Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Так він писав одного разу, навіть не здогадуючись про те, що нові покоління вже взялися долати згадану ним інерцію, зовсім не чекаючи на рекомендації заїжджих мудрагелів. От і ця забігайлівка, зведена ще в часи, коли на сусідній полонині правив запеклий промотор лижного спорту Малафєй, от і вона, задумана спершу як форельний ресторан для лісорубів та гостей краю (розташування над Потоком нібито й могло посприяти такій ідеї, про що сигналізувала й початкова назва — "Сріблясті водограї", але все це призвело лише до кількох її фінансових крахів та багаторічного простоювання наглухо зачиненою) — от і ця забігайлівка врешті дочекалася справжніх господарів. Якась вельми розгалужена родина, що називається, взяла місце в оренду у власника-підприємця Варцабича И. И. і налагодила цілодобовий бізнес. Звісно, про ніяку форель при цьому вже не йшлося — як лісоруби, так і закохані в рідну природу гості краю й без форелі вибирали для себе цю пастку, де солодко й непомітно пропивалося всю наявну готівку.
І в ці двері десь між годинами одинадцятою та дванадцятою ночі забрів черговий гість краю.
Не цілком упевнено просуваючись між алюмінієвих столиків і стільців у підсвічуваній цвєтомузикою півтемряві, Карл-Йозеф Цумбруннен пам'ятав, що з нього пляшка, яку він передусім повинен тут купити. Всередині бавилось якесь молоде товариство (так, спортивні костюми й лосіни, і ты называла меня своим солнечным зайчиком), його кілька разів зачепили ліктями, поки він пробивався до стійки серед танцюючих (чорт забирай, от так гульня з чистого четверга на страсну п'ятницю! — подумав би хтось інший і здивувався), але Карл-Йозеф уже давно нічому не дивувався, як не дивувався й тому, що, прибитий внутрішніми задушливими хвилями до бару, ніяк не може дочекатись уваги з боку господині — та саме була зайнята кокетуванням із кимось набагато ближчим та ріднішим, а точніше з якимись двома типами, що їм удесяте відмовлялася давати на бороду. Карл-Йозеф не бачив у цьому жодного сенсу, ніхто з них ніякої бороди не мав, але завдяки паузі він зумів подумки сформулювати своє замовлення (він так і не знав, як буде правильно — пляшка чи фляшка, доводилося чути і таке, й інше); отже, хвилин через п'ять, намагаючись перекрити навколишній гамір включно з музикою ("крошка моя, я по тебе скучаю"), профальцетував своє "я вас пгошу… гогілька для мене!" — з третього разу його було почуто, господиня, густо наквецяна жіночка все того ж віку, повернулась до нього врешті лицем, а не низько посадженим задом, і відповіла щось ніби "ви сідайте, до вас підійдуть". Карл-Йозеф ще деякий час обдумував, чи добре він усе розчув ("вас під'їбуть"?), але єдино можливе тлумачення казало йому врешті відступити і впасти за першим-ліпшим вільним столиком. Звідти він довго дивився на танцюючих, нікому тут не потрібний, самітник на чужому святі, чужинець, але найрозпачливішу з молитов таки було почуто — і до нього підійшов хлопчина в бейсболці, напевно, господинин син, хоча, зрештою, чому обов'язково син, просто хтось із так само низько, як і в неї, посадженим задом. "Я вас слухаю, добрий вечір", — ледь роздратовано сказав хлопчина і почувши від Карла-Йозефа "гогілька… одна бутилька пгошу", мовчки відійшов.
Карл— Йозеф подумав, що ніхто з них не має підстав так вороже до нього ставитись. Але відразу ж по тому згадав про тріснуте скельце -можливо, через нього? Про всяк випадок знявши окуляри, він розчинився зором у плямах і спалахах — це був жах, не менший від попереднього, сидіти в цій мерехтливій ямі, в цьому пересмаженому м'ясиві запахів, серед невідомих йому людей, слухати, як вони слідом за магнітофоном незґрабним хором тягнуть "а я нашел другую" — і нічого не бачити! Минуло ще багато хвилин, і аж тоді над ним виринула вся у зелених і червоних спалахах голова, цього разу дівчини, але з добрим голосом ("ви заказували?"), після вдягання окулярів з'ясувалося, що в неї настільки ж добрі очі — й вона поставила перед Карлом-Йозефом склянку горілки. "Не, — сказав той, — не стакан, не шклянка! Дуже пгошу… бутилька. Одна…". Дівчина запитала щось ніби "з собою?", але Карл-Йозеф не зрозумів запитання ("з водою? чому з водою?"), тож лише рухом показав, щоб вона не забирала склянку, і подякував. "Будете шашлик?" — з легким співчуттям запитала вона, але він ще раз лише подякував. Добра дівчина, здається, знизала плечима і відійшла.
Він влив у себе кілька гидких ковтків і подумав, що завжди встигне одержати ту кляту програну пляшку. Треба тільки звикнути до всього, що тут відбувається, і як слід проартикулювати своє замовлення. Тим більше, що перші ковтки блискавично спрацювали на старих дріжджах, і Карл-Йозеф негайно відчув, як йому попускає, в якихось там центрах було наказано зняти з постів не в міру чутливих вартових, він перестав судомитися і разом з теплом прийняв у себе цей шум, тупіт, цю музику. Йому попустило настільки, що він уже й не відчував на собі двох поглядів з-за котрогось далекого столика (чи не ті самі типи, з якими нудно цвірінькала за стійкою господиня, коли він зайшов?). Але йому попустило — отже, він нічого не знав про ці погляди.
Через десять хвилин він дозрів до того, аби знову підійти до стійки і замовити ще одну склянку. Цього разу там орудував господар, очевидний батько тієї дівчини з добрими очима та голосом, бо так само, як і вона, подавши горілку, спитав, чи не візьме Карл-Йозеф шашлика. Той замотав головою (ці велетенські шматки обвуглено-сирого м'яса з цибулею ніяк не пролізли б йому крізь горло), але, щоб не ображати господаря, вичавив щось на кшталт "один помаганч пгошу". Господар його бажання не зрозумів ("ха, а вона мене ще переконувала, ніби Apfelsinn по-їхньому помаранч!") і після короткого вагання видав йому снікерса.
Повертаючись на місце зі склянкою й дурнуватим снікерсом у руках, Карл-Йозеф здивувався собі самому, як плавно і зґрабно він рухається, йому вдалося піймати такт, і це виявилося справжнім танго белого мотылька, навіть самі танцівники замилувались його пластикою. Цей успіх слід було розвинути, тож наполовину спорожнивши склянку трьома жадібними ковтками, Карл-Йозеф підвівся з-за свого столика і крикнув "Achtung, Achtung!". Вони не переставали танцювати свого "белого мотылька у открытого огонька", але всі воднораз глянули на нього — і пацани, і дєвчьонкі, і доброокий господар від бару, і його добросерда донька від кухні, і, ясна річ, тих двоє, що не мали борід — усі дивилися на нього і бачили, як він кидається сторчголовою вперед і стає на руки…
