Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга (мир бесплатных книг txt) 📗
Але чимало казусів у медучилищі траплялося й з іншими випускницями. Одного разу під час практичного заняття, на якому студіювали тему „Кровообіг“, найвимогливіший наш викладач, колишній військовий хірург, викликав до дошки Алю Курищук. Вона, бідолашна, безрезультатно вступала в медучилище п’ять разів, і тільки з останньої спроби мама по великому блату насилу прилаштувала доньку на вечірню форму навчання. На свою біду, тупенька Аля мала язик, як вітряк, і про неї в нашій групі усі знали все. Навіть те, що в діда по матері було прізвище Дуринда, а в прадіда по батькові — К…рвищуп. Перший досмерті залишався при своїх інтересах, хіба що вже доньки повиходили заміж і з превеликою радістю поміняли дівочі прізвища на благозвучніші. Натомість прадід Алиного батька, влаштувавшись ще до приходу радянської влади писарем в архіві, спочатку нібито механічно пропустив у власному прізвищі букву „в“, а вже Алин дід, працюючи в сільраді секретарем і подаючи під час перепису населення в загальних списках прізвища односельців-колгоспників, про всяк випадок перехрестився і виправив у своєму прізвищі останню літеру з „п“ на „к“, що було не так уже й важко зробити: вистачило домалювати цій букві невеличку „голівку“ над „черевцем“. Тож успіхи перодряпів двох поколінь увінчалися цілком пристойним прізвищем для їхніх нащадків на близьку, далеку й навіть найвіддаленішу перспективу.
Медицина давалася Алі дуже важко. Дівчина зубрила прокляту науку, як китайську грамоту, аж іскри віялами летіли з її вузенького чола, буквально засинала й прокидалася із книжкою в руках. Марно! Все, що вона з такими труднощами старалася запам’ятати годинами, в одну мить вилітало з голови, варто було викладачеві промовити магічне слово: „Курищук!“. Тож, опинившись посеред класу, де на дошці як наочність висіла схема малого й великого кіл кровообігу, на якій синім кольором було позначено венозну кров, а червоним — артеріальну, Аля скорчила розпачливий вираз обличчя і заворушила долонями. Це означало: „SOS! Рятуйте! Підказуйте, я пропадаю!“. Викладач, ясна річ, одразу помітив незавидний стан учениці, тому із простого людського співчуття до нещасної вирішив дати їй найлегше запитання:
— Алло Курищук, розкажіть нам коротенько про венозну й артеріальну кров. Яка між ними різниця?
Аля перелякано закліпала очима.
— Подивіться на схему, Курищук! Яка кров циркулює від серця, а яка — до серця?
Дівчина розгубилася ще більше.
— Курищук, артеріальна кров насичена киснем. Повторіть, яка артеріальна кров? На-си-че-на к-и-с-н-е-м! Візьміть указку й покажіть на схемі, звідки й куди вона переміщується артеріями? Ну!
— Артеріальна кров, — почала Аля — переміщується від…
Хтось прошепотів: „На схемі показано червоним“.
— Курищук, думайте швидше! — квапив викладач. — Не знаєте? Тоді розкажіть про венозну кров. Звідки й куди вона переміщується венами?
Хтось з аудиторії знову взявся допомагати невдасі, відчайдушно підказуючи: „На схемі показано синім!“. Але бідна Аля не розуміла й того, як цю підказку використати собі на благо.
— Курищук, ви що, взагалі нічого не знаєте? Останнє запитання: чим венозна кров відрізняється від артеріальної? Артеріальна, як я уже за вас відповів, насичена киснем. Якою є венозна кров, Алло?
— Синьою, — ледь чутно прошепотіла без п’яти хвилин дипломована медсестра — й аудиторія вибухнула диким реготом.
— Синьою?! — вхопився за голову викладач. — Я вам, Курищук, зараз відкрию вени, щоб ви назавжди запам’ятали, що синьої крові не буває взагалі! В жодної живої істоти на планеті не буває! Синім кольором венозну кров позначають лише на схемах. І артеріальна, й венозна кров — червона!
Неабиякі проблеми Аля мала й тоді, коли наша група на муляжах вчилася робити ін’єкції й ставити крапельниці.
— Знову ваш пацієнт помер! — репетував викладач на невдаху. — Розумієте: за два дні у вас вже десятий пацієнт у морзі! Особисто через вас! Судити вас будуть!
— Я ні в чому не ви-и-и-нна-а-а!
— Подивіться, як працює поставлена вами крапельниця! Ліки течуть у вену пацієнта, як з ринви, а мають повільно ка-па-ти! Це сильнодіючий препарат, тому його вводять лише по п’ять крапель на хвилину! Ви що, цього не знали?
