Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
— Завтра вранці, коли прокинемося, всі мають дізнатися, що нині вві сні помер батько, — промовила я. Та хоч би як відверто я це сказала, однак мої слова не прозвучали щиро.
— Вранці все буде добре, — відповів Кара тим самим дивним тоном. Казав правду, а сам собі не вірив.
Він невпевнено посунувся в мій бік. Мені ж захотілося обійняти Кару, обхопити його голову руками, як обхоплювала голівки дітей.
Та несподівано почула, як прочинилися двері в батькову кімнату. В паніці я схопилася з місця. В передпокій просочувалося бліде світло. Зупинившись на порозі й здригаючись, я побачила, що двері в татову опочивальню відчинені. Побігла туди. Там досі горів мангал, тому відчувався дух тліну Це Шевкет сюди пробрався чи хтось інший? Від мангала линуло тьмяне сяйво. Батько лежав у нічній сорочці. Мені згадалося, як він інколи при свічці читав на ніч «Книгу мертвих», а я заходила й казала: «На добраніч, таточку». — «Хай воздається тому, хто дає воду, моя красуне», — відповідав він, беручи в мене з рук склянку води, а потім, як у дитинстві, цілував в обидві щоки й зблизька дививсь у вічі. Я глянула на теперішнє татове обличчя й перелякалася до смерті. Не хотіла на нього дивитися, та, неначе сам шайтан підбивав мене глянути, яким жахливим став татів вид.
Я з острахом повернулася до кімнати з голубими дверима, і тут на мене накинувся Кара. Я відштовхнула його, але не від гніву, а з нестями. Ми штовхалися й борюкались у мерехтінні свічки, однак це було не всерйоз, ми ніби розігрували бійку, отримуючи задоволення від ударів, доторку рук, ніг, грудей. В моїй голові панувало сум'яття, воно нагадувало той стан душі, який описував Нізамі в своєму творі «Хосров та Ширін». Чи розумів Кара, котрий так зачитувався поемами Нізамі, що я, мов та Ширін, кричала: «Не безчинствуй, не лізь мене цілувати!», а за моїми словами крилося: «Цілуй!».
— Я не спатиму з тобою, доки ти виведеш на чисту воду вбивцю мого батька, доки знайдеш того ібліса! — крикнула я й вийшла з кімнати, ніби втекла.
Мене охопив сором. Адже ж я репетувала навмисне, щоб мене почули Хайріє з дітьми. Це було очевидно. Але хотіла, щоб мої слова долинули не тільки до них, а й до мого бідолашного батька та небіжчика-чоловіка, чий труп, давно зотлівши в чужому краї, перетворився на порох. Я хотіла, щоб і вони почули мій крик.
Я зайшла до дітей, Орхан відразу мені доповів:
— Мамо, Шевкет був у передпокої.
— Ти виходив? — запитала я, вже готова вгріти йому ляпаса.
— Хайріє… — попрохав у тої помочі Шевкет і обійняв її.
— Ні, він не виходив, — сказала Хайріє, — сидів у кімнаті.
Мене всю трусило, я не сміла подивитися їй у вічі. Відразу передбачила можливий хід подій: після оголошення батькової смерті діти шукатимуть прихистку від мого гніву в Хайріє, довірятимуть їй наші таємниці, падлюча рабиня скористається слушною нагодою й наважиться попихати мною. Спробує звинуватити мене в убивстві тата й добитися передачі опікунства над моїми дітьми Хасанові! Це безперечно! Вона знахабніла, бо скакала до батька в ліжко. Більше мені нічого таїти від вас: звичайно, вона спала з ним. Я солодко до неї усміхнулася. Потім обняла й поцілувала Шевкета.
— Шевкет таки виходив у передпокій! — наполягав на своєму Орхан.
— Мерщій у ліжко, я вмощуся поміж вас і розповім казку про чорного джина та безхвостого шакала.
— Ти ж наказала Хайріє не розповідати сьогодні казок про джинів, — нагадав мені Шевкет. — Чому не дозволяєш Хайріє їх розповідати?
— А джини прийдуть з міста сиріт? — запитав Орхан.
— Аякже! — відповіла я. — В тому місті в жодної дитини не було ані тата, ані мами. Хайріє, спустися вниз і перевір, чи позачиняні двері та ворота. Ми на середині казки позасинаємо.
— Я не засну, — бунтував Орхан.
— Де цієї ночі спатиме Кара? — вже вдруге запитав Шевкет.
— У малярській майстерні, — промовила я. — Ось так, гарненько притуліться до вашої мами, а я вас гарненько зігрію під укривалом. Чиї ноженята холодні як лід?
— Мої, — відповів Шевкет. — А де спатиме Хайріє?
