Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Я хочу кави.
Патрик вийшов до кухні, покинувши Вуді у вітальні. Роззирнувшись довкруги, він угледів жіночий жакет і сумочку у фотелі. Патрикова подруга, подумав собі Вуді. Мабуть, ховається в сусідній кімнаті. Він і не знав, що в Патрика хтось є. Аж йому здалося, ніби він упізнає той жакет. Він спантеличено підвівся й підійшов ближче. У сумочці він побачив гаманець, дістав його і відкрив. Узяв першу-ліпшу кредитну картку і відчув, як його мало не знудило. Це було неймовірно. Тільки не вона. Він хотів упевнитися в цьому, тож метнувся до кімнати. Тієї миті з кухні вийшов Патрик. «Куди ти, Вуді? Зачекай!» Він поставив тацю з двома чашками кави і побіг за ним. Та Вуді вже вибіг у коридор і гарячково відчиняв двері до покоїв. І в Патриковій спальні він урешті побачив її, тітоньку Аніту.
— Вуді? — вигукнула вона.
Він стояв і не міг слова мовити. Патрик підійшов до нього.
— Це не те, що ти думаєш, — сказав він. — Ми тобі все пояснимо.
Вуді відіпхнув його з дороги і вибіг з кімнати. Тітонька Аніта кинулася за ним.
— Вуді! — вигукнула вона. — Вуді! Благаю тебе, зупинися!
Щоб не чекати ліфта, він помчав східцями. Вона поїхала ліфтом. Поки він спустився на перший поверх, вона вже чекала його там. Обняла його.
— Вуді, янголе мій, зачекай!
Він видерся з її обіймів.
— Облиш мене! Хвойда!
Він побіг, волаючи:
— Я все розкажу Солові!
Вона побігла за ним.
— Вуді, благаю тебе!
Він вибіг із будинку, опинився на тротуарі й, навіть не роззирнувшись навсібіч, помчав через дорогу до свого автомобіля. Йому хотілося поїхати далеко-далеко. Тітонька Аніта побігла за ним, не помітивши ваговоза, що мчав на повній швидкості, й він врізався в неї.
Частина третя
Книга Ґольдманів
(1960–1989)
29
Цілісінький квітень я давав лад у домі мого дядечка. Спершу впорядковував папери, що трапляли на очі, а потім узявся до ґрунтовного загального прибирання.
Щоранку покидав я мій рай у Бока-Ратоні, щоб, проїхавши джунглі Маямі, опинитися нарешті на затишних вулицях Коконат Ґров. Щоразу, як я зупинявся перед будинком, у мене було таке враження, наче дядечко Сол і досі там, наче він чекає мене на терасі, як робив віддавна. Мене раптово вражала реальність замкнених на ключ дверей, які треба було відмикати, і в домі, де, хоч там прибирала служниця, яка регулярно навідувалася, панував дух пустки.
Я почав із найлегшого — з одягу, рушників, кухонного начиння, яке поскладав у коробки і віддав благодійним організаціям. Потім настала черга меблів, а це було складніше: хоч крісло, хоч ваза, хоч шафа — всі вони щось нагадували мені про дядечка. Він не зберіг нічого на згадку про Оук-Парк, та за ці п’ять років, коли я збув у нього стільки часу, в мене назбиралося чимало власних спогадів.
Потім були світлини й особисті речі. У шафах я знайшов цілі коробки родинних світлин. Я поринув у ті знімки, наче в криницю часу, почуваючи якесь аж щастя від зустрічі з Балтиморськими Ґольдманами, яких більше не було на світі. Та що більше я їх переглядав, то більше запитань у мене виникало.
Вряди-годи я відривався від того діла і телефонував Александрі. Вона рідко відповідала. Коли вона робила це, ми мовчали. Вона брала слухавку, і я казав:
— Вітаю, Александро.
— Вітаю, Маркусе.
І більш нічого. Гадаю, нам так багато треба було сказати одне одному, що ми не знали, з чого починати. Сім довгих років ми розмовляли кожнісінького дня. Стільки вечорів збули ми в розмовах! Стільки разів, коли я витягав її повечеряти десь у місті, ми залишалися останні в ресторані й знай балакали, поки кельнери замітали залу й готувалися замикати двері! І якщо нам так довго бракувало одне одного, то з чого повинні були ми починати, щоб розповісти про своє життя? Звісно ж, із мовчання. З отого довгого, майже магічного мовчання. Мовчання, що, наче обслона, огортало колись рану від Скоттової смерті. Я сідав на терасі або під козирком дому в Коконат Ґров й уявляв Александру в її вітальні в Беверлі-Гіллс, коло панорамних вікон, з яких відкривався неозорий краєвид Лос-Анджелеса.
