Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.
Обірвав свист і озирнувся. Сестрина ясно-синя постать була майже внизу, і він раптом пошкодував, що не признався до неї. Покинув серед двору чемодан і перейшов по стежці до саду. Ті ж таки кілька фруктових дерев, той-таки міцний паркан від лікарень. З одного боку побачив він у паркані хвіртку — легкий посвист знову вирвався йому з вуст. Повернувся назад до двору; біля каштана, як завжди, висів умивальник та рушник. Хлопець умився, а коли витирався, почув, як заспівали сінешні двері.
На порозі стояла повна жінка. Вони дивилися одне на одного, і в обох раптом затремтіли вуста.
— Добрий день, мамо! — сказав Хлопець. Галя згукнула легенько: стояв перед нею майже незнайомий чоловік. Якась далека подоба її сина вгадувалась у ньому, але це була радше тінь давнього Хлопця. Водночас вона непомильно його впізнала, щось стислось у грудях, а рука спазматичне схопилася за перило ганку.
— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись. Хлопець. — Це я — птах перелітний!
Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.
— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.
— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — їдучи звідси, я таки не думав повертатися.
— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?
— Ти мала ким жити, — безцеремонне зауважив він. — Чоловік і донька…
— Не міг вибачити мені того шлюбу?
— Та ні! — Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. — Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.
— А як же з наміром не повертатися?
— Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.
— Дуже втішно, — сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. — Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.
Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.
— Я писав тобі листи, мамо, — сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. — Написав тобі тисячу листів…
— Овва! — засміялася Галя. — Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.
— Вони були б нудні й неприємні, — відмовив він. — На тих листах я вчився володіти пером.
— Володіти пером? — Галя була щиро здивована.
— Так, — сказав він, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Iвана. Добре затямив, що той лишив п'ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?
— Зшитки? — задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. — Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…
— Я хочу прочитати ці зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.
— Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потішена Галя.
— Хочеш, щоб я освідчився тобі? — засміявся Хлопець. — Те, що син справдовується перед матір'ю, і є його освідчення.
Вона почервоніла. Стало їй невимовне тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.
— Ти не бачив Оксани? — змінила вона тему.
— Бачив, — криво всміхнувся Хлопець. — Вона мене не впізнала.
— Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого "я".
— Фотографія — це облуда, — різко сказав Хлопець. — Блюзнірське обшахраювання часу!
— Як ти сказав? — здивувалася Галя.
— Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії — все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.
— Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?
— Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.
Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.
— Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, — сказала вона, — але від нас до магазину неблизько.
— Що це за хвіртка в паркані? — спитав він, посилаючи до рота млинця.
