Заборонені ігри - Покальчук Юрко (читаем книги txt) 📗

Але Василько встиг ударити ще раз, вже не тямлячи себе і не вирізняючи цілі, в яку мітив, бо в цей час ззаду схопили його люди, відтягаючи від жертви, а той чоловік, закривавлений, поволі осідав на землю.

Вискочили із приміщення суду міліціонери і схопили Василька, який істерично кричав, що вб’є Миколу рано чи пізно, виривався і махав у всі боки ножем, поки ножа з його рук не вибили і не скрутили йому руки.

Він вже лежав на землі із заломленими ззаду руками, і все ще звивався і кричав:

— Я все одно уб’ю його колись! Я помщуся за неї! Я помщуся!

За кілька хвилин появилась міліцейська машина і хлопця заштовхали туди.

Циганка в плачі заломлювала руки, її оточили родичі-цигани. Публіка з жахом і трепетом дивилася на те, що сталося на п очах.

Але головна частина трагедії була вже позаду.

Врешті вивели із приміщення суду Любу Попа-дюк, яка ледь не втрачала свідомості, так що міліціонери вели її під руки, і посадили в тюремну машину. I це був кінець вистави.

За годину площа перед судом спустіла. I все затихло.

У понічному саду палало багаття, довкола якого сиділи цигани. Всі мовчали досить довго, тільки хтось підкидав хмиз у вогонь час від часу. Усі чоловіки, різного віку і вигляду, вони очікували на щось, і в повітрі панувала сторожка і химерна тиша, здавалося, зараз щось станеться, і напруження загальне було таке велике, що майже чутно було биття їхніх сердець серед чорної ночі. Тільки місяць повний і червоний світив невмолимо і суворо, і зірка біля нього, велика й осяйна, закликала до думок.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

— Час!

Всі цигани встали колом довкруж багаття і взялися за руки.

— Сьогодні, у п’ятницю, на повному місяці і при яскравому світлі Вовчої зірки, ми, цигани з роду Вовків, звертаємо наші погляди до місячного світла і до проміння Вовчої зірки. Ми жили багато років у страхові й покорі, з покоління в покоління передавалося наслане на нас прокляття. I всі, хто вмирав насильницькою чи випадковою смертю у своїх двадцять років, затиснуті прокляттям Вовка, не знайшли спокою і вічного миру на тому світі, їхні душі жили між нас усі ці роки і вимагали від нас сягнути прощення, вимагали наших життів і почуттів, аби звільнитись назавжди і знайти спокій на Заході Сонця!

Сьогодні іменем Вовчої зірки, яка була, є і буде завжди якнайближче саме над нашим племенем, я закликаю вас усіх разом піднести наші душі до Неба і у братерському циганському ланцюгові відтворити силу, яку ми недавно знайшли. Один із нас, його немає тут, спромігся несамохіть подолати прокляття роду, сягнувши вершин такого кохання, заради якого старша за нього жінка пожертвувала своєю родиною, становищем у світі, майже своїм життям і в біді, у в’язниці не відреклася від нього, народивши йому двох дітей, які вже сьогодні живуть з нами.

Звертаючи наші погляди до світла Вовчої зірки, згадаймо всіх тих, хто загинув молодими від прокляття, і помолімося мовчки, щоби їхні душі знайшли спокій і щоби назавжди прокляття полишило нас і Рід Вовка жив у спокої і мирі!

Він замовк, і, поки цигани молилися подумки, раптом ніби струм пробіг через їхні сплетені руки і усе довкола затрусилось на мить, як в пропасниці. І раптом небо осяяла велика блакитна блискавка, кінець якої спирався на землю в центрі кола, яке творили цигани, і оббігав ніби циганське коло, і no цій блискавці вгору полетіли вогні один за одним, і циган трусило і трусило, а потім раз усе затихло, блискавка зникла і знеможені усі повалились чи просто попадали на землю.

Багаття ще ледь жевріло.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

— Всі бачили? Ніхто нікому ні слова!

Це наша таємниця.

їхні душі заспокоїлись і ми вільні. Наш Мічений Вовк виграв свою вовчу війну!

Ще треба йому Дзеркало Світла. Але воно прийде. Воно вже поруч. Він усе виборов.

Він вже не Мічений, він просто циган, як і ми всі. А наше прізвище Вовк — відтепер тільки прізвище.

Але ми ніколи не забудемо, що наша покровителька, яка була неласкава до нас, несе в собі не тільки помсту і руїну, але й велику Любов, і тепер вона повертається до нас світлим своїм промінням!