Якось я все-таки порушив те мовчання.
— Я хочу бути з тобою, — сказав я їй.
— Чому?
— Бо я люблю твого пса.
У слухавці пролунав сміх.
— Дурнику!
Знаю, що, промовивши те слово, вона всміхнулася. Як завжди бувало, коли я корчив перед нею дурника.
— Як Дюк?
— Добре.
— Мені його бракує.
— Йому тебе теж.
— Може, якось мені пощастить знову його побачити.
— Може, й так, Маркі.
Я думав собі, що поки вона мене називає Маркі, то є ще надія. Потім я почув, як вона схлипнула. Я зрозумів, що вона плаче. Гнівався на себе, що так засмутив її, та не міг від неї відмовитися.
Раптом у слухавці почувся гамір, було чути, як відчинилися двері. Потім пролунав чоловічий голос, то був Кевін. Вона відразу ж поклала слухавку.
По-справжньому побалакали ми з нею за тиждень, після того як я знайшов у дядечка Сола статтю в «Медісон Дейлі Стар», присвячену Вуді, а ще там була його світлина разом з Гіллелем, дядечком Солом і тітонькою Анітою.
Я послав їй повідомлення: «Маю до тебе важливе запитання щодо навчання в Медісоні».
Вона зателефонувала мені за кілька годин. Була в автомобілі, я ще подумав собі, чи не навмисне вона поїхала з дому, щоб спокійно побалакати зі мною.
— Ти хотів про щось запитати мене, — сказала вона.
— Атож. Хотів дізнатися, чому ти заборонила мені вступати до Медісона, а Вуді й Гіллелеві — ні?
— Оце таке твоє важливе запитання, Маркусе?
Я не любив, коли вона називала мене Маркусом.
— Так.
— Маркусе, хіба ж я знала, що вони подалися навчатися до Медісона через мене? Я й справді зраділа, побачивши їх у студентському містечку. Відколи ми зустрілися в Гемптонсі, я почала до них дуже ніжно ставитися. Коли ми сходилися втрьох, у тому було щось надзвичайно сильне, тож поза лекціями я більшість часу переводила з ними. І тільки згодом виявила їхнє суперництво.
— Суперництво?
— Маркі, ти це добре знаєш. Поміж ними виникло щось на зразок суперництва. Цього неможливо було уникнути. Пам’ятаю, як наполегливо тренувався Вуді, вступивши до Медісона. Після лекцій його завжди можна було знайти на футбольному полі. А як не на футбольному полі, то в лісі коло студентського містечка, де він бігав як несамовитий. Пам’ятаю, якось я запитала: «Послухай, Вуді, нащо ти робиш це все?» І він відказав: «Щоб стати найкращим». Довгенько довелося мені прожити, щоб зрозуміти: не у футболі хотів він стати найкращим, а в очах твого дядечка і тітоньки.
— Від кого кращим?
— Від Гіллеля.
І вона розповіла мені про ті випадки їхнього суперництва, про які я не знав. Наприклад, якось Гіллель запропонував Александрі піти з ним і з Вуді на концерт гурту, який ми дуже любили, він саме був на гастролях у тім краю. Прийшовши ввечері до входу в концертну залу, вона побачила там тільки Гіллеля. Він сказав, що Вуді затримується на тренуванні, тому вони провели той вечір удвох. Наступного дня вона зустріла Вуді й сказала:
— От шкода, що ти вчора не прийшов на концерт. Там було так добре.
— На який концерт? — запитав він.
— А Гіллель хіба не казав тобі?
— Ні. Про що річ?
За кілька днів по тому в університетському кафетерії Гіллель сів коло неї зі своєю тацею й навпрямки запитав:
— Послухай, Александро, якби тобі довелося обирати друга і вибір був би поміж мною й Вуді, то кого б ти обрала?
— Дивне запитання! — сказала вона. — Жодного з вас. Ліпше бути друзями. Бо це все зіпсує. Я воліла б лишитися старою панною.
— А Вуді? Ти любиш його?
— Я дуже люблю Вуді, авжеж. Чому ти питаєш про це?
