадцятилітнім підмайстром, я удостоївся честі сидіти з ним пліч-о-пліч у цьому ж цеху й малювати. Таким був і останній з великих майстрів Сари Алі, якого ми поховали тридцять років тому (і знову ж — не настільки кощавим і цибатим, як я). Стріли критики, що в ті часи посилали вслід цим легендарним майстрам, котрі управляли малярським цехом, нині часто-густо впинаються і в мою спину. Тому я хочу, аби ви знали: деякі зі стереотипів, що нам їх приписують, не мають жодного підґрунтя.

1. Все нове нам не до вподоби, бо не існує нічого нового, що справді б викликало наше схвалення.

2. Ми ображені й пригнічені своєю знервованістю, нещасливою долею або ще чимось, тож маємо більшість людей за дурнів. Відповідно й поводимося з ними як з дурнями. (А якби ми ставилися до людей краще, то й нас би вважали розумнішими.)

3. Крім художників, яких сам виховав, полюбивши ще з років їхнього учнівства, я забуваю й плутаю обличчя та імена решти малярів, але не через свою старечу забудькуватість, а тому, що ці імена й обличчя для мене такі невиразні та непоказні, що їх і не запам'ятаєш.

Аллах рано забрав душу Еніште. На його похороні я намагався не згадувати, як через свою тупість небіжчик колись змусив мене наслідувати європейських майстрів, яких прикропив він мені завдав. Повернувшись із похорону, я подумав: Аллахові дари, сліпота й смерть — уже не за горами. Безперечно, мене згадуватимуть доти, доки малюнки, які я створив, книжки, що проілюстрував, тішитимуть людське око, завдяки їм у серцях людей цвістимуть квіти щастя. Однак я бажаю, аби після моєї смерті кожному було відомо: на старості, на схилі віку для мене існувало дуже багато речей, що викликали радісну усмішку. Як от:

1. Діти (вони — сутність усесвіту).

2. Приємні спогади (вродливі юнаки та жінки, майстерна малярська праця, дружба).

3. Зустрічі з дивами древніх ґератських майстрів (хто не знає, той мене не зрозуміє).

Ось як по-простому це все пояснити: в малярському цеху падишаха (цим цехом управляю я) вже не можуть творити такі самі чарівні мініатюри, як у давнину. А далі буде ще гірше, все занепаде й розвалиться. Незважаючи на те що ми з любов'ю присвячуємо цій справі наші життя, я зі щемом у серці усвідомлюю, що тут, у цеху, ми надзвичайно рідко досягаємо тих висот краси, притаманної древнім малярам Ґерата. Та якщо смиренно сприймати це як реальність, то життя не буде тягарем. По суті, смиренність полегшує нам життя, тому вона — найприйнятніша чеснота в мистецькому світі.

З отим смиренням я сидів і доводив до пуття ілюстрацію з «Сурнаме», де йдеться про церемонію обрізання наших султаничів. На малюнку зображено, як єгипетський бейлербей дарує на червонім оксамиті дітям султана помережану золотом портупею та шаблю, оздоблену рубінами, смарагдами й лазурним камінням; дарує також корабель. А ще підводить до них за золоту вуздечку гонористого, баского, швидшого за громовицю арабського жеребця, його шерсть вилискує ясніше за срібло, на носі — біла зірочка, стремена — тонкі й інкрустовані хризолітом, а зверху на коні — сідло з червоного оксамиту, розшите сріблом-золо-том та інкрустоване рубінами, викладеними у формі сонця. Сторінку я розмітив сам, а учням велів зобразити коня, шаблю, султаничів, послів, що на них дивляться. Тепер то ліворуч, то праворуч орудував на сторінці пензлем. Деякі листочки чинара на Ат-майдані забарвив у фіолетове. Ґудзики посла татарського хана зробив жовтими. Якраз наносив дещицю сухозлітки на вуздечку коня, аж тут постукали в двері. Я припинив роботу. Це був хлопчик-гонець з палацу. Мене викликав головний скарбничий. Мої очі приємно запекли. Я стромив у кишеню каптана окуляр і вийшов з юнаком.