Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (библиотека книг .txt) 📗
Я вийшов у сіни, поклав на місце сокиру і виступив надвір.
— Може, це був сон? — спитав себе сам.
Світ навколо спав, сіре світло міражно розпливалося довкруги, і все виглядало як неживе. Я стояв на порозі також ніби неживий, і в мене важко калатало серце.
— Слава тобі Господи, — прошепотів я, — що всього цього не було! Слава тобі Господи, що прогнав це видіння і цю зморочілу, нескінченну, похмуру ніч гріха, ніч спокусіння, ніч бід великих, суму і важкого гоніння! Слава тобі Господи, що новий день прийшов і розвіяв чортовиння!
Не вірив сам собі, тож пішов до стодоли, щоб пересвідчитись, чи не спить Іоанн Москівський на сіні. Але й там нікого не було. Я понюшив повітря, вийшовши із стодоли, і мені вчувся слабкий запах сірки. Оце і все.
Ночами вже бували приморозки, і робітники покривали мурування солом’яними коверцями; для цього привезено було в монастир воза соломи, і покрівці цілий день учора в’язали ті коверця із соломи, переплітаючи її шнурами. По утрені я пішов подивитися на роботу сницаря — він трудився у господарчій будівлі, де було для цього досить місця; тут-таки працював із челяддю майстер, що тесав із дуба двері і рами й виточував баляси, але чинив це в іншому покої. Одвірки вже вставили і навіть забили в них ості, на які мали лягти завіси — ті завіси ковалі вже виготовили, і вони лежали біля входу, де працював тесальний майстер. Сницар різьбив іконостас — стояки вирізали з липової колоди, а рамці для ікон — із липових свіжих дощок — робив усе те майстер згідно позірного обрису, намальованого на папері. Мав у себе набір усіляких різаків, доліт, пилочок, а що багато дерева тут переходило у стружку, то її тут лежали купи. Я почудувався, з якою вправністю сницар ріже листя, витки стебла виногрона — потім усе те він мав заґрунтувати й позолотити; сницар біля своєї роботи воістину священнодіяв. На мене він уваги не звернув, бо ченці часто ходили до нього дивитися на роботу, але видно було, що йому приємно від інтересу до його штуки.
Я вийшов надвір, рейцарі, що готують до муру вапно, збивали чотирикутні щити, щоб затуляти ними вапняні ями; покрівці вже познімали солом’яні коверця, чи коци, і мурарі дзвонили кельмами, почавши сьогоднішнє мурарське діло. Біля комори, яка будувалася, теслі забивали дошками стіни, лишаючи отвір лише для дверей. Тертичні сьогодні дощок не різали, а переглядали й рахували ті, що вже були нарізані, — за день двоє тертичних нарізало сто сажнів дощок, — для рахування вони не тільки їх перелічували, а й виміряли шнурком із вузлами, що позначали сажні.
Привезли ґонту і залізо, які купували на ярмарку; ґонту складали на купи біля нової комори, щоб потім занести її туди, а залізо, оливо й цінь, якими мали лютувати бляху, зносили із возів у бляшану комору — була вона дерев’яна й почорніла від часу, світилися хіба що золоті сучки. Скрізь никав отець дозорчий: доглядав за роботою. Зрештою зупинився біля тертичних — майстри почали здавати йому порізані дошки.
Не хотілося йти сьогодні до келії, бо погано спав. Устав із важкою головою, тож пішов до пекарні спитати, чи не треба моєї допомоги. Пекар сердито оповів мені, що той новий помічник і досі не з’явився і що йому з нього помочі як з козла молока. Без зайвих припрошень я узявся за сокиру й почав колоти колодки — хотів розігнати в себе застояну кров. Зрештою, прийшов і помічник, на обох віках у нього вискочив ячмінь — очі позапухали. Пекар вискочив із пекарні, схопив його за волосся й почав тузати, а помічник заквилив, як поранена коза, викрикуючи, що він хворий і ледве сюди приплентався. Я відборонив хлопця, згоджуючись сьогодні замість нього попрацювати.
— Ні, ви вже йдіть, панотче, дякую вам, — сказав послушник. — Я звик, що мене б’ють. Ніхто не хоче повірити в мою хворобу.
Я порадив йому на ніч попарити очі настоєм із трав, і його болість мине.
— Е, що там настої трав, — сказав послушник, звали його Гаврило Галичин. — Ліпше прикладусь до рами з мощами угодника Божого Атанасія. Це єдине, що зможе мені допомогти.