— Хай буде так!

I цигани піднялися, і могутній чоловічий хор задзвенів нічною піснею волі — хай буде так!

Перемовки з Вованом мене часом хоч і діставали, але були на загал для мене особливо плідними, та й Вованові вочевидь було зі мною цікаво сперечатися. Це у нас звичайно йшло на кінець дня, коли більш-менш робота закінчувалась, або хто із нас залишався чергувати по номеру, а інший ще закінчував роботу і, закінчивши, валив по пиво, і так по канапці і по пиву — і поїхали.

Сьогодні були чергові літературні дебати. Я сказав, що вичитав у Кіплінґа, що піднесення розумової й енергетичної діяльності людини особливо високе в постпубертатний (Вован тут же вставив, та скажи вже просто, коли яйця виростають) період, a y віці двадцять два — двадцять три людина переважно тупіє.

Ну і далі понесло-поїхало.

Ти вважаєш, що ми з тобою вже тупі придурки, а ці сцикуни, які тільки вчора почали дрочити по-твоєму генії і інтелектуали!

Та ти вийди на вулицю і подивись на цих геніїв. Гральні автомати, драп і секс... I ще пива випити, a TO й горілки. Ото й усе, що в них у голові.

От послухай анекдот. Про школу. Тобі ж цікаво.

«У класі новий вчитель. Іде перекличка:

— Іваненко!

— Я.

— Яцишин!

— Я.

— Х...Хуїв!

— Я.

— Що це в тебе за прізвище? Може, написали неправильно?

— Hi. Bee правильно. Просто я болгарин.

— А-а-а. Ну сідай, болгарин... Хуїв.»

— А щодо малолітнього сексу, — Вован не вгавав, — то я тобі пісеньку нагадаю. Народ скаже, як зав’яже.

— Мамо, я женитися буду!

— He женися, сину,

Біда тобі буде,

Будеш спати, цілувати,

А хліба не буде.

He послухав мами,

Взяв та й оженився,

I до жінки Катерини

Раком причепився.

Ой цілує нічку,

Ой цілує днину,

Стара мати руки ломить —

Схаменися, сину.

Як націлувався,

Як наобіймався,

Під очима почорніло,

А живіт запався.

Задзвонили дзвони

I y неділю рано,

Поховала мати сина

Через цілування.

— Ти, звичайно, крутий, Воване, і жарти в тебе кльові. Але одномірні. От тобі здається, що все це фігня, бо ти не можеш її схавати, і ти вже не проти, і все тобі тут не подобається. А я бачу зараз все зовсім інакше. Раз на раз не приходиться. Один малий за віком, а вже дорослий фізично. А інший за віком ніби вже мав би бути чоловіком, а фізично — ще не дозрілий.

Так що кожному — своє!

Я заперечував йому спокійно, бо знав, що маю рацію, хоч позірно Вован ніби казав правду. Ту правду, в яку вірили всі довкола. За винятком кількох людей. I серед тих кількох тепер був і я.

А Вован не вгавав.

— Котра година? — питають у чувака.

— Без п’яти одинадцять.

— Гм. Це що — шість? Чи як?

Я навіть йому трохи заздрив, скільки в нього веселої енергії, і живеться йому не так-то вже й добре, але отак із жартами, напевне простіше все переносити. Я так не вмію, бо все переживаю глибоко, ношу в собі, і якщо й не показую іншим, то no мені однаково видно, що я знову втрапив у якусь психологічну халепу.

Вован:

— А от ще про любов!

Дзвонить мобільний телефон. Чувак вмикає і каже: «Це ти, кохана?»

Дружина відповідає: «Та ні, це я!»

Отак ми й розмовляли завжди. Мені — Ґессе, йому — Муракамі, мені Кіплінґ — йому Бегбедер, мені — «Пінк Флойд», йому — «Фактично самі». Він читав те, що я, я читав те, що він, але уподобання наші були різні, і ми втикали собі з ним годинку-другу частенько, і це було кльово.

От лиш я часом замислювався, чому в мене якісь уподобання ніби старомодні, а Вован — крутий неформал, як каже мій малий.

3 Женькою в мене дуже дружні взаємини, більше того, я його дуже люблю і він мене теж. Але різниця у віці в чотирнадцять років далася взнаки дещо пізніше, коли Женька підріс. Бо до того він ходив за мною по п’ятам і у всьому намагався мене копіювати, до смішного.