Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям (бесплатные полные книги .txt) 📗
Мені приємно підтвердити твою, любий мій читачу, здогадку: ці молодики, безумовно ж, Панько Федорович Галасун і Семен Михайлович Купчик. Точніше, просто Панько і Семен, бо навіть якось незручно величати таких хлопців по імені та по батькові.
Коли, за підрахунками Семена, до берега лишилося кільканадцять миль, мотор заглушили. З правого борту до човна підплив наш старий знайомий — Кацо. Він уткнувся плавцями в слизьку в’язку очерету. В його очах світився смуток.
— Прощавайте — друзі — щасти — вам! — здавалося, тонкий писклявий голос от-от зірветься на ридання.
Семен перехилився через борт, міцно обняв Кацо і тричі по-братньому поцілував його. Панько зробив те ж саме і міцно, по-чоловічому потис правий плавець Кацо, в того аж хруснули кісточки-рудименти. Панько ледве стримувався, непрошена сльоза скотилася по обвітреній молодій щоці, упала в Чорне, й без того солоне, море. Тернув кулаком очі:
— Ну й вітрюган, матері його чорт! Прощавай, Кацо, прощавай, друзяко! Якби не ти, ех, якби не ти, не бачити б нам рідних берегів. Ти вже даруй, що приставав тоді до тебе влітку з анкетою. Прощавай!
Кацо пустив в’язку, описав круг човна коло пошани, високо вистрибнув угору з води і ліг на південний курс.
Аргонавти завели свій вірний, найнадійніший в світі Л-6 і спрямували ніс човна на Одесу.
Коли за півгодини збоку показався невеличкий сторожовий катер, аргонавти разом крикнули “ура!” і пішли на зближення. Тепер їм не було чого критися.
Їх зустріли привітно, почастували міцним гарячим чаєм, а човна взяли на буксир. Згодом молоденький старший лейтенант, командир сторожовика, попросив показати документи. Гостинність гостинністю, а служба службою, порядок є порядок. Семен видобув з-за пазухи поліхлорвінілову торбинку, вийняв просолені, мов тараня, паспорти. Старший лейтенант взяв їх, для годиться погортав і вже хотів було повернути власникам, яких прийняв за рибалок, та раптом його увагу привернуло фото Купчикового паспорта. На фото — зморщене пом’яте обличчя, а перед ним сидів молоденький чорнявий жевжик. Він глянув на паспорт Галасуна, ще більше здивувався. На фото — лиса фізія з мішками під очима, а перед ним — русявий червонощокий парубок…
За п’ять хвилин матрос поклав до ніг старшого лейтенанта важкелезний клунок. Командир розв’язав мішок і йокнув.
— Це сувеніри, товаришу начальник, сувеніри! — пояснив Семен. — Сувеніри з острова Ельдорадо.
— Це речові докази! Прошу про нас негайно доповісти старшому! Негайно! — додав Панько.
— Авжеж, речові докази. Не сліпий. І доповімо, і доставимо куди слід, громадяни валютники! — відповів старший лейтенант і не схотів більше слухати аргонавтів: — От найстаршому і розкажете свою легенду, казочку про білого бичка. На базу! Повний вперед!
Мотор сторожовика заревів. Човен ззаду підскакував на хвилях, як в лихоманці. Трос туго натягнувся. Це сталося 13 січня 1967 року.
— Дозвольте? — в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.
— Заходьте. Сідайте, — кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу. — Вірші?
— Ні. Мемуари. Спогади.
— Дозвольте… А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.
— Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь. — Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.
Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.
— Одну хвилиночку. З якої ви лікарні? — запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.
— Одну хвилиночку! — перепинив мене відвідувач.
І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.
Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:
- І що ж ви збираєтесь робити?
— По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге…
— Досить першого, — зупинив мене редактор. — Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху… тобто гарного відпочинку.
Наступного ранку я вже сидів у кабінеті головного лікаря Кирилівки.