Оскільки дров я уже на першу потребу нарубав, він мав час розповісти мені свою історію, чому став послушником у монастирі. Сам був копіїстом полкової канцелярії, син козака Глинської сотні, жителя городово-глинського Стефана Галичина. І от у березні місяці цього року, дня чотирнадцятого на Чотиридесятницю святого Великого посту, третьої седмиці в четвер рано вельми був захворів на голову, а що був іще утяжений сном, то ліг і знову заснув. І приснилася йому дивна річ: начебто він співає у церкві, притому сам і в порожній. І голос свій зносить усе вище й вище, голос його вже брав такі ноти, що церква, хоч і була мурована, почала хитатися і з неї почали валитися баляси, а тоді й цегла осипатися. Злякавшись того, він, Гаврило, впав ниць і почав надзвичайно кричати, а цегла посипалася на нього вже дощем. Із того великого страху він прокинувся і раптом відчув, що язик йому задуб у роті і не може він сказати жодного слова. Так було з ним зо три години чи й більше, а тоді голос до нього повернувся і все було гаразд аж до ночі. Знову заснув, і нічого в снах йому тієї ночі не приключалося — проспав ніч спокійно, але, прокинувшись уранці, знову був німий і не міг вимовити жодного слова, тобто став цілком безголосий. Гадав, що ця напасть сама мине, як минула першого разу, але до ночі голос йому не повернувся. Він заснув, і йому цілу ніч снилися церковні хори, які співали «Херувимську», «Мир Божий» і всілякі псальми, і то так, що, куди б він не йшов, звідусіль і скрізь співали лики: в церкві, на вулиці, в канцелярії, і всі запрошували і його співати, але він співати не міг, бо і вві сні був німий.
У суботу рано Гаврило вирішив піти до пана аптекаря, німця Петра Нейугарда, який пустив йому з медіаму кров і дав для пиття медикаментів, а ще й для полоскання горла. Те все він випив і цілий день полоскав горло, але ніякої помочі від того не здобував, тільки сильно почала йому боліти голова, як і того першого разу. І так вона йому боліла, що почались у нього блювоти, і він подумав, що то від медикаментів, які йому дав німець Петро Нейугард, і викинув їх, цілком занедбавши.
В ніч із суботи на неділю він побачив явлення уві сні: прийшов до нього чоловік у білій одежі, сивоволосий і сивобородий, тобто весь білий; він тримав у руці китицю червоних ягід: чи то калини, чи горобини — й подав Гаврилові, кажучи:
— Прийми цю китицю й бережи, а в час відправлення літургії з’їси її.
Вранці він прокинувся, і його товариші по канцелярії переказали, щоб він нікуди не відлучався, бо полковий писар пан Атанасій Шкляревич звелів дожидатися йому пана аптекаря Петра Нейугарда, який мав оглянути його й пустити з-під язика кров. Але Гаврило на той час мав сильний головний біль, аж такий, що розламувалася голова, тож вийшов на повітря, аби подихати, — так сподівався, що той біль мине. Пан аптекар не приходив, а Гаврило гуляв дорогою біля свого мешкання, коли ж побачив чоловіка в чернечій одежі, і цей чоловік ніс у руках китицю ягід калини чи горобини — було це тим дивніше, що діялося у березні, коли ніяких ягід нема, а ще таких свіжих та повних, як він це побачив.
Той чоловік підійшов до Гаврила і сказав:
— Ходи зі мною, Гавриле, до Мгарського монастиря.
Він же, Гаврило, хотів відповісти, що чекає на пана аптекаря Петра Нейугарда, але не міг через німоту свою, тоді чоловік махнув рукою й мовив:
— Уже не дочекаєшся!
Гаврило пішов із ним, і той чернець назвався Іоанном Москівським із Мгарського монастиря і усильно радив йому поклонитися мощам угодника Божого, святителя Атанасія, а перед тим у цьому ж монастирі, у храмі Благовіщення пресвятої Богородиці, на божественній літургії, з’їсти гроно ягідок, які він йому дасть.
І Гаврило прийшов у той монастир і якраз потрапив на святу літургію, з’їв оті ягоди, чомусь вони мали смак і запах свіжої крові, через що Гаврило подумав, що то часточки крові Господньої. А ще він, Гаврило, кілька разів поклонився мощам святого Атанасія і цілував їх, дбало, але подумки просячи розрішення своєму язику. А після святої літургії він, Гаврило, пішов із тим ченцем Іоанном Москівським до його келії і там записав на хартії червоним атраментом усе, що з ним трапилося, щоб залишити той запис у монастирській канцелярії. І, як тільки він це зробив, став відразу говорити, причислює ж це чудові, яке сталося при сприянні Христового спасителя Атанасія і ченця його монастиря, благочестивого інока Іоанна Москівського. Сам же він став послушником.