Як завжди, відразу після того, як я починала казку, першим завжди засинав Орхан. Я стишила голос.
— Мамо, ти ж нікуди не підеш, коли я засну? — озвався Шевкет.
— Не піду.
У мене й справді не було такого наміру. Шевкет заснув. Яке щастя спати поряд з моїми хлопчаками в свою, по суті, другу шлюбну ніч, хоча в хаті є красивий, розумний чоловік, який тебе жадає, думала я й заснула. Та сон мій не був спокійним. Як згадую згодом, в своєму напівсні, напівдрімоті я з'ясовувала стосунки з розгніваною татовою душею в тому тривожному недоступному для нас світі, потім утікала від привиду мерзотника-вбивці, він хотів і мене відправити до татової душі, якої теж боявся. Вбивця ані на мить не покидав мене, і від нього йшов якийсь шум, рипи. Він кидався камінням у наш дім. Улучав у вікна, в черепицю. Зрештою запустив каменем у двері, а потім сам наліг на них. Наприкінці цей злий дух то стогнав жалібним голосом, то вив наче якась тварина. А моє серце невпинно калатало.
Спітнівши, я прокинулася. Чи чула ті голоси уві сні, чи вони лунають у хаті? Я сама не знала, тож притислася до дітей і, завмерши, чекала. Я вже майже повірила, що голоси мені наснилися, аж раптом учула той самий стогін. В ту ж мить щось важке грюкнуло надворі. Камінь?
Мене вхопив переляк. Та за тим трапилося ще страшніше: в домі почувся шум. Де Хайріє, де спить Кара, що з тілом мого нещасного батька? Діти міцно спали. Хай береже нас Аллах!
Якби це було до одруження, то я б устала й поводилася в домі як чоловік: переборола б свій страх, аби оволодіти ситуацією, і кинула б виклик джинам та злим духам. Натомість нині я ховалась, обнімаючи дітей, неначе в цілому світі не було нікого, хто поспішив би нам на допомогу. В очікуванні найгіршого молилася Аллаху. Як і уві сні, була покинута сама на себе. Заскреготіли ворота — відчинилися. Це ж ворота? Так!
Більше не роздумуючи, що робити, я скочила з ліжка, накинула на себе ферадже й вилетіла з кімнати.
— Каро! — гукнула я шепотом, стоячи нагорі біля сходів.
Я сунула ноги в перші-ліпші капці й спустилася вниз. Тільки-но вийшла на кам'яний дворик, як свічка, що її запалила від мангала, загасла. Дув сильний вітер, проте небо було чисте. Мої очі за хвилю звикли до темряви, півмісяць освітлював двір. Мій Аллаху! Ворота — розчинені. Я застигла на місці, цокаючи зубами від холоду.
І чого я не взяла з собою ножа? Під рукою не було навіть свічника або якої дошки. Крізь темряву було видно, як ворота самі ходять ходором, а потім почувся скрегіт, такий самий, коли ворота зупиняються. Все мов уві сні, думала я тоді. Моя голова охолола, і я усвідомлювала, що йду двором.
З дому долинуло грюкотіння, яке йшло ніби крізь дах, і я вирішила, що то душа мого таточка намагається покинути тіло. Татова душа мучилася, й моє серце краялось. Та водночас я заспокоїлася: «Якщо причина шуму — тато, — сказала собі, — то мені нема чекати лиха». Але ж душі було страшенно боляче, вона побивалася й тремтіла, прагнучи розстатися з тілом і вознестись у високості, це настільки засмучувало, що я благала Аллаха подарувати мені можливість допомогти бідолашному батечкові. «Татова душа захистить не лише мене, а й дітей», — подумала я, й мені аж од серця відлягло. Навіть якщо за ворітьми ховається якийсь іфріт, замислив и їй скоїти зло, то батькова душа його налякає, нажене страху.
А може, татові тривожно через Кару? Мені стало гірко. Може, тато збирається заподіяти Карі щось лихе? А де той Кара? Тут-таки я вгледіла Кару неподалік від воріт, по той бік вулиці, зупинилася й стала мов укопана: він із кимсь розмовляв.
Їх було видно крізь віття дерев садка. Той щось розповідав Карі. Я відразу здогадалася, що його голос належить тому, чий стогін чула, лежачи в ліжку, і це — Хасан. У його голосі вчувалися плач і благання, однак разом із тим — ноти погроз. Я слухала. В тиші ночі вони квиталися один з одним.
Тоді ж я усвідомила, що ми з дітьми самі-самісінькі на білому світі. Я думала, що люблю Кару, та, насправді, лиш хотіла любити. А в печальному голосі Хасана, в його болю було щось таке, від чого ятрилося серце.