— Я думала, що чим швидше, тим краще…
— Не думайте! Вам думати шкодить! Прошу вас: нічого не думайте, робіть згідно з приписом! — терпець у викладача остаточно вичерпувався. — Вам, Курищук, навіть ветеринаром працювати протипоказано! Чому? Бо це небезпечно для корів, собак, котів, хом’ячків і морських свинок! Ви — помилка природи, бо народилися без мозку. Навіть курячого! Взагалі! Що ви вмієте робити? Мусить же бути щось таке, що вам подобається робити? Курищук, признавайтеся чесно: що саме?
— Плести кофту.
— То плетіть кофту, шарф, шапку, шкарпетки, серветки, рукавиці! Шнурок на свою шию сплетіть! Не треба вам медицини! Якби це не муляж, а жива людина, вона би вже давно не дихала! Тут лежав би труп! Зверніть увагу: з вашої вини, а не через хворобу!
Незважаючи на такі казуси, училище Аля не покидала, іспити й заліки перездавала по декілька разів, плакала, благала, ходила за викладачами тінню, приводила в навчальний заклад тата й маму — і диплом медсестри таки отримала.
А ще якось під час практики у військовому госпіталі нас, кількох найбільш успішних учениць, взяли в операційну. Таке з нашою групою відбулося один-єдиний раз, бо коли хірург ривками — нерівний шов краще зростається — розрізав скальпелем черевну порожнину солдата, в якого почався перитоніт, у ніс ударило таким тяжким духом, що самостійно за двері операційної нас вибралося тільки двоє — п’ятьох майбутніх горе-медсестер звідти винесли непритомними. Не знаю, в чому полягала доцільність нашої практики в патанатомці й операційній: медсестра ж — не лікар! — але після всіх практичних випробувань дві учениці з нашої групи більше на заняттях не з’являлися. Втім, для Катрусі саме ці заняття в патанатомці й операційній відіграли вирішальну роль — з того часу вона навіть у снах уявляла себе хірургом!
Дівчина набрала в міській бібліотеці купу медичних довідників та енциклопедій і ночами читала їх з більшим інтересом, ніж я романи про любов, детективи або фантастику. Тож не дивно, що саме Катрусю відправили спочатку на міську, а далі й на обласну і республіканську шкільні олімпіади з біології. У столиці вона дала фору минулорічним переможцям. Ще б пак: хто з випускників шкіл — хай навіть не офіційно, але ж! — закінчував медучилище?
Втім, тут дуже доречно принагідно зауважити, що наші тодішні шкільні підручники з біології були, м’яко кажучи, відцензуровані до стерильності. Напевно, з метою забезпечення високої моральності майбутніх будівників комунізму. У книжці для десятого класу „Людина“, наприклад, можна було знайти одіозний взірець сором’язливого дебілізму: „Від змішування жіночої й чоловічої сечі утворюється новий організм — дитина“. Мабуть, автори цього підручника були обізнані з репродуктивною функцією не більше від нашої самотньої горбатенької бібліотекарки баби Клави, котра одного разу підловила Юрка Андрійченка й Дануту, коли вони цілувалися за книжковими стелажами, і відтоді мало не при кожній зустрічі лякала дівчину, що та вже, ймовірно, завагітніла через ті поцілунки. А наша Урюк узагалі ніколи не сідала на крісло, яке щойно звільнив будь-який чоловік, ні в автобусі, ні в учительській, ні в їдальні. Береглася, бідна, від небажаної вагітності!
Втім, може, шкільна Золота медаль стала для мене фантомом і не через недостатню старанність, і навіть не через паралельне навчання в медучилищі, а тільки з тієї причини, що в класі не могла існувати безмежна кількість медалістів: Урюк завчасно вибраковувала зі списку тих» за кого не було кому заступитися. А що ж татів Генерал? Він би точно не кинув мене в біді! Але татового Генерала тоді вже відправили служити під китайський кордон. Чесно кажучи, як на теперішні уявлення, скерували в гарячу точку, тобто під ворожі кулі. Я добре пригадую газети з величезними, десь на ширину моєї долоні, гаслами на перших сторінках: «НАШІ КОРДОНИ СВЯЩЕННІ Й НЕДОТОРКАНІ!». А люди пошепки переповідали з уст в уста, що сто тисяч китайських жінок та дітей, які зважилися перейти кордон СРСР, наші мужні прикордонники випалили лазером — навіть попелу від бідолашних китаянок з їхніми вузькоокими малятами не залишилося! Сто тисяч! Це ж приблизно така сама кількість люду, як усе населення найбільшого району нашої області! Але татів Генерал твердив, що лазерної бойової зброї ще не має жодна країна світу, а бідних китайців наші, напевно, обстріляли з «катюш» кумулятивними снарядами. Вони в СРСР з’явилися ще в 1943 році, і за всю Другу світову війну цю зброю було використано єдиний раз при взятті станції Орші. Коли ж фашисти з жахом побачили наслідки, то гітлерівська Німеччина офіційно попередила, що використає хімічну зброю, якщо СРСР ще раз застосує такі снаряди. Як не дивно, СРСР узяв німецьке попередження до уваги. І ще дивніше: Німеччина програвала війну, а хімічну зброю так і не зважилася використати жодного разу.
