Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

— Йосі, ти будеш чекати нас тут. Ти ж не ображаєшся, ні? Не ображайся, просто це дуже важлива розмова, — Джипсі робить суворе обличчя і витримує запитальний погляд свого друга.

Йосі (дідок з обсмаженою сонцем і зморшкуватою, немов печене яблуко, лисою головою) тепер дивиться повз Джипсі і слухняно примружує очі. Він все розуміє, він — старий мудрий єврей, зрештою, в нього так багато вільного часу.

— Кен, — каже він і повертається до машини.

— Відкрий багажник, — згадує Джипсі. — Я візьму сакід [60] .

Анджела стоїть невіддалік, у затінку напівзруйнованого

глиняного муру часів турецького панування, нервово крутячи солом'яний бриль, і дивиться, як подруга тягне величезний сакід.

— Що ти туди поклала?

— Подарунок хлопцям. Манґо. Вони в Йосі все йдно погниють. Рекордний врожай.

— Гидота.

— Якщо з них зробити сік і змішати його з цитриновим соком, то буде смачно. Я Арікові поясню, як це робити… До речі, я на Вас ображена, мамцю.

— За що, мала?

— Я не хотіла говорити у машині, але тепер скажу тобі. Коли той Перельман повідомив тобі їхній телефон, то чому ти нічого мені не сказала? І дзвонила без мене… Ми ніби колись домовлялись робити все разом.

— Чекай, мала. Я говорила телефоном з Вадимом Борисовичем. Ти ж його майже не знаєш.

— Арік був із ним.

— Ти мені позавчора сказала, що погоджуєшся на зустріч. Що тобі ще треба? Зустрінемось, і ти все своє з Аріком перетреш, як тобі там, подруго, вже вийде. Що ж не так я зробила?

— Може б я телефоном все про все перетерла і через тебе тільки віддала листа батькам. Не люблю я цих рятувальних бесід, плачів і стогонів.

— Тобі не догодиш… Ну поплачете трошки. Все якось потім легше буде… Він приїхав до тебе. За три тисячі кілометрів. Поважай.

— Все не так, — кукситься Джипсі.

— Все буде беседер.

Анджела зазирає за мур.

— Нікого ще немає.

— Чекаєм.

— Курити будемо.

— Льо.

— Я тобі потім жуйку дам.

— Не хочу.

— Не нервуй.

Павза. Чути звук автомобільного двигуна. Джипсі одягає сонцезахисні окуляри, виходить на узвишшя, вдивляється, потім повідомляє:

— Це не вони. Якась військова машина.

Джипсі дивиться на церкву Дванадцяти Апостолів, кораблевидний силует якої тьмяніє на сліпучо-сріблястому тлі Кеннерету — Тіверіадського моря. «Які кумедні бані у цієї церкви. Рожеві! Хто, цікаво, їх помалював у такий колір? Немов отара рожевих слоників».

У хмарі пороху, що волочиться за військовою вантажівкою, з'являється мікроавтобус. Джипсі спостерігає, як з нього висаджуються два пасажири, і впізнає в одному з них Корвата. «Знову начепив цю дурну синю сорочку!» — обурюється дівчина.

Вона вертається до Анджели, принагідно зауваживши, що Йосі вже розстелив коцик і примостився снідати у затінку розлапистого платана. «Флегмат!» — заздрить витримці старого Джипсі.

— Вони приїхали! Let's gо!