— Для оточуючих він не становить небезпеки. Звичайний шизофренік. Але товариші з… мм… з одної установи просили потримати його в стаціонарних умовах. Вони з’ясовують якусь там темну історію з валютними операціями. Хоча… очевидно, я помилився, коли сказав: звичайний шизофренік. — Головлікар замислився і по паузі додав: — Різних я стрічав психічно неврівноважених- і Наполеонів, і Грозних, і, о господи, кого тільки не було в наших стінах! Але ж з Ельдорадо… Попервах думалося, що він просто начитався науково-фантастичної літератури. Та згодом точно встановив: ні про Лема і Бредбері, ні про Єфремова і Казанцева, ні про Владка і Бережного навіть не чув. І, взагалі, майже нічого не читав. Іще одна обставина бентежить мене. Це досить рідкісний випадок в нашій практиці — людина вбила собі в голову, що вона вже була стара, а тепер знову молода. Як не дивно, але рівно місяць тому ми прийняли ще одну хвору… Хвилиночку. — Він порився в паперах: — Так. Купчик Розалія Юхимівна. Твердить, ніби побачила в ювелірному магазині свого померлого чоловіка, але зовсім в юному віці, такого, коли вони тільки побралися. Цікавий збіг обставин, чи не правда?
— Цікавий, — згодився я. — Лікарю, аж ніяк не хотів би, щоб ви мене неправильно зрозуміли… Я десь читав заяву авторитетного закордонного психіатра, зроблену ним на підставі ґрунтовних статистичних досліджень. Так от, він твердить: тепер, мовляв, важко сказа. ти, де можна зустріти більш нормальних людей — в психіатричних закладах чи поза їх межами…
— Що ж, — похитав головою головлікар, — він має певну рацію. При теперішніх психічних навантаженнях, при такій перенасиченості інформаційного потоку, що мусить людина переварити щодня, та ще при запущеності психогігієни… Але зачекайте — що ви цим хочете сказати? У всякому разі, цей хлопчина, цей Галасун — психічно хворий. Тут сумніватися не доводиться. До речі, він пише вірші і сам складає до них музику…
— Ну, лікарю, даруйте… Якби зібрати всіх, що самі пишуть вірші, не знаю, скільки залишилося б там, у місті.
— Хай так, — зауважив головлікар, — але ж він не хоче, не збирається їх друкувати.
Я мовчав. Це таки відхилення від норми, нічого не скажеш.
— Ще одна деталь. Він страждає на… Навіть нема ще такого визначення. Як би це можна було визначити таку недугу? Чинобоязнь, чинофобія — чи що.
Це теж був аргумент. Мені нічим було крити. Спитав, чи не можна все таки ще побачитися з Паньком Галасуном. Головлікар дозволив.
Панько зустрів мене привітно. Він зазначив, що я перша людина, котра вислухала його цілком уважно і з повагою.
— Ходімо! Я вам щось покажу.
— Куди!
— Ходімо. Тут недалечко.
Ми вийшли з палати у двір. Кирилівська церква була відчинена. Всередині ворожили на риштованнях реставратори. Панько упевнено потягнув мене на хори. Видно, не вперше він тут.
— Ось! — зупинився біля коробового склепіння. — Дивіться! Врубель! — його голубі очі світилися незвичним захопленням. — “Зішестя святого духа”. В кінці минулого століття намалював, коли реставрували старі фрески під керівництвом професора Прахова.
Я щиро признався — на фресках зовсім не розуміюся.
— Та тут і розумітися не треба. Сліпому все видно! Ви тільки гляньте на цих дванадцятьох апостолів! Гляньте! До Врубеля їх зображали в упокорі, в упевненості, що віра непохитна. А ці — в розпачі, в розпачі апостоли! Так, серед них є ще фанатики, але й вони приголомшені істиною, що відкрилася раптом їм. Хіба вам нічого не нагадує це? — Панько ніби аж просив мене, аби напружив свою уяву.
Аби не хвилювати Панька, я щось муркнув під ніс, запитав:
— А звідки ви знаєте?
— Хлопці, реставратори розказали. І — про саму церкву. Чернігівські князі Ольговичі спорудили її в XII столітті. Це був їхній форпост під Києвом. Билися князі за великокняжий київський престол. За київську прописку… — усміхнувся Панько. — Ех, суєта суєт! Семен теж не витримав. Здався. Але я не здамся. Я був на Ельдорадо. Був! Ельдорадо є!